Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) за останні 20 років стали незамінними препаратами в лікуванні серцево-судинних захворювань. На поточний момент важко собі уявити, як можна лікувати хворого із серцево-судинними захворюваннями без застосування інгібіторів АПФ.

Механізм дії інгібіторів АПФ закладено в їх назві – блокада ферменту, необхідного для перетворення ангіотензину І (біологічно малоактивної речовини) в ангіотензин ІІ (ефекторний гормон ренін-ангіотензинової системи). Крім того, АПФ каталізує розпад брадикініну, і при призначенні інгібіторів АПФ зростає вміст останнього, що приводить до вазодилататорних ефектів, покращання функції ендотелію, активації тромболітичної активності крові.

Результати досліджень показали, що інгібітори АПФ однаково ефективні у зменшенні серцево-судинної смертності і захворюваності порівняно зі “старими” антигіпертензивними засобами першого ряду – діуретиками та b-адреноблокаторами (CAPPP, STOP-2, ALLHAT). Тривала терапія інгібіторами АПФ зменшувала частоту виникнення нових випадків цукрового діабету (CAPPP, HOPE).

Протягом останнього десятиліття інгібітори АПФ стали “золотим стандартом” для лікування хворих із синдромом серцевої недостатності (CONSENSUS, Vet-HF-II, SOLVD-Treatment, ATLAS). Крім того, у дослідженні SOLVD-Prevention було показано позитивний вплив інгібіторів АПФ на серцево-судинні кінцеві точки у хворих з безсимптомною дисфункцією лівого шлуночка, в тому числі із супутньою артеріальною гіпертензією (АГ). Інгібітори АПФ мають документований ренопротекторний ефект, що робить їх препаратами вибору при наявності ураження нирок. Особливо це стосується хворих на цукровий діабет. Є відомості про уповільнення прогресування атеросклерозу під впливом тривалого прийому інгібіторів АПФ.

Хворі з ішемічною хворобою серця (ІХС) і АГ мають дуже високий ризик розвитку подальших серцево-судинних ускладнень і смертності. Слід наголосити, що існує залежність між частотою виникнення ускладнень і рівнем артеріального тиску (АТ). Значна частина загальновідомих антиангінальних ліків успішно використовується для терапії АГ. Логічно виходячи з механізмів дії препаратами вибору повинні стати b-адреноблокатори та антагоністи кальцію. Результати великих багатоцентрових досліджень ефективності інгібіторів АПФ у пацієнтів з дисфункцією лівого шлуночка та серцевою недостатністю (SOLVD-Treatment, SOLVD-Prevention, SAVE) показали зменшення приблизно на 20 % частоти розвитку інфаркту міокарда, коронарних подій і коронарної смерті. Ці дослідження власне не вивчали ефективність антигіпертензивного лікування, але їх результати дуже важливі, тому що включали пацієнтів з високим ризиком та застосовували антигіпертензивні препарати першої лінії. Деякі пацієнти з АГ та супутньою значною гіпертрофією лівого шлуночка можуть мати стенокардію без достовірних ознак коронарного атеросклерозу внаслідок дисбалансу між доставкою та споживанням кисню у міокарді. Лікування у таких випадках повинно бути направлене на зниження АТ, регрес гіпертрофії лівого шлуночка, раціональне зменшення частоти скорочень серця.

Важливим аспектом застосування інгібіторів АПФ є лікування хворих із цукровим діабетом 1-го типу, оскільки вони мають дуже високий ризик розвитку ниркової недостатності. Початок клінічному застосуванню інгібіторів АПФ при ураженні нирок було покладено у 80-ті роки групами H.-H. Parvіng та S. Bjork, які досліджували ефективність каптоприлу у пацієнтів з інсулінозалежним цукровим діабетом. У роботах було показано, що застосування каптоприлу порівняно з плацебо достовірно зменшувало альбумінурію та уповільнювало прогресування ураження нирок. Застосування цих препаратів у хворих на цукровий діабет 1-го типу навіть із нормальним рівнем АТ запобігає прогресуванню ураження нирок. Як альтернатива інгібіторам АПФ можуть розглядатися антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ. Контроль АТ повинен бути дуже жорстким. При необхідності застосовують комбінації різних препаратів, ураховуючи їх метаболічний профіль.

Успіхи, досягнуті при застосуванні інгібіторів АПФ у хворих на цукровий діабет 1-го типу, спонукали до ширшого вивчення їх ефективності при діабеті 2-го типу. Численні дослідження показали, що застосування інгібіторів АПФ у хворих на АГ та цукровий діабет 2-го типу порівняно з плацебо приводили до значного зниження мікро- та макроальбумінурії. Так само, як у випадку з плацебо, у численних прямих порівняльних дослідженнях ефективності інгібіторів АПФ з препаратами інших класів першого ряду (діуретиками, b-адреноблокаторами та антагоністами кальцію) було показано достовірно більш виражене зниження екскреції білка з сечею. Ефективне зниження макро- та мікроальбумінурії при АГ та цукровому діабеті 2-го типу дозволили більшості експертів зробити висновок про прямі нефропротекторні властивості інгібіторів АПФ у такого контингенту хворих.

Більше того, на сьогодні день експерти обговорюють питання антидіабетичної дії тривалої терапіїінгібіторами АПФ. Так, в ряді досліджень було показано, що застосування інгібіторів АПФ порівняно з іншою терапією запобігає розвитку нових випадків цукрового діабету. Вважають, що така дія інгібіторів АПФ може бути пов’язана як з пригніченням активності ренін-ангіотензинової системи (покращення тканинної перфузії, зменшення сипматичного тонусу, зниження оксидантного стресу тощо), а також впливом на розпад брадикініну (збільшення синтезу оксиду азоту та транспортерів глюкози).

Протягом останніх років ренопротекторні властивості у клініці було доведено для більшості інгібіторів АПФ: лізиноприлу, периндоприлу, фозиноприлу, квінаприлу, спіраприлу та ін. Існує думка, що препарати з подвійним шляхом виведення можуть мати певні переваги у хворих з діабетичним та недіабетичним ураженням нирок.

На сьогодні ми ще не маємо відповідей на всі питання щодо призначення інгібіторів АПФ, але ця група препаратів є однією з найбільш досліджених у кардіології та має широку доказову базу для обґрунтування їх ефективного застосування. Безумовно, що публікація консенсус-документа Європейського товариства кардіологів із застосування інгібіторів АПФ при серцево-судинних захворюваннях дозволить практичним лікарям ще більш ефективно використовувати інгібітори АПФ як для первинної, так і вторинної профілактики кардіологічної патології.