Ключові слова: гіпертрофія лівого шлуночка, гіпертонічна хвороба, критерії діагностики, антигіпертензивна терапія

На сучасному етапі зниження рівня артеріального тиску (АТ) не є головною метою антигіпертензивної терапії. Одним із головних критеріїв вибору антигіпертензивного препарату є його здатність викликати зворотний розвиток гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ), що і є предметом вивчення багатьох порівняльних клінічних досліджень і метааналізів.

За даними літератури, усі антигіпертензивні препарати, окрім прямих вазодилататорів (міноксидил і гідралазин), здатні викликати регрес ГЛШ, якщо їх застосовують у достатніх дозах протягом 3–6 міс, при більш тривалому (до 12 міс) лікуванні ефективність дії їх посилюється [14, 28, 31].

Вченими доведено, що використання метилдопа призводить до значного зменшення маси міокарда (ММ) лівого шлуночка (ЛШ), незважаючи на незначне зниження АТ. Проте в деяких дослідженнях показано, що цей препарат поряд із зниженням рівнів систолічного та діастолічного АТ і ступеня ГЛШ збільшував вміст колагену в міокарді [36].

B. Dahlof і співавтори, аналізуючи результати 109 досліджень, які включали понад 2 тис. хворих з гіпертонічною хворобою (ГХ), виявили, що найбільш суттєво на регрес ГЛШ впливали такі групи антигіпертензивних препаратів, як інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) і антагоністи кальцію (зменшували ММ ЛШ – відповідно на 44,7 і 26,9 г). При застосуванні b-дреноблокаторів (b-АБ) і діуретиків ММ ЛШ зменшувалася лише відповідно на 22,8 і 21,4 г. Якщо ІАПФ, b-АБ, інгібітори кальцію змінювали геометрію серця за рахунок зменшення товщини задньої стінки (ТЗС) ЛШ і міжшлуночкової перегородки (ТМШП), то діуретики, впливаючи на об’єм циркулюючої рідини, зменшували кінцево-діастолічний розмір (КДР) ЛШ [29].

За даними деяких авторів, ММ ЛШ при застосуванні ІАПФ зменшувалася на 13 %, антагоністів кальцію – на 9–11 %, діуретиків – на 7–8 %, b-АБ – на 5–6 % [3, 6, 27, 55].

Результати багатоцентрового дослідження з вивчення м’якої артеріальної гіпертензії (АГ) TOMHS дещо суперечать даним вище наведених метааналізів. У цьому дослідженні порівнювали вплив еналаприлу, доксазозину, ацебутамолу, хлорталідону і амлодипіну – представників основних груп антигіпертензивних засобів – на ММ ЛШ [45]. Ці препарати у малих дозах приймали 676 хворих, тривалість лікування становила 4 роки. Найбільш виражене зменшення ММ ЛШ спостерігали у пацієнтів, які приймали хлорталідон, – у середньому на 34 г, тоді як при використанні еналаприлу цей показник зменшувався на 24–27 г, ацебутамолу і доксазозину – на 24 г, амлодипіну – на 23 г, але суттєвої різниці у ступенях регресу ГЛШ препаратів не виявили. Треба зазначити, що пацієнти, які приймали діуретики, мали більшу початкову ММ ЛШ.

У багатоцентровому подвійному сліпому “Дослідженні ветеранів” (VACS), що включало 452 учасники, які протягом 2 років приймали антигіпертензивні препарати, порівнювали ефективність атенололу, гідрохлоротіазиду, ретардної форми дилтіазему, каптоприлу, клонідину і празозину [40]. У ньому було показано, що короткі курси лікування (8 тиж) різними препаратами не впливають на регрес ГЛШ. Достовірне зменшення (на 14,9 г) ММ ЛШ виявлене лише при застосуванні каптоприлу. При лікуванні гідрохлоротіазидом ступінь ГЛШ знижувався дещо менше (ММ ЛШ зменшувалася на 14 г; статистично недостовірно). У групі хворих, які приймали атенолол, зменшення ММ ЛШ було незначним (4,1 г), а в групах хворих, що приймали празозин і дилтіазем, вона навіть збільшувалася.

Суперечності, що виникли при порівнянні даних метааналізу R. Schmieder і багатоцентрових досліджень VACS і TOMHS, можна пояснити різною тривалістю лікування та неоднаковим початковим ступенем ГЛШ у досліджуваних хворих. Так, початкові величини ММ ЛШ і індексу ММ (ІММ) ЛШ у дослідженні VACS (ММ ЛШ – 302–348 г) і метааналізі R. Schmieder (ІММ ЛШ – (136±22) г/м2) були більшими, ніж у дослідженні TOMHS (ІММ ЛШ – 102 г/м2). У дослідженні VACS показаний вплив антигіпертензивних препаратів на зворотний роз виток ГЛШ залежно від її початкового ступеня. У хворих з ГХ і вираженою ГЛШ (ММ ЛШ на початку дослідження більше 350 г) відзначено достовірне зменшення ММ ЛШ при лікуванні гідрохлоротіазидом на 66 г, каптоприлом – на 45 г, атенололом – на 37 г. У пацієнтів з менш вираженою ГЛШ (ММ ЛШ – 275–350 г) не виявлено достовірних змін ММ ЛШ на фоні антигіпертензивної терапії препаратами різних груп. А у пацієнтів з ММ ЛШ менше 275 г при лікуванні дилтіаземом виявлено достовірне збільшення її на 34 г.

Високу антигіпертрофічну здатність має фозиноприл. За даними різних авторів, при застосуванні фозиноприлу протягом 3–6 міс спостерігали зменшення ММ ЛШ на 13–20 % [22, 37, 41, 47, 50], при цьому в дослідженні А. Мартинова відзначено зменшення ММ ЛШ як при ексцентричній, так і при концентричній ГЛШ [10, 11].

При застосуванні лізиноприлу протягом 1 року ІММ ЛШ зменшувався на 26 г/м2 [51]. При більш короткому строку лікування цим препаратом ММ ЛШ змінювалася за рахунок зменшення ТЗС ЛШ (на 3,14 мм) і ТМШП (на 2,71 мм) [32]. При лікуванні лізиноприлом протягом 3 міс ІММ ЛШ достовірно знижувався (у середньому на 13,9 г/м2), що відповідає результатам інших досліджень [2, 4]. Ексцентричну модифікацію геометрії серця одержали і при лікуванні іншими ІАПФ, зокрема фозиноприлом, еналаприлом і фіксованою комбінацією еналаприлу з гідрохлортіазидом [6, 13, 15].

Різний вплив ІАПФ на ММ ЛШ у хворих з ГХ можна пояснити різними схемами застосування препаратів і різницею початкових рівнів ГЛШ, різними методиками розрахунку ММ ЛШ і критеріями оцінки її динаміки, а також особливостями впливу препаратів цієї групи на параметри локальної та циркулюючої ренін-ангіотензинової системи. Крім цього, ІАПФ, блокуючи проліферацію фібробластів і зменшуючи вміст колагену в міокарді, мають кардіопротекторну і кардіорепаративну властивості [19–21, 42, 46, 60].

Застосування ІАПФ має чітке патофізіологічне обґрунтування: ренін-ангіотензинова система відіграє провідну роль не тільки як функціональний регулятор водно-сольового гомеостазу і діяльності серцево-судинної системи, у тому числі опосередковано впливаючи на такі медіатори й гормони, як катехоламіни, альдостерон, вазопресин, пролактин, а й виконує трофічну роль, необхідну для нормального онтогенетичного розвитку організму, і визначає, за рахунок цих впливів, формування численних структурних змін, що різною мірою властиві для різних нозологічних форм АГ [1, 2, 50].

За останні роки у лікуванні хворих з ГХ застосовують блокатори рецепторів ангіотензину II 1-го типу, вплив яких на зворотний розвиток ГЛШ ще недостатньо вивчений. Хоча утворення ангіотензину II зумовлене передусім активністю ангіотензинперетворюючого ферменту, істотну роль, особливо при патології, може відіграти альтернативний шлях за участю ферменту хімази. Цей факт зумовлює необхідність застосування препаратів цієї групи, що пригнічують активність ангіотензину II незалежно від шляху його синтезу. На відміну від них, ІАПФ не впливають на хімазний шлях синтезу ангіотензину II, частка якого в міокарді становить до 80 % [26].

Так, P. Thurman і співавтори відзначали зменшення ІММ ЛШ при лікуванні валсартаном протягом 8 міс у середньому на 20 г/м2 [56]. M. Bignotti на фоні терапії лозартаном протягом 1 року виявив зниження ІММ ЛШ на 20 г/м2 [18]. Працівники нашого відділу зафіксували зниження ММ ЛШ на 38,2 г при застосуванні апровелю протягом 3 міс у хворих похилого віку з ГХ [7].

У дослідженні C. Cuspidi і співавтори [26] спостерігали достовірне зменшення (на 16,9 %) ІММ ЛШ при застосуванні лозартану у дозі 50 мг/доб протягом 6 міс – з 124 до 103 г/м2. При лікуванні лозартаном відзначають більш виражений регрес ГЛШ, ніж при застосуванні атенололу, верапамілу чи фозиноприлу [27]. При застосуванні комбінації лозартану в дозі 50 мг і гідрохлоротіазиду в дозі 12,5 мг протягом 24 тиж І. Чазова і співавтори зафіксували достовірне зниження ІММ ЛШ на 11,5 %, при цьому нормальної величини цього показника було досягнуто у 60 % хворих з ГХ [16].

У дослідженні [38] порівнювали вплив на регрес ГЛШ тривалої терапії ІАПФ ірбесартаном і блокатором кальцієвих каналів амлодипіном у хворих з ГХ середнього віку. Було обстежено 70 хворих (середній вік (53±13) років) з м’якою та помірною АГ. Початкова доза ірбесартану становила 150 мг, амлодипіну – 5 мг, у разі відсутності антигіпертензивного ефекту добові дози цих препаратів збільшували через 2 тиж удвічі – відповідно 300 і 10 мг. Через 3 міс лікування у пацієнтів, що отримували ірбесартан, ІММ ЛШ достовірно зменшився на 23,2 %, а при терапії амлодипіном – на 11,4 %. Через 6 міс цей показник знизився ще – відповідно на 24,7 і 13 %. (Р<0,001). Цей метааналіз свідчить, що інгібітори рецепторів ангіотензину II 1-го типу більшою мірою зменшують ступінь ГЛШ, ніж блокатори повільних кальцієвих каналів. Інформація щодо впливу терапії антагоністами кальцієвих каналів на ММ ЛШ досить суперечлива. Вченими доведена здатність ніфедипіну, нітрендипіну, фелодипіну, ісрадипіну, амлодипіну і дилтіазему зменшувати ступінь ГЛШ. Так, О. Лерман і співавтори відзначили зниження ММ ЛШ на 9,9 % при застосуванні ніфедипіну протягом 8 міс у хворих з АГ [9]. Поряд з високою антигіпертензивною ефективністю відзначають також антигіпертрофічну дію амлодипіну. Так, І. Лазарєва через 12 міс терапії амлодипіном у дозі 5 мг на добу спостерігала зниження ММ ЛШ на 13,6 %. О. Мартинов при лікуванні амлодипіном хворих з АГ похилого віку упродовж 6 міс відзначав зменшення ІММ ЛШ, яке суттєво залежало від типу ГЛШ: при ексцентричній ГЛШ – на 18,8 %, при концентричній ГЛШ – на 8,7 % [10]. Встановлено, що інгібітори кальцієвих каналів при тривалому застосуванні блокують вплив симпатичної системи на кальційзалежні процеси вивільнення і деградації катехоламінів, а також послаблюють чутливість b-адренорецепторів міокарда до стимулюючих впливів. Крім цього, препарати цієї групи опосередковано, впливаючи на секрецію реніну, зменшують продукцію альдостерону.

Треба зазначити, що різні класи антагоністів кальцію не однаковою мірою впливають на регрес ГЛШ. Так, результати одного з метааналізів показали, що препарати цієї групи дигідропіридинового ряду (ніфедипін, нікардипін) впливають меншою мірою на зворотний розвиток ГЛШ, ніж недигідропіридинові (верапаміл, дилтіазем) [25]. Це може бути викликане рефлекторною стимуляцією дигідропіридинами ренін-ангіотензинової і симпатичної систем.

У сучасній літературі є дані, що свідчать про здатність діуретиків зменшувати ММ ЛШ. Так, O. Olifi відзначав достовірне зниження (на 13 %) ступеня ГЛШ на фоні терапії хлорталідоном протягом 3 років у хворих з ГХ, тоді як у групі плацебо цей показник збільшувався на 6 %. Було виявлено зменшення КДР ЛШ та ТЗС ЛШ на 5 % [49]. О. Лерман зафіксувала зменшення ММ ЛШ на фоні лікування гідрохлоротіазидом протягом 4 міс на 10 г, а протягом 8 міс – на 13 г.

За результатами багатоцентрового дослідження LIVE при застосуванні індапаміду протягом 12 міс ІММ ЛШ достовірно зменшувався на 4,2 % (більше, ніж при терапії еналаприлом) [39], що було підтверджено у дослідженні [10]. Це свідчить про те, що діуретик індапамід є препаратом вибору у пацієнтів з ГЛШ.

За результатами метааналізу шести досліджень (тривалість лікування 6 міс) виявлено, що ІММ ЛШ зменшувався у середньому на 13,3 % [24]. При цьому КДР зменшувався на 1,7 %, ТЗС і ТМШП – відповідно на 7,3 і 7,8 %. Результати дослідження ALLHAT також переконливо доводять можливість регресу ГЛШ на фоні тривалого застосування іншого діуретика – хлорталідону [17, 30]. У деяких роботах доведено, що діуретики, як і ІАПФ, здатні блокувати розвиток інтерстиціального фіброзу [23].

Дані про вплив терапії b-АБ (селективних та неселективних) на регрес ГЛШ дуже суперечливі. Так, P. Thurmann і співавтори при застосуванні селективного b-АБ атенололу протягом 8 міс зареєстрували зниження ІММ ЛШ на 10 г/м2 [57]. Якщо Л. Лазебнік і співавтори виявили достовірне зменшення ТЗС ЛШ на 7,7 % при терапії бетаксололом протягом 3 міс, то Л. Ольбінська даних про зменшення ММ ЛШ під впливом лікування цим препаратом не отримала [12]. О. Лерман і співавтори також не зафіксували статистично достовірного зменшення ММ ЛШ у хворих, які протягом 8 міс приймали пропранолол. O. Мартинов зазначив, що у хворих з АГ під впливом метопрололу сукцината протягом 6 міс ІММ ЛШ знижується на 8,9 %, при цьому найбільшою мірою у пацієнтів з ексцентричним типом ГЛШ. В іншому дослідженні при тривалому застосуванні метопрололу і целіпрололу було досягнуто зменшення ММ ЛШ на 11,8–13 %, при цьому покращувалася розтяжність аорти [58].

I. Franz і співавтори досліджували у хворих з м’якою та помірною АГ (середній вік (44±9) років) з діагностованою ехокардіографічно ГЛШ вплив тривалого антигіпертензивного лікування (протягом (102±5) міс) метопрололом на регрес цього морфологічного субстрату. Початкова добова доза препарату становила 100 мг, через 2 тиж – 200 мг. Гідрохлоротіазид додатково отримували 5 хворих із 22. Після терапії метопрололом протягом 1 року відзначали високодостовірне зниження ІММ ЛШ із (151±29) до (117±26) г/м2, а протягом 7 років – до (82±14) г/м2, повний регрес ГЛШ спостерігали у 21 пацієнта [34].

Були проведені дослідження, в яких вивчали вплив на регрес ГЛШ більш сучасних b-АБ. Так, Л. Єна і співавтори [8] при лікуванні небівололом протягом 3 міс зафіксували зменшення ММ ЛШ на 15 %, при цьому регрес ГЛШ був зумовлений як зменшенням товщини стінок (ТМШП – на 11 %), так і зменшенням об’ємів камер ЛШ у систолу і діастолу – відповідно на 6 і 8 %. Зворотний розвиток ГЛШ (з кількісно однаковим зменшенням товщини стінок і розмірів порожнини ЛШ) відзначено у дослідженні [5], де ІММ ЛШ у хворих старшого віку з ГХ зменшився при лікуванні карведилолом протягом 12 тиж на 8 %. В інших дослідженнях ТМШП і ТЗС при лікуванні карведилолом зменшувалися на 7–16 % [33, 35, 44, 48, 54, 59]. Вже доведено, що на зворотний розвиток ГЛШ більшою мірою впливають селективні b-АБ. Це може бути викликано блокадою b-адренорецепторів, зумовленою інгібіцією росту кардіоміоцитів, а також додатковими антиоксидантними та вазодилатуючими властивостями (за рахунок стимуляції синтезу оксиду азоту або блокади b1-адренорецепторів у кардіоміоцитах) найсучасніших b-АБ [43, 53].

А. Дядик і співавтори провели дослідження, у якому порівнювали вплив моксонідину та амлодипіну на регрес ГЛШ у пацієнтів середнього і похилого віку з АГ і цукровим діабетом. Так, застосування моксонідину – симпатолітичного препарату центральної дії (селективного агоніста центральних імідазолінових рецепторів) – протягом 4 міс приводило до зменшення ІММ ЛШ на 8 % (Р<0,05), а протягом 6 міс – на 9 % (Р<0,05). Антигіпертрофічний ефект зумовлений зменшенням як товщини стінок, так і КДР ЛШ. Слід зазначити, що за здатністю зменшувати ступінь ГЛШ моксонідин не поступався амлодипіну [3].

В. Pitt і співавтори порівнювали вплив блокатора рецепторів альдостерону еплеренону (200 мг/доб), блокатора ангіотензинперетворюючого ферменту еналаприлу (40 мг/доб) і їх комбінації (відповідно 200 і 10 мг/доб) на регрес ГЛШ у 202 хворих з ГХ, які приймали ці препарати протягом 9 міс. Еплеренон і еналаприл достовірно зменшували ІММ ЛШ відповідно на (14,5±3,4) і (19,7±3,2) г/м2, але комбіноване застосування досліджуваних антигіпертензивних препаратів було значно ефективнішим – ІММ ЛШ достовірно зменшився на (27,2±3,4) г/м2 [52].

Таким чином, щоб досягти регресу ГЛШ, необхідне тривале (протягом 3–6 міс і більше) лікування антигіпертензивними препаратами, при цьому зменшення ММ ЛШ залежить від початкового рівня ГЛШ, а також від віку хворих – у пацієнтів похилого і старечого віку порівняно з особами середнього віку регрес цього патологічного субстрату виникає швидше завдяки зниженню у цієї когорти хворих білковосинтезуючої (проліферативної) функції. Серед препаратів першого ряду найбільш виражений вплив на регрес ГЛШ, мають комбіновані засоби: блокатори ренін-ангіотензинової системи і рецепторів ангіотензину II 1-го типу, що комбінуються з діуретиками. Ці препарати також запобігають розвитку ГЛШ. Меншою мірою на регрес ГЛШ впливає монотерапія цими препаратами, ще менший вплив мають антагоністи кальцію, діуретики і b-АБ. Необхідно зазначити, що сучасні антигіпертензивні засоби по-різному змінюють геометрію ЛШ. ІАПФ, інгібітори рецепторів ангіотензину, антагоністи каль цію зменшують ММ ЛШ за рахунок зменшення товщини стінок ЛШ, при цьому майже не змінюється КДР ЛШ. Проте при лікуванні діуретиками і b-АБ третьої генерації (небівололом, карведилолом) зворотний розвиток ГЛШ відбувається за рахунок зменшення як товщини стінок, так і розміру ЛШ наприкінці діастоли, при цьому сечогінні засоби дещо більшою мірою зменшують об’єм ЛШ, ніж товщину його стінок, а b-АБ – навпаки. Це має велике практичне значення: залежно від типу ГЛШ лікар призначає певні антигіпертензивні препарати. Необхідно й надалі вивчати вплив нових антигіпертензивних препаратів на структурно-функціональні зміни міокарда з метою вирішення питань про доцільність регресу ГЛШ, і його наслідків для прогнозу ГХ, а також обґрунтування і диференційованого підходу до лікування як у хворих зрілого віку, так і у пацієнтів у пізньому онтогенезі. Розробка цих питань може дати нові уявлення про патогенез розвитку гіпертензивного серця і відкрити нові перспективи для оцінки ефективності антигіпертензивної терапії препаратами з різними механізмами дії.

Література

1. Бобров В.А., Поливода С.Н. Гипертензивное сердце. – К.: Наукова думка, 1994. – 107 с.
2. Богачев Р.С., Базина И.Б., Долгинцева С.А. Эффективность и безопасность применения лизиноприла в лечении больных артериальной гипертонией // Кардиология. – 2002. – № 6. – С. 55-57.
3. Дядык А.И., Багрий А.Э., Цыба И.Н. и др. Регресс гипертрофии левого желудочка сердца у больных с эссенциальной артериальной гипертензией и сахарным диабетом под влиянием моксонидина // Укр. кардіол. журн. – 2003. – № 4. – С. 41-46.
4. Ена Л.М., Кондратюк В.Е. Диротон (лизиноприл) в лечении больных среднего и пожилого возраста с артериальной гипертензией: влияние на системную, интракардиальную гемодинамику и морфо-функциональное состояние сердца // Укр. мед. часопис. – 2002. – № 5 (31). – С. 102-105.
5. Ена Л.М., Кондратюк В.Е. Длительное применение карведилола у больных старших возрастных групп с мягкой и умеренной артериальной гипертензией: влияние на системную, интракардиальную гемодинамику и регресс гипертрофии левого желудочка // Укр. кардіол. журн. – 2003. – № 2. – С. 60-67.
6. Ена Л.М., Кондратюк В.Е., Приходько В.Ю. Влияние фозиноприла на гипертрофию миокарда левого желудочка и показатели системной, интракардиальной гемодинамики у больных с артериальной гипертензией среднего и пожилого возраста // Укр. кардіол. журн. – 2002. – № 1. – С. 61-63.
7. Ена Л.М., Приходько В.Ю., Белая И.И., Кеденко М.И. Апровель в лечении пожилых больных артериальной гипертензией // Пробл. старения и долголетия. – 2001. – Т. 10, № 3. – С. 295-303.
8. Ена Л.М., Приходько В.Ю., Белая И.И., Левина И.И. Применение селективного b-адреноблокатора небилета в лечении больных пожилого возраста с артериальной гипертензией // Ліки України. – 2001. – Т. 52, № 11. – С. 10-11.
9. Лерман О.В., Метелица В.И., Филатова Н.П. и др. Влияние длительной контролируемой антигипертензивной терапии на эхокардиографические признаки гипертрофии левых отделов сердца у больных с мягкой и умеренной артериальной гипертонией // Кардиология. – 1997. – Т. 37, № 1. – С. 24-30.
10. Мартынов А.И., Остроумова О.Д., Мамаев В.И., Гедгафова С.Ю. Сравнительный анализ влияния различных классов гипотензивных препаратов на регресс гипертрофии миокарда левого желудочка у пожилых больных // Росс. кардиол. журн. – 2001. – Т. 29, № 3. – С. 29-33.
11. Мартынов А.И., Терновой С.К., Остроумова О.Д. и др. Улучшение растяжимости аорты и ее взаимосвязь с регрессией гипертрофии левого желудочка у пожилых больных с эссенциальной артериальной гипертензией на фоне длительной гипотензивной терапии фозиноприлом // Кардиология. – 2001. – № 8. – С. 43-46.
12. Ольбинская Л.И., Сизова Ж.М., Томова Ф.А. Кардиоселективный бета-адреноблокатор пролонгированного действия бетаксолол в лечении артериальной гипертензии // Кардиология. – 1995. – № 7. – С. 24-27.
13. Приходько В.Ю. Влияние ингибитора ангиотензинпревращающего фермента “Эднита” (эналаприла) на показатели системной и интракардиальной гемодинамики у больных артериальной гипертензией пожилого возраста // Пробл. старения и долголетия. – 2001. – Т. 10, № 2. – С. 163-168.
14. Свищенко Е.П. Проблема гипертрофии левого желудочка у больных с артериальной гипертензией // Укр. мед. часопис. – 2001. – № 1 (21). – С. 6-8.
15. Токарь А.В., Приходько В.Ю. Возможность и целесообразность обратного развития гипертрофии левого желудочка сердца у пациентов пожилого и старческого возраста // Укр. кардіол. журн. – 2001. – № 3. – С. 18-21.
16. Чазова И.Е., Дмитриев В.В., Толпыгина С.Н., Раптова Л.Г. Структурно-функциональные изменения миокарда при артериальной гипертонии и их прогностическое значение // Терапевт. арх. – 2002. – № 9. – С. 50-56.
17. ALLHAT Collaborative Research Group. Major cardiovascular events in hypertensive patients randomized to doxazosin vs chlorthalidone: the antihypertensive and lipid-lowering treatment to prevent heart attack trial (ALLHAT) // JAMA. – 2000. – Vol. 283. – P. 1967-1975.
18. Bignotti M., Amati L., Barbieri D. et al. Effect of chronic treatment with аngiotensin II antagonist losartan on left ventricular anatomy and function and microalbuminuria in hypertensives // JAMA. – 1997. – Vol. 15 (Suppl. 4). – P. 128.
19. Brilla C.G. Regulation of the structural remodeling of the myocardium: from hypertrophy to heart failure // Eur. Heart J. – 1994. – Vol. 15 (Suppl. D). – P. 45-52.
20. Brilla C.G., Funck R.C., Rupp H. Lisinopril-mediated regression of myocardial fibrosis in patients with hypertensive heart disease // Circulation. – 2000. – Vol. 102, № 12. – P. 1342-1345.
21. Btutsaert D.L., Sys S.U. Definition of diastolic dysfunction // Heart Forum. – 1997. – Vol. 10 (Suppl. 1). – P. 8-9.
22. Cheung B.M., Lau C.P. Fosinopril reduces left ventricular mass in untreated hypertensive patients: a controlled trial // Brit. J. Clin. Pharmacology. – 1999. – Vol. 47. – P. 179-187.
23. Contard F., Sanuel J.L., Schatz C. Diuretic effect on cardiac hypertrophy in the stroke-prone spontaeously hypertensive rats // Cardiovasc. Res. – 1993. – Vol. 27. – P. 429-434.
24. Corea L. A multicenter comparative study with indapamide, chlorthalidone and muzolimine in the treatment of arterial hypertension // JAMA. – 1988. – Vol. 4 (Suppl. 4). – P. 27-30.
25. Cruickshank J.M., Lewis J., Moore V. Reversibility of left ventricular hypertrophy by differing types of antihypertensive therapy // J. Hum. Hypertension. – 1992. – Vol. 6. – P. 85-90.
26. Cuspidi C., Lonati L., Sampieri L. et al. Effect of losartan on blood pressure and LV mass in essential hypertension // High Blood Press. – 1998. – Vol. 7. – P. 75-79.
27. Dahlof B. Left ventricular hypertrophy and angiotensin II antagonists // Amer. J. Hypertension. – 2001. – Vol. 14. – P. 174-182.
28. Dahlof B., Pennert K., Hansson L. Reversal of left ventricular hypertrophy in hypertensive patients. A metaanalysis of 109 treatment studies // Amer. J. Hypertension. – 1992. – Vol. 2. – P. 5-110.
29. Darbar D., Jahangir A., Hammill S.C., Gersh B.J. P wave signal-averaged electrocardiography to identify risk for atrial fibrillation // Pacing Clin. Electrophysiology. – 2002. – Vol. 25, № 10. – P. 1447-1453.
30. Davies B.R., Cutler J.A., Gordon D.J. et al. Rationale and design for the Antihypertensive and Lipid-Lowering treatment to prevent Heart Attack Trial (ALLHAT) // J. Amer. Hypertension. – 1996. – Vol. 9. – P. 342-360.
31. Devereux R.B. Do antihypertensive drugs differ in their ability? // Circulation. – 1997. – Vol. 95. – P. 1983-1985.
32. Eichstaedt H., Metens D.Ch., Danne O. et al. Effects of lisinopril on LVH-regression in patients treated for essential hypertension // Perfusion. – 1994. – Vol. 7. – P. 426-428.
33. Eichstaedt H.W., Schroeder R.J., Auffermann W., Richter W. Regression of left ventricular hypertrophy // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1992. – Vol. 19 (Suppl. 1). – P. 55-61.
34. Franz I.W., Behr U., Ketelhult R. et al. Decreasing the antihypertensive dosage during longterm treatment and complete regression of left ventricular hypertrophy // Dtsch. Med. Wochensch. – 1996. – Vol. 121 (15). – P. 472-477.
35. Franz I.M., Ketelhut R., Behr U., Tonnesmmann U. Time course of reduction in left ventricular mass during long-term antihypertensive therapy // J. Hum. Hypertension. – 1994. – Vol. 8, № 3. – P. 191-198.
36. Fuad F., Nakashima Y., Tarazi R., Salcedo E. Reversal of left ventricular hypertrophy in hypertensive patients treated with metildopha. Lack association with blood pressure control // Amer. J. Cardiology. – 1982. – Vol. 49. – P. 759-801.
37. Gaudio C., Tanzilli G., Colltina S. et al. Effect of fosinopril on regression of left ventricular hypertrophy in essential hypertension by magnetic resonance imaging // Amer. J. Hypertension. – 1993. – Vol. 6. – P. 119-124.
38. Gaudio C., Ferri F.M., Giovanni M. et al. Comparative effects of irbesartan versus amlodipine on left ventricular mass index in hypertensive patients with left ventricular hypertrophy // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 2003. – Vol. 42. – P. 622-688.
39. Goss P., Sheridan D.J., Dubourg O. et al. Diuretics versus angiotensin-converting enzyme inhibitors in the regression of left ventricular hypertrophy in hypertensive patients: the LIVE study // Abstracts Book of the 9th European Meeting on Hypertension. – 1999. – P. 73.
40. Gottdiener J.S., Reda D.J., Massie B.M. et al. Effect of single-drug therapy on reduction of left ventricular mass in mild to moderate hypertension // Circulation. – 1997. – Vol. 95. – P. 2007-2014.
41. Kirpizidis H.G., Papazachariou G.S. Comparative effects of fosinopril and nifedipine on regression of left ventricular hypertrophy in hypertensive patients: a doubbleblind study // Cardiovasc. Drugs Ther. – 1995. – Vol. 9. – Р. 141-143.
42. Kloner R.A. Cardioprotection with angiotensin-converting enzyme inhibitors // Clin. Cardiology. – 1992. – Vol. 15. – P. 95-193.
43. Kurosaki K., Ikeda U., Maeda Y., Shimada K. Carvedilol stimulates nitric oxide synthesis in rat cardiac myocytes // J. Mol. Cell. Cardiology. – 2000. – Vol. 32, № 2. – P. 333-339.
44. Laufer E., Reid C., Qi X.L., Jennings G.L. Absence of dectable regression of human hypertensive left ventricular hypertrophy following drug treatment for 1 year // Clin. Exp. Pharmacol. and Physiology. – 1998. – Vol. 25. – P. 208-215.
45. Liebson P.R., Grandits G.A., Dianzumba S. et al. Comparison of 5 antihypertensive monotherapies and placebo for change in left ventricular mass in patients receiving nutritional-hygienic therapy in the Treatment of Mild Hypertension Study (TOMHS) // Circulation. – 1995. – Vol. 91. – P. 698-706.
46. Lindsay M.M., Maxwell P., Dunn F.G. TIMP-1: a marker of left ventricular diastolic dysfunction and fibrosis in hypertension // Hypertension. – 2002. – Vol. 40, № 2. – P. 136-141.
47. Lombardo M., Alli C., Broccolino M. et al. Long-term effects of angiotensin-converting enzyme inhibitors and calcium antagonists on the right and left ventricules in essential hypertension // Amer. J. Cardiоlogy. – 1997. – Vol. 134. – Р. 557-564.
48. Lund-Johansen P., Omvik P., Nordrehaug J.E. Long-term hemodynamic effects of antihypertensive treatment // Clin. Investig. – 1992. – Vol. 70 (Suppl. 1). – P. 58-64.
49. Olifi E.O., Cohen J.D., Pearson A. et al. Effect of treatment of isolated systolic hypertension on left ventricular mass // Clin.Invest. – 1998. – Vol. 279 (Suppl. 10). – P. 78-80.
50. Oren S., Grossman E., Fronlich E.D. Reduction in left ventricular mass in patients with systemic hypertension treated with enalapril, lisinopril, or fosinopril // Amer. J. Cardiology. – 1996. – Vol. 77. – P. 93-96.
51. Perlini S., Muiesan M.L., Cuspidi C. et al. Midwall mechanics are improved after regression of hypertensive left ventricular hypertrophy and normalization of chamber geometry // Circulation. – 2001. – Vol. 103, № 5. – P. 678-683.
52. Pitt B., Reichek N., Willenbrock R. et al. Effects of eplerenone, enalapril and eplerenone/enalapril in patients with essential hypertension and left ventricular hypertrophy: the 4E-left ventricular hypertrophy study // Circulation. – 2003. – Vol. 108. – P. 1831-1838.
53. Qin F., Shite J., Liand C.S. Reduction of oxidative stress by trolox and superoxide dismutase abolishes norepinephrine-induced myocyte apoptosis and beta-adrenergic receptor down regulation in ferrets // J. Amer. Coll. Cardiology. – 2000. – Vol. 35 (Suppl. A). – Р. 168-169.
54. Ruffolo R.R.Jr., Feuerstein G.Z., Ohlstein E.H. Recent observetions with beta-adrenoreceptor blocade. Beneficial effects in hypertension and heart failure // Amer. J. Hypertension. – 1998. – Vol. 11, № 1. – P. 9-14.
55. Schlaich M.P., Schmieder R.E. Left ventricular hypertrophy and its regression: pathophysiology and therapeutic approach: focus on treatment by antihypertensive agents // Amer. J. Hypertension. – 1998. – Vol. 1. – P. 394-404.
56. Thurmann P.A., Kenedi P., Schmidt A. et al. Influence of the angiotensin II antagonist valsartan on left ventricular hypertrophy in patients with essential hypertension // Circulation. – 1998. – Vol. 98 (Suppl. 19). – P. 1987-1989.
57. Thurmann P.A., Schmidt A. Influence atenolol on left ventricular hypertrophy in patients with essential hypertension // Circulation. – 1998. – Vol. 98. – P. 1345-1346.
58. Vyssoulis G.P., Valiouli M.A., Karpanou E.A., Toutouzas P.K. Left ventricular and aortic root structure and function changes with beta-blocker antihypertensive therapy. A on-year double blind study of celiprolol and metoprolol // Int. J. Cardiology. – 1995. – Vol. 49. – P. 45-54.
59. Why H.J., Richardson P.J. Effect of carvedilol on left ventricular function and mass in hypertension // J. Cardiovasc. Pharmacology. – 1992. – Vol. 19 (Suppl. 1). – P. 50-54.
60. Yang C.M., Kandaswamy V., Young D., Sen S. Changes in collagen phenotypes during progression and regression of cardiac hypertrophy // Cardiovasc. Res. – 1997. – Vol. 36, № 2. – P. 236-245.

The treatment of patients with the hypertensive heart

L.M. Ena, V.E. Kondratjuk

The review concerns influence of modern of antihypertensive therapy on left ventricular hypertrophy in patients with arterial hypertension under their long-lasting using. It is associated with changes of left ventricular geometry by eccentric type at treatment with angiotensin-converting enzyme inhibitors, angiotensin II receptor blockers and calcium antagonists, and by normometric type – at treatment with beta-blockers and diuretics.