КЛЮЧОВІ СЛОВА: артеріальна гіпертензія, лікування, антагоністи кальцію, лерканідипін

Артеріальна гіпертензія (АГ) – одне з найбільш поширених хронічних захворювань людини. Доведено, що підвищення артеріального тиску (АТ) супроводжується підвищенням ризику розвитку інфаркту міокарда, цереброваскулярних захворювань, у тому числі інсульту [3, 19, 31]. Ризик виникнення цих ускладнень корелює з величиною як систолічного (САТ), так і діастолічного (ДАТ) АТ. Ця закономірність має прямий характер і не залежить від впливу інших факторів [28]. У хворих з АГ порівняно з особами з нормальним АТ частота виникнення інсульту вища у 7 разів, серцевої недостатності (СН) – у 6, ішемічної хвороби серця – у 4, оклюзії периферичних артерій – у 2 рази [28, 30]. Ризик виникнення основних ускладнень збільшується приблизно на 30–40 % на кожні 10 мм рт. ст. підвищення САТ у хворих усіх вікових категорій і обох статей. АГ належить до факторів ризику, вплив яких може бути значною мірою нейтралізований [1–3, 31]. Антигіпертензивна терапія запобігає виникненню геморагічного інсульту, гіпертензивної енцефалопатії, судинної деменції, інфаркту міокарда [2, 31].

Серед препаратів першої лінії для лікування АГ особливе місце посідають антагоністи кальцію (АК), що зумовлено їх високою клінічною ефективністю, низькою частотою побічних дій, відсутністю негативних метаболічних ефектів і загалом доброю переносністю. Терапевтична дія АК базується на блокаді потенціалзалежних кальцієвих каналів L-типу, що приводить до вазодилатації резистивних артеріол, зниження периферичного опору судин [26]. Блокатори кальцієвих каналів застосовують у клінічній практиці більше 30 років, проте лише останнім часом доведено їх здатність не тільки знижувати АТ, а й позитивно впливати на прогноз при АГ, завдяки чому вони увійшли до провідної групи антигіпертензивних засобів. Згідно з метааналізом результатів 9 рандомізованих контрольованих клінічних досліджень [27], АК не поступаються традиційним класам антигіпертензивних препаратів (діуретикам, b-адреноблокаторам, інгібіторам ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ)) у зниженні загальної смертності, смертності від серцево-судинних причин, розвитку інших серцево-судинних подій та частоти виникнення інфаркту міокарда. При лікуванні АК (в аналіз не включали дані про застосування верапамілу) рідше виникають інсульти, хоча частіше розвивається хронічна серцева недостатність (ХСН). Найбільше на сьогоднішній день дослідження ALLHAT [29], яке включало 42 418 хворих з АГ, показало, що частота первинних кінцевих точок (смертність від ішемічної хвороби серця і нефатальні інфаркти міокарда) у хворих, які отримували інгібітор АПФ, АК або діуретик, достовірно не відрізнялася. При цьому на фоні лікування АК (амлодипіном) протягом 4 років нові випадки цукрового діабету розвивалися значно рідше порівняно з хворими, які приймали діуретик (хлорталідон). Два інших дослідження – INSIGHT і NORDIL [7, 14] – також показали, що частота розвитку цукрового діабету при лікуванні АК була меншою, ніж при застосуванні тіазидних діуретиків. У сучасних європейських і вітчизняних рекомендаціях з лікування АГ [3, 12] зазначається, що дигідропіридинові АК необхідно застосовувати при лікуванні АГ у осіб похилого віку, пацієнтів з ізольованою систолічною АГ, супутньою ішемічною хворобою серця, цукровим діабетом, оклюзією периферичних та сонних артерій.

Для планової терапії у хворих з АГ рекомендують застосовувати тільки АК тривалої дії [3], оскільки вони ефективно діють протягом доби, запобігають ранковому підйому АТ, а головне – застосовуються один раз на добу. Це підвищує прихильність пацієнтів до лікування. В Україні менше третини хворих регулярно застосовують антигіпертензивну терапію, одна із важливих причин цього – необхідність прийому ліків декілька разів на добу [2]. Серед АК тривалої дії перевагу віддають препаратам третього покоління (амлодипіну, лацидипіну), які є дійсно препаратами довготривалої дії за хімічними властивостями, а не за технологією упаковки активної речовини. Лерканідипін – новий препарат цієї групи, зареєстрований в Україні. Ліпофільність лерканідипіну більша, ніж у багатьох інших препаратів цього класу, зокрема амлодипіну, нітрендипіну, ісрадипіну і німодипіну [15]. Завдяки високій ліпофільності препарат легко і швидко накопичується в ліпідах клітинних мембран і повільно дифундує з них. Згідно з результатами фармакодинамічних досліджень, лерканідипін починає діяти повільніше і має більш тривалу дію порівняно з ніфедипіном, нітрендипіном і фелодипіном [4, 16]. На ізольованих тканинах кролів препарат демонструє більшу вазоселективність, ніж амлодипін, фелодипін, нітрендипін і лацидипін [4]. При високій вазоселективності лерканідипін виявляє меншу негативну інотропну дію порівняно з фелодипіном, нітрендипіном і ніфедипіном [13]. Результати доклінічних випробувань показали, що лерканідипін, пригнічуючи реплікацію і міграцію артеріальних міоцитів, виявляє антиатерогенний потенціал, який не залежить від антигіпертензивного ефекту [9, 10]. У клінічних умовах у хворих з АГ при добовому спостереженні препарат не впливав на профіль ліпопротеїнів і аполіпопротеїнів [20]. У контрольованих клінічних дослідженнях доведено здатність лерканідипіну суттєво знижувати АТ у хворих із м’якою та помірною АГ, не збільшуючи частоту скорочень серця (ЧСС) [8, 21]. При цьому за антигіпертензивною дією лерканідипін не поступається іншим сучасним антигіпертензивним засобам – гідрохлоротіазиду [20], еналаприлу [25], каптоприлу [6], атенололу [18], кандесартану [5], ірбесартану [24], ніфедипіну тривалої дії [22], нітрендипіну [23]. У подвійному сліпому рандомізованому перехресному дослідженні [11] на невеликій кількості хворих з гіпертонічною хворобою (ГХ) (по 16 у кожній групі) продемонстровано еквівалентну антигіпертензивну активність лерканідипіну (20 мг/д) і амлодипіну (10 мг/д). Порівняльну оцінку цих двох препаратів у хворих з ізольованою систолічною АГ не проводили.

Метою нашого дослідження була порівняльна оцінка ефективності та переносності лерканідипіну та амлодипіну у хворих з гіпертонічною хворобою та ізольованою систолічною артеріальною гіпертензією.

Матеріал і методи

У дослідження включили 60 пацієнтів (40 жінок і 20 чоловіків віком від 46 до 76 років), які перебували на стаціонарному та амбулаторному лікуванні в Київському міському кардіологічному центрі.

Критеріями включення пацієнтів у дослідження були вік від 18 до 80 років і наявність ГХ І–IIIстадії або ізольованої систолічної (атеросклеротичної) АГ 1-го (м’якого) або 2-го (помірного) ступеня за класифікацією ВООЗ (1999), а також письмова згода пацієнта на участь у дослідженні. Рівень офісного САТ – 140–180 мм рт. ст., ДАТ – 90–110 мм рт. ст. У дослідження не включали хворих з гіперчутливістю до будь-якого препарату з групи дигідропіридинів, обструкцією вихідного тракту лівого шлуночка серця, ХСН IIБ–III стадії, нестабільною стенокардією, пацієнтів, що перенесли протягом останнього місяця інфаркт міокарда, осіб з відхиленнями в лабораторних показниках (АЛТ або АСТ сироватки крові більше ніж в 2 рази перевищували верхню межу норми, креатинін – вище 0,352 ммоль/л), а також пацієнтів з іншими декомпенсованими захворюваннями або гострими станами, що здатні вплинути на результати дослідження. Не застосовували інші препарати з групи АК, а також циклоспорин і індуктори та інгібітори CYP 3A4 – рифампіцин, такі антиконвульсивні засоби, як фенітоїн, карбамазепін, кетоконазол, еритроміцин, що можуть впливати на метаболізм і елімінацію лерканідипіну й інших дигідропіридинових АК.

Пацієнти методом випадкової вибірки були розподілені на 2 групи. До основної увійшли 30 пацієнтів (21 жінка і 9 чоловіків) віком у середньому (62,0±1,3) року; до контрольної – 30 пацієнтів (19 жінок і 11 чоловіків) віком у середньому (60,6±1,2) року. Хворим основної групи призначали лерканідипін (леркамен, “Berlin-Chemie AG (Menarini Group)”, Німеччина) у дозі 10 мг (1 таблетка), а хворим контрольної групи – препарат амлодипін (нормодипін, “Gedeon Richter”, Угорщина) у дозі 5 мг (1 таблетка) один раз на добу (вранці за 15 хв до їжі). Курс лікування тривав 30 діб. Через 2 тиж при недостатній ефективності лікування (зниження ранкового САТ менше ніж на 10 % при вимірюванні у положенні сидячи) дозу лерканідипіну або амлодипіну збільшували в два рази (на 2 прийоми). Хворі отримували призначені раніше (не менше ніж за 1 міс до включення в дослідження) антигіпертензивні препарати (доза залишалася стабільною) і супутню терапію. У процесі дослідження інші антигіпертензивні препарати не призначали.

Ефективність досліджуваних препаратів визначали на підставі аналізу динаміки АТ і скарг хворих (головний біль, запаморочення, порушення зору, порушення сну, біль у ділянці серця, серцебиття, перебої у роботі серця, задишка при ходьбі у звичному темпі, втомлюваність при фізичному навантаженні, носові кровотечі). При оцінці переносності лікування враховували суб’єктивні відчуття хворого, дані фізикального та лабораторного обстеження, ЕКГ, зміни маси тіла. Для виявлення побічних ефектів контролювали наявність таких симптомів: приплив крові до обличчя, периферичні набряки, астенія, втомлюваність, печія, відригання, нудота, блювота, біль в епігастральній ділянці, діарея, закрепи, поліурія, висипання, сонливість, міалгії, гіперплазія ясен. Суб’єктивні показники оцінювали в балах: 0 – відсутність; 1 – незначна вираженість; 2 – помірна вираженість; 3 – значна вираженість. Переносність препаратів узагальнено оцінювалася за такою шкалою: добра – побічних реакцій не було, або вони були поодинокі, легкі та не впливали на працездатність і звичайний характер життєдіяльності пацієнта; задовільна – незначні побічні реакції, які легко переносилися пацієнтом і не потребували відміни препарату; незадовільна – небажані побічні реакції, які негативно впливали на стан хворого, пацієнт потребував відміни препарату та/або застосування додаткових медичних заходів.

АТ вимірювали за допомогою сфігмоманометра ОMRON у положенні хворого сидячи з дотриманням правил, рекомендованих Українським товариством кардіологів [3]. Додатково вимірювали АТ у вертикальному положенні хворого через 3–5 хв після зміни положення сидячи на положення стоячи. АТ вимірювали в ранкові години (8.00–10.00) до прийому їжі та медикаментів, а також удень (13.00–15.00) і ввечері (19.00–21.00). Одночасно з вимірюванням АТ визначали ЧСС у положенні хворого сидячи. Для оцінки наявності та вираженості гіпертрофії міокарда лівого шлуночка і виключення обструкції вихідного тракту лівого шлуночка пацієнтам перед включенням у дослідження проводили ехокардіографію. Критерієм значущої обструкції вихідного тракту вважали градієнт тиску в місці звуження вище 20 мм рт. ст. Вимірювання АТ, реєстрацію ЧСС, ЕКГ, опитування та фізикальне обстеження хворих виконували перед призначенням лікування, на 15-ту і 30-ту добу. Масу тіла визначали до лікування та на 30-ту добу.

Лабораторні дослідження включали загальний аналіз крові за допомогою автоматичного аналізатора “Serono”, загальний аналіз сечі, визначення в сироватці крові рівня калію, натрію, креатиніну, білірубіну, активності АЛТ, АСТ на аналізаторах “Esylate” та “Super-Z”. Їх проводили до лікування та на 15-ту добу.

Дані клінічних і лабораторних досліджень обробляли статистично з використанням критерію Стьюдента. Для оцінки достовірності отриманих результатів приймався рівень значущості Р<0,05.

Результати та їх обговорення

У всіх хворих з ГХ II–III стадії окуліст діагностував гіпертензивну офтальмоартеріопатію. За даними ехокардіографії товщина задньої стінки лівогошлуночка у хворих основної групи становила (1,33±0,026) см, міжшлуночкової перегородки – (1,31±0,023) см. У контрольній групі ці показники становили відповідно (1,360±0,021) і (1,340±0,014) см (Р>0,05). Основна та контрольна групи були зіставні за кількістю жінок і чоловіків, середнім віком хворих, кількістю хворих з ізольованою систолічною АГ та ГХ, дифузним кардіосклерозом, стенокардією напруження, ХСН І та IIа стадій, фоновою антигіпертензивною терапією (табл. 1). До включення в дослідження не отримували антигіпертензивної терапії 6 хворих основної групи і 7 – контрольної. Решта пацієнтів приймали інгібітор АПФ (каптоприл у дозі 50–100 мг на добу, еналаприл – 10–40 мг, лізиноприл – 10–20 мг, квадроприл – 4–6 мг), b-адреноблокатор (атенолол – 25–100 мг, метопролол – 50–100 мг), діуретик (гідрохлоротіазид – 12,5–50 мг, індапамід – 2,5 мг, індапамід-ретард – 1,5 мг) або комбінацію з двох чи трьох препаратів цих груп.

Таблиця 1Клінічна характеристика хворих

Серед супутніх захворювань найчастіше виявляли остеоартроз та остеохондроз хребта (у 11 хворих основної і у 8 – контрольної груп), хронічний панкреатит поза стадією загострення (відповідно у 3 і 4 хворих) та виразкову хворобу (відповідно у 5 і 3 хворих). У 1–3 хворих у кожній групі були діагностовані хронічний гастрит, холецистит або пієлонефрит, системні ревматичні захворювання, цукровий діабет 2-го типу. Не мали супутніх захворювань 6 хворих основної групи та 8 – контрольної. Характеру супутньої патології відповідала і супутня медикаментозна терапія. Зокрема, нестероїдні протизапальні препарати отримували 6 хворих основної групи і 5 – контрольної, ферментні препарати – відповідно 4 і 1, інгібітори протонної помпи – 3 і 2, глюкокортикоїди – по 2 хворих. Хворі з ХСН продовжували приймати фуросемід, переважно у дозі 40 мг 1 раз на тиждень, (9 пацієнтів основної групи і 10 – контрольної) і дигоксин (відповідно 3 і 2 хворих).

Дослідження завершили всі включені в нього пацієнти. Через 15 діб лікування у 12 (40 %) хворих основної групи було досягнуто цільового АТ (не вище 140/90 мм рт. ст.). У 14 (46,6 %) хворих антигіпертензивний ефект лерканідипіну був недостатній (зниження ранкового САТ менше ніж на 10 %), тому дозу препарату збільшили вдвічі. Середні величини ранкового САТ і ДАТ у положенні хворого сидячи достовірно знижувалися як через 15 (відповідно на 14,8 і 9,5 мм рт. ст.), так і через 30 діб лікування (відповідно на 27,5 і 12,4 мм рт. ст.) (табл. 2). Приблизно таким був і ступінь зниження АТ при вимірюванні у положенні хворого сидячи вдень і ввечері як при одноразовому (10 мг вранці), так і при дворазовому прийомі лерканідипіну (по 10 мг двічі на добу). Це свідчить про тривалість і стабільність антигіпертензивної дії препарату, відсутність суттєвих добових коливань АТ, що є одним з найголовніших завдань фармакотерапії АГ [2, 3, 31]. На всіх етапах контролю не зареєстровано достовірної різниці між середніми величинами АТ при вимірюванні в положенні сидячи і стоячи, тобто досліджуваному препарату не властиві ефекти ортостатичної гіпотензії. Через 30 діб цільового рівня АТ було досягнуто у 19 (63,3 %) хворих. На кінцевому етапі дослідження зареєстровано достовірне, хоча і незначне за абсолютними величинами, збільшення ЧСС (з (75,6±0,8) на початку до-
слідження до (78,1±0,89) за 1 хв). Випадків зростання ЧСС до величин більше 90 за 1 хв не зафіксовано. Оскільки суттєвих змін ЧСС через 15 діб лікування не спостерігали, можна зробити висновок, що цей ефект з’являється лише при збільшенні дози лерканідипіну до 20 мг на добу.

Таблиця 2 Динаміка систолічного і діастолічного артеріального тиску та частоти скорочень серця при вимірюванні у положенні сидячи у хворих на фоні лікування

Примітка. * – різниця показників достовірна порівняно з такими до лікування (Р<0,05–0,001).

Суттєвих відмінностей величин досліджуваних показників між основною і контрольною групами до початку лікування не було. Через 15 діб підвищення дози амлодипіну потребували 17 (56,7 %) хворих. Цільового рівня АТ було досягнуто через 15 діб у 10 (33,3 %) хворих контрольної групи, через 30 – у 18 (60 %). Динаміка середніх величин САТ і ДАТ у ранковий, денний та вечірній час на фоні лікування амлодипіном була такою ж, як і в основній групі. В обох групах не відзначено суттєвих відмінностей в ефективності досліджуваних препаратів у хворих з ГХ та ізольованою систолічною АГ.

Отже, антигіпертензивна дія лерканідипіну суттєво не відрізняється від такої амлодипіну.

Зниження АТ в обох групах супроводжувалося покращанням самопочуття хворих. Через 15 діб спостерігали тенденцію до зменшення таких симптомів, оцінених у балах, як головний біль, запаморочення, задишка і втомлюваність, а через 30 діб частота і вираженість цих скарг були достовірно нижчими, ніж до початку лікування. Зокрема, при лікуванні лерканідипіном, за оцінкою хворих, вираженість головного болю зменшилася на 26,5 %, запаморочення – на 40,9 %, задишки – на 34,8 %, втомлюваності – на 31,4 %, при лікуванні амлодипіном – відповідно на 22,7; 37; 35,9 і 27,1 % (Р>0,05). В основній групі вираженість кардіалгій суттєво зменшувалася вже через 2 тиж від початку лікування (з (1,34±0,13) до (1,02±0,09) бала, Р<0,05), а наприкінці дослідження вона була вдвічі меншою і становила (0,67±0,09) бала (Р<0,001). Подібною була динаміка вираженості кардіалгій і в контрольній групі: до лікування – (1,23±0,09) бала, через 15 діб – (1,03±0,09) (Р>0,05), через 30 – (0,92±0,09) бала (Р<0,05). Достовірних змін порушень зору, якості сну та серцебиття не спостерігали. Перебої у роботі серця (на ЕКГ порушень ритму не зареєстровано) до початку лікування відзначали у 8 хворих основної групи і в 11 – контрольної, після лікування – відповідно у 6 і 7 пацієнтів. У хворих із стенокардією (основної і контрольної груп) відзначали зменшення частоти нападів ангінозного болю. Осіб з носовими чи іншими кровотечами серед обстеженого контингенту хворих не було.

Побічні ефекти при лікуванні обома антигіпертензивними препаратами виникали в поодиноких випадках: відчуття приливу крові до обличчя – у 2 хворих основної групи і 3 – контрольної, поява чи незначне збільшення периферичних набряків – також відповідно у 2 і 3 хворих. Ці побічні ефекти не потребували відміни чи зменшення дози препаратів. Зменшення чи зникнення периферичних набряків, астенії, слабкості, сонливості у деяких хворих можна пов’язати з позитивним гемодинамічним ефектом, зменшенням опору судин. Жодного випадку погіршання перебігу супутніх захворювань чи зміни ефективності супутньої медикаментозної терапії не зафіксовано. На ЕКГ порушень ритму та провідності серця, інших значущих змін в обох групах не виявлено.

При аналізі лабораторних даних в обох групах зареєстровано незначне за абсолютними величинами, але достовірне зменшення рівня креатиніну (в основній групі – з (91,6±2,0) до (84,5±2,1) мкмоль/л, у контрольній – з (87,7±1,6) до (80,8±1,7) мкмоль/л), що може бути пов’язано з артеріолодилатацією і покращанням перфузії нирок. Динаміка інших біохімічних показників, загального аналізу крові і сечі як у окремих пацієнтів, так і в цілому в групах була несуттєвою. Про відсутність негативного впливу лерканідипіну і амлодипіну на функцію нирок, водно-електролітний обмін, вираженість ХСН свідчила незмінна маса тіла хворих. В основній групі на початку дослідження вона становила (78,3±1,4) кг, після лікування – (78,5±1,5) кг, у контрольній групі – відповідно (81,6±1,9) і (81,5±1,9) кг.

Таким чином, переносність лерканідипіну і амлодипіну була доброю відповідно у 27 (90 %) і 26 (86,7 %) хворих, задовільною – у 3 (10 %) і 4 (13,3 %) хворих.

В інших клінічних дослідженнях також було продемонстровано достатньо високу антигіпертензивну активність і добру переносність лерканідипіну у хворих з м’якою та помірною АГ [5, 6, 8, 18, 21, 22, 24]. У нашому дослідженні частота досягнення цільового АТ через 4 тиж лікування (63,3 %) суттєво не відрізняється від результатів, про які повідомляється в літературі (51–86 %) [6, 11, 18, 20, 22]. Ступінь зниження середніх величин АТ (САТ – на 27,5 мм рт. ст., ДАТ – на 12,4 мм рт. ст.) при лікуванні лерканідипіном у нашому дослідженні був дещо більший, ніж в аналогічному дослідженні [11], в якому порівнювали лерканідипін і амлодипін (САТ – на 18 мм рт. ст., ДАТ – на 10 мм рт. ст.). Це може бути пов’язане з тим, що більшість (80 %) включених в основну групу пацієнтів отримували АК на фоні прийому інших антигіпертензивних засобів. Крім того, на відміну від дослідження L.A. De Giorgio і співавторів [11], у 20 % хворих, які приймали лерканідипін, була ізольована систолічна АГ, для якоїдекларується висока чутливість до препаратів з групи АК [3, 12]. Важливими позитивними якостями лерканідипіну слід вважати відсутність явищ ортостатичної гіпотензії, а також стабільність протягом доби величин АТ при одноразовому прийомі препарату, що дає можливість поліпшити якість контролю АГ і підвищити прихильність пацієнтів до лікування. Зареєстровані нами характер побічних дій (прилив крові до обличчя, набряки нижніх кінцівок) та їх частота (по 6,6 %) є цілком прийнятними для клінічної практики. За даними аналізу 20 клінічних досліджень [17], які включали майже 1800 хворих з АГ, найбільш частими побічними ефектами при лікуванні лерканідипіном були гіперемія шкіри, відчуття серцебиття, набряки гомілок і головний біль. Їх виявляли у 0,6–8,8 % хворих залежно від дози препарату (10 мг чи 20 мг) і швидкості досягнення її максимальної величини – 20 мг (стартова доза чи титрування).

Отже, лерканідипін – ефективний антигіпертензивний препарат з групи антагоністів кальцію дигідропіридинового ряду для лікування хворих з гіпертонічною хворобою та ізольованою систолічною артеріальною гіпертензією. Доза 10 мг на добу є достатньою для досягнення цільового артеріального тиску у 40 % хворих з м’якою та помірною артеріальною гіпертензією. При підвищенні добової дози до 20 мг цільового рівня артеріального тиску було досягнуто у 63 % хворих. На фоні прийому лерканідипіну спостерігають стабільне протягом доби зниження як систолічного, так і діастолічного артеріального тиску. Лікування лерканідипіном добре переноситься і не викликає ортостатичної гіпотензії, тахікардії, інших клінічно значущих побічних ефектів та негативних змін аналізів крові і сечі. Лерканідипін не впливає на перебіг супутніх захворювань шлунково-кишкового тракту, опорно-рухового апарату та дифузних захворювань сполучної тканини. За антигіпертензивною дією, спектром, частотою та вираженістю побічних ефектів, загальною оцінкою переносність лікування лерканідипіном суттєво не відрізняється від такої амлодипіну.

Література

1. Cвищенко Е.П. Основные направления реализации национальной программы по лечению и профилактике артериальной гипертензии в Украине // Здоров’я України. – 2003. – № 76. – С. 3.
2. Свищенко Е.П., Коваленко В.Н. Гипертоническая болезнь. Вторичные гипертензии. – К.: Лыбидь, 2002. – 504 с.
3. Сіренко Ю.М. Артеріальна гіпертензія 2001. – К.: Моріон, 2001. – 176 с.
4. Angelico P., Guarneri L., Leonardi A. et al. Vascular effect of lercanidipine and other 1,4-dihydropyridine in isolated rabbit tissues // J. Pharm. and Pharmacology. – 1999. – Vol. 39. – P. 36-41.
5. Aranda F.J., Bianchi J.L., Cerezo S. et al. Antihypertensive efficacyand tolerability of lercanidipine compared with candesartan, alone or in combination, in cases of mild to moderate essential hypertension // Hypertension. – 2000. – Vol. 17, № 3 (Suppl.). – P. 70.
6. Barbagallo Sangiorgi G.B., Putignano E., Calcara L. et al. Efficacy and tolerability of lercanidipine vs. captopril in patients with mild to moderate hypertension in a double-blind controlled study // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 2). – P. 36-39.
7. Brown M., Palmer C., Castaigne A. et al. Morbidity and mortality in patients randomized to double-blind treatment with long-acting calcium channel blocker in international nifedipine GITS study (INSIGHT) // Lancet. – 2000. – Vol. 356. – P. 366-372.
8. Circo A. Active dose findings for lercanidipine in a double-blind, placebo-controlled design in patients with mild to moderate hypertension // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 2). – P. 521-525.
9. Corsini A., Accomazzo M.R., Canavesi M. et al. The new calcium antagonist lercanidipine and its enantiomers may protect of accesses of atherogenesis in vitro // Blood Press. – 1998. – Vol. 7 (Suppl. 2). – P. 18-22.
10. Corsini A., Bonfarti M., Quarato P. et al. Effect of calcium antagonist lercanidipine and its enantiomers on migration and proliferation of arterial myocytes // J. Pharm. and Pharmacology. – 1996. – Vol. 28, № 11. – P. 687-694.
11. De Giorgio L.A., Orlandini F., Malasoma P. et al. Double-blind, crossover study of lercanidipine versus amlodipine in the treatment of mild-to-moderate essential hypertension // Curr. Ther. Res. Clin. Exp. – 1999. – Vol. 60, № 10. – P. 511-520.
12. 2003 Europian Society of Hypertension – Europian Society of Cardiology guidelines for the management of arterial hypertension // J. Hypertension. – 2003. – Vol. 21. - P. 1011-1053.
13. Guarneri L., Sironi G., Angelico P. et al. In vitro vascular selectivity of lercanidipine and its enantiomers // J. Cardiovasc. Pharmacol. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 1). – P. 25-32.
14. Hansson L., Hedner T., Lund-Johansen P. et al. Randomized trial of effects of calcium antagonists compared with diuretics and beta-blockers on cardiovascular morbidity and mortality in hypertension: the Nordic Diltiasem (NORDIL) study // Lancet. – 2000. – Vol. 356. – P. 359-365.
15. Herbette L.G., Vecchiarelli M., Leonardi A. Lercanidipine: short plasma half-life, long duration of action: a molecular model to rationalize its pharmacokinetic properties // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 1). – P. 19-24.
16. Leonardi A., Poggesi E., Taddei L. et al. In vitro calcium antagonist activity of lercanidipine and its enantiomers // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 1). – P. 10-18.
17. Leonetti G. The safety profile of antihypertensive drugs as the key factor for the achievement of blood pressure control: current experience with lercanidipine // High Blood Press. – 1999. – Vol. 8. – P. 92-101.
18. Morisco C., Trimarco B. Efficacy and tolerability of lercanidipine in comparison to and in combination with atenolol in patients with mild to moderate hypertension in a double-blind controlled study // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 2). – P. 26-30.
19. Neal B., Anderson C., Chalmers J. et al. for the PROGRESS Management Committee. Blood pressure lowering in patients with cerebrovascular disease: Result of the PROGRESS (Perindopril Protection Against Recurrent Stroke Study) pilot phase // Clin. Exp. Pharmacol. Phisiology. – 1996. – Vol. 23. – P. 444-446.
20. Notarbartolo A., Rengo F., Scafidi V. et al. Long-term effect of lercanidipine on the lipoprotein and apolipoprotein profiles in patients with mild-to-moderate essential hypertension // Curr. Ther. Res. Clin. Exp. – 1999. – Vol. 60, № 4. – P. 228-236.
21. Omboni S., Zanchetti A. Antihypertensive efficacy of lercanidipine at 2.5, 5 and 10 mg in mild to moderate essential hypertensives assessed by clinic and ambulatory blood pressure measurements // J. Hypertension. – 1998. – Vol. 16, № 12. – P. 1831-1838.
22. Policicchio D., Magliocca R., Malliani A. Efficacy and tolerability of lercanidipine in patients with mild to moderate essential hypertension: a comparative study with slow-release nifedipine // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 2). – P. 31-35.
23. Rengo F., Romis L. Activity of lercanidipine in double-blind comparison with nitrendipine in combination treatment of patients with resistant essential hypertension // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1997. – Vol. 29 (Suppl. 2). – P. 54-58.
24. Sanchez A., Sayans R., Alvarez J.L. et al. Comparative evaluation of the antihypertensive efficacy and tolerability of lercanidipine and irbesartan // Abstr. 4th European Meeting on Calcium Antagonists, 1999, Oct. 27-29, Amsterdam. – 1999. – P.
25. Sanchez A., Sayans R., Alvarez J.L. et al. Left ventricular hypertrophy regression after a short antihypertensive treatment with lercanidipine vs. enalapril // Abstr. 4th European Meeting on Calcium Antagonists, 1999, Oct 27-29, Amsterdam. – 1999. – P.
26. Singh V., Christiana J., Frishman W.Н. How to use calcium antagonists in hypertension: putting the JNC-VI guidelines into practice // Drugs. – 1999. – Vol. 58, № 4. – P. 579-587.
27. Staessen J.A., Wang J., Thijs L. Cardiovascular prevention and blood pressure reduction: a qualitative overview updated until 1 March 2003 // J. Hypertension. – 2003. – Vol. 21. – P. 1055-1076.
28. Swales J., de Bono D. Cardiovascular risk factors. – London–N.Y.: Gower Medical Publishing, 1993. – 183 p.
29. The ALLHAT Officers and Coordinators for the ALLHAT Collaborative Research Group. Major outcomes in high-risk hypertensive patients randomized to angiotensin-converting enzyme inhibitor or calcium channel blocker vs diuretic: The antihypertensive and Lipid-Lowering treatment to prevent Heart Attack Trial (ALLHAT) // J.A.M.A. – 2002. – Vol. 288. – P. 2981-2997.
30. The sixth report of the Joint National Committee on prevention, detection, evaluation, and treatment of high blood pressure. National Institutes of Health Publication No. 98-4080, 1997. – 70 p.
31. 1999 WHO – ISH guidelines for the management of hypertension // J. Hypertension. – 1999. – Vol. 11. – P. 905-916.

K.M. Аmosova, О.B. Yaremenko, Т.О. Коvhanich

The efficacy and tolerability of calcium antagonist of the third generation lercanidipin (L) (n=30) in comparison with amlodipine (А) (n=30) in treatment of patients with mild to moderate arterial hypertension was investigated. Among surveyed there were 46 patients with essential hypertension and 14 patients with isolated systolic hypertension. Under treatment with L 10 mg once daily during 2 weeks blood pressure was normalized in 40 % of patients, A 5 mg once daily – in 33,3 %. In 2 weeks after increase of the dosage of L and A twice the blood pressure has become normal accordingly in 63,3 % and 60 % of patients. The tolerability of treatment with both preparations was satisfаctory. The adverse effects (flushing, ankle oedema) under treatment with L were observed in 6,6 % of patients, A – in 10 % of patients, they did not require drugs withdrawal. The conclusion about equivalent antihypertensive activity and tolerability L and А was made.