Ключові слова: аміодарон, комбінації аміодарону з b-адреноблокаторами, серцева недостатність, аритмії серця

На сьогоднішній день практична медицина має конкретні створені на доказовій базі рекомендації щодо лікування порушень ритму серця (ПРС) у хворих із серцевою недостатністю (СН) [3, 5]. Згідно з ними, базовими препаратами для лікування ПРС у хворих з СН є b-адреноблокатори (b-АБ) і аміодарон. При цьому антиаритмічна ефективність аміодарону, за даними багатьох досліджень, значно перевищує ефективність b-АБ, що дозволяє вважати його препаратом першого ряду для лікування цієї категорії хворих [1, 12].

Суттєвою проблемою для практичних лікарів є випадки аритмій, рефрактерних до терапії аміодароном. Альтернативним рішенням може бути застосування у пацієнтів з СН комбінації аміодарону з b-АБ. Призначення інших антиаритмічних засобів (особливо препаратів І класу) для тривалого лікування, з точки зору доказової медицини, є неприпустимим унаслідок їх негативного впливу на прогноз та виживання цих пацієнтів [15, 16]. Слід зауважити, що на сьогодні не вивчені клінічна ефективність та вплив на виживання пацієнтів з СН комбінації аміодарону з b-АБ, не розроблені чіткі показання до застосування комбінації при різних ПРС, не з’ясовані критерії прогнозування рефрактерності до терапії аміодароном та його комбінаціями з b-АБ у зазначеної категорії хворих та ін.

У більшості проведених досліджень вивчали ефективність комбінованої терапії аміодароном та b-АБ у пацієнтів з високим ризиком виникнення раптової серцевої смерті та шлуночковими ПРС. Згідно з даними цих досліджень, ефективність комбінованої терапії значно перевищує ефективність монотерапії аміодароном як щодо усунення симптомів аритмії, так і щодо поліпшення прогнозу і виживання пацієнтів [6, 10, 13]. Результати інших досліджень доводять високу ефективність комбінації аміодарону з b-АБ у пацієнтів з частими рецидивами фібриляції передсердь. Однак автори дослідженьакцентують увагу саме на зменшенні частоти рецидивів аритмії, аналізуючи антиаритмічну ефективність, та не оцінюють вплив комбінованої терапії на прогноз пацієнтів при тривалому застосуванні [4, 9].

Негативне ставлення до комбінацій аміодарону з b-АБ, яке існувало тривалий час, здебільшого пояснювалося побоюваннями розвитку брадикардій унаслідок сумації негативних хроно- і дромотропних ефектів препаратів. Об’єднання баз даних подібних досліджень EMIAT i CAMIAT у проекті ECMA [11] довело задовільну переносність комбінованої терапії аміодароном і b-АБ при тривалому застосуванні. Комбінацію аміодарону з b-АБ відміняли через розвиток вираженої брадикардії не частіше, ніж у групі монотерапії аміодароном (відповідно 1,2 і 1 %). Автори проекту акцентують увагу на наявності адитивного ефекту та певного синергізму при взаємодії аміодарону з b-АБ. Таким чином, результати проекту визначають перспективу для більш широкого застосування комбінації аміодарону з b-АБ у клінічній практиці.

Мета проведеного дослідження – оцінка ефективності аміодарону та його комбінацій з карведилолом і метопрололом у пацієнтів з ішемічною хворобою серця і гіпертонічною хворобою, ускладненими серцевою недостатністю і різними порушеннями ритму серця, та вивчення клініко-інструментальних предикторів рефрактерності до лікування препаратами.

Матеріал і методи

У дослідження включено 139 хворих (83 чоловіка та 56 жінок) з ішемічною хворобою серця (ІХС) та гіпертонічною хворобою (ГХ) ІІ–ІІІ стадії, ускладненими прогресуючою СН і різними ПРС. Вік обстежених – 50–78 років (у середньому (62,9±0,9) року).

Діагноз ІХС встановлювали на підставі клінічної картини стенокардії, наявності перенесеного інфаркту міокарда із зубцем Q та даних стрес-тестів (велоергометрична проба, холтерівське моніторування ЕКГ) відповідно до наказу МОЗ України № 54 (2002). 59 (42,4 %) пацієнтів раніше перенесли інфаркт міокарда із зубцем Q. Стенокардію напруження І функціонального класу (ФК) діагностували у 3 (2,2 %), ІІ ФК – у 66 (47,5 %) і ІІІ ФК – у 41 (29,5 %) пацієнтів. Діагноз та стадію ГХ встановлювали за рекомендаціями об’єднаного Пленуму кардіологів та кардіохірургів України (1999).

ФК та стадію СН встановлювали згідно з критеріями NYHА (1964) та рекомендаціями Робочої групи з серцевої недостатності Українського наукового товариства кардіологів (2003). Відповідно до цих рекомендацій, на момент обстеження СН І стадії визначали у 36 (25,9 %) хворих, а СН ІІА стадії – у 103 (74,1 %) пацієнтів. У 30 (21,6 %) хворих діагностували ІІ ФК, у 100 (71,9 %) – ІІІ ФК і у 9 (6,5 %) – IV ФК СН.

У дослідження не включали пацієнтів з гострими формами ІХС та порушеннями мозкового кровообігу, осіб, що менше ніж 12 міс тому перенесли інфаркт міокарда із зубцем Q, СН ІІБ стадії, наявністю атріовентрикулярних блокад та блокад ніжок пучка Гіса, синдрому предекзитації шлуночків та слабкості синусового вузла, клінічно значущих супутніх захворювань дихальної системи та шлунково-кишкового тракту, цукрового діабету та захворювань щитовидної залози.

Усі обстежені залежно від клінічного варіанту аритмії були розподілені на 4 групи. До 1-ї групи включили 32 (23,0 %) пацієнтів з частою (в середньому (38,2±1,5) екстрасистоли за 1 год) суправентрикулярною екстрасистолією (СЕ) і епізодами нестійкої суправентрикулярної тахіаритмії (СТ). До 2-ї групи увійшли 52 (37,4 %) пацієнти зі стійкими нападами СТ: у 37 (71,2 %) – спостерігали пароксизмальну та персистуючу форми фібриляції/тріпотіння передсердь (ФП/ТП), у 11 (21,2 %) – пароксизмальну вузлову реципрокну тахікардію та у 4 (7,6 % ) – пароксизмальну передсердну ектопічну тахікардію. Середня частота пароксизмів СТ, яку визначали за останніх півроку, становила 1 напад на (10,8±0,6) доби. До 3-ї групи увійшли 34 (24,5 %) пацієнти з частою (в середньому (54,2±7,3) екстрасистоли за 1 год) шлуночковою екстрасистолією (ШЕ) різних градацій, до 4-ї – 21 (15,1 %) хворий зі стійкими нападами шлуночкової тахікардії (ШТ). Середня частота пароксизмів ШТ становила 1 напад на (37,3±4,4) доби.

За визначеним протоколом усім хворим проведено комплексне клініко-інструментальне обстеження, яке включало загальноклінічне обстеження; стандартну ЕКГ у 12 відведеннях; холтерівське моніторування (ХМ) ЕКГ; стрес-тест (велоергометричну пробу); ехокардіографічне дослідження у М-, В- і Д-режимах. Зазначений протокол обстеження застосовували як для вихідного дослідження, так і при оцінці динаміки стану пацієнтів протягом 6, 12 та 24 міс лікування.

Усім пацієнтам призначали базову терапію: еналаприл у дозі 20 мг/доб, аспірин у дозі 100 мг/доб, при наявності набряків – фуросемід у дозі 40–160 мг/доб епізодично і верошпірон у дозі 25 мг/доб постійно, при недостатньому антигіпертензивному ефекті – амлодипін у дозі 5–10 мг/доб та при недостатньому антиангінальному ефекті – кардикет ретард у дозі 40–120 мг/доб.

Методом випадкового вибору призначали аміодарон (кордарон, “Sanofi”, Франція) у дозі 1400 мг/тиж як монотерапію після проведення насичення препаратом (600 мг/доб протягом 2–3 тиж) або у комбінації з b-АБ: аміодарон у дозі 1000 мг/тиж і метопролол (корвітол, “Berlin-Chemie”, Німеччина) у дозі 100 мг/доб, аміодарон у дозі 1000 мг/тиж і карведилол (коріол, “KRKA”, Словенія) у дозі 25 мг/доб. Титрування b-АБ починали після зникнення набрякового синдрому і стабілізації перебігу СН. У разі неефективності аміодарону призначали його комбінацію з b-АБ, у разі розвитку вираженої брадикардії і слабкості на тлі застосування комбінації – поверталися до монотерапії аміодароном. У хворих з пароксизмальними ШТ як стартову антиаритмічну терапію застосовували комбінацію аміодарону з b-АБ.

Оцінку ефективності лікування здійснювали за клініко-інструментальними даними через 2, 6, 12 та 24 міс. Ефект лікування вважали позитивним у разі виконання таких умов: 1) зменшення симптомів СН та підвищення толерантності до фізичного навантаження; 2) зникнення або зменшення екстрасистолії (зменшення загальної кількості екстрасистол на 50 %, зменшення парних ШЕ на 90 % і повне зникнення епізодів ШТ) (згідно з рекомендаціями Українського наукового товариства кардіологів, 2003 р.); 3) зменшення частоти нападів тахіаритмій та поліпшення їх перебігу. При позитивному ефекті призначеної терапії її застосовували упродовж двох років. Критеріями припинення дослідження були: 1) неефективність запропонованого лікування, що визначало зміну тактики ведення пацієнта і призначення інших варіантів терапії, не передбачених організацією дослідження; 2) розвиток різних серцево-судинних ускладнень (гострий коронарний синдром, інсульт, серцево-судинна смерть та смерть від інших причин, трансформація ФП у постійну форму, прогресування СН), які вважали кінцевими точками дослідження; 3) відмова хворих продовжувати дослідження.

Статистичний аналіз результатів дослідження проводили за допомогою методів варіаційної статистики з використанням програм Exсel 2000 і Statistica 5.5. Порівняння дискретних величин у групах здійснювали за допомогою критерію c2. Різницю вважали достовірною при Р<0,05.

Визначення предикторів рефрактерності до терапії проводили за допомогою покрокової множинної регресії та побудови моделі логістичної регресії типу: Y=f (X₁, X₂, ..., X_n), де незалежними змінними X₁, X₂, ..., X_n були різні клініко-інструментальні показники, а вихідним параметром (Y) – ефективність лікування. Вихідний параметр (Y) був дискретною величиною і передбачав два значення (0 і 1): 0 – відсутність ефекту лікування і 1 – ефективне лікування протягом 2 років спостереження.

Ефективність моделей оцінювали за допомогою дисперсійного аналізу і критерію Фішера. Модель вважали ефективною при Р<0,025. Для визначення прогностичної значущості моделі та окремих параметрів визначали їх інформативність, чутливість та специфічність. Розрахунок критичних величин для окремих показників здійснювали за допомогою рівнянь простої регресії: Х = rЧY, де Х – критична величина параметра, r – коефіцієнт регресії, Y – ефективність лікування, взята із значенням 0,5, яке визначало межу між ефективним та неефективним лікуванням. Ефективність лікування аміодароном була проаналізована у 65 хворих, а комбінованої терапії аміодароном з b-АБ – у 83 обстежених.

Результати та їх обговорення

Аналіз результатів лікування пацієнтів із суправентрикулярними ПРС (рис. 1) дав можливість виявити достовірні відмінності лише у групі хворих з пароксизмальними СТ. Так, найбільшу клінічну ефективність у цій групі мала комбінація аміодарону з метопрололом, яка через 12 і 24 міс лікування достовірно перевищила ефективність аміодарону (відповідно 90,9 і 81,8 % порівняно з 60,0 і 40,0 %, Р<0,05) і через 24 міс – комбінації аміодарону з карведилолом (81,8 % порівняно з 50,0 % , Р<0,05).

Рис. 1. Ефективність аміодарону та його комбінацій з b-адреноблокаторами у пацієнтів з ІХС та ГХ, ускладненими СН і суправентрикулярними аритміями. А – аміодарон, А+К – комбінація аміодарону з карведилолом, А+М – комбінація аміодарону з метопрололом. Різниця показників достовірна порівняно з такими при терапії: * – аміодароном, ° – аміодароном і карведилолом за критерієм c2 (Р<0,05). Представлений відсоток хворих, у яких визначався позитивний ефект лікування за відповідний період спостереження.

Аналіз результатів лікування у групах з шлуночковими ПРС (рис. 2) показав, що у хворих з ШЕ найбільшу клінічну ефективність мала комбінація аміодарону з карведилолом, яка через 12 міс терапії достовірно перевищила ефективність аміодарону (відповідно 88,9 і 77,8 % порівняно з 46,2 і 38,5 %, Р<0,041). У свою чергу, у хворих з пароксизмами ШТ ефективність комбінації аміодарону з карведилолом через 24 міс достовірно перевищила ефективність комбінації аміодарону з метопрололом (72,7 % порівняно з 30 %, Р<0,041).

Рис. 2. Ефективність аміодарону та його комбінацій з b-адреноблокаторами у пацієнтів з ІХС та ГХ, ускладненими СН і шлуночковими аритміями. Різниця показників достовірна порівняно з такими при терапії: * – аміодароном, ° – аміодароном і метопрололом за критерієм c2 (Р<0,05). Представлений відсоток хворих, у яких визначався позитивний ефект лікування за відповідний період спостереження.

Таким чином, отримані дані свідчать про більш високу клінічну ефективність комбінацій аміодарону з b-АБ порівняно з монотерапією аміодароном у пацієнтів з СН і різними ПРС. При цьому ефективність комбінацій аміодарону з різними b-АБ залежала від клінічної форми аритмії. Так, комбінація аміодарону з метопрололом була більш ефективною у пацієнтів з пароксизмальними СТ, у той час як комбінація аміодарону з карведилолом – у пацієнтів з шлуночковими аритміями. Отже, при призначенні комбінацій аміодарону з метопрололом і карведилолом необхідний диференційований підхід, який враховує різні клінічні варіанти аритмій. Це зумовлює низку питань, які потребують вирішення у подальших дослідженнях.

Враховуючи великий практичний інтерес до проблеми прогнозування ефективності лікування, ми провели багатофакторний аналіз, спрямований на виявлення клініко-інструментальних предикторів ефективності терапії аміодароном та його комбінаціями з b-АБ у пацієнтів з СН і різними ПРС. У результаті аналізу були отримані дві моделі логістичної регресії, характеристика яких наведена в таблиці.

Таблиця Моделі прогнозування ефективності аміодарону та його комбінацій з b-адреноблокаторами у пацієнтів з ІХС та ГХ, ускладненими СН і різними аритміями серця

Примітка. Для ЕA множинний коефіцієнт кореляції (R) становив 0,94, розрахований критерій Фішера (F) – 9352,68 при критичному значенні df=5,52, Р<0,00001, стандартна похибка моделі (m) становила 0,09 (інформативність – 68 %, чутливість – 73 %, специфічність – 60 %); для Еком – R=0,88, F=14274,54 при df=4,38, Р<0,00001, m=0,11 (інформативність – 75 %, чутливість – 77 %, специфічність – 69 %).

Так, згідно з отриманими даними, на ефективність лікування аміодароном впливали такі показники: величина індексу скоротливості стінки аорти, маси міокарда лівого шлуночка (ЛШ), середнього тиску в легеневій артерії, дисперсії зубця Р та площі тіла пацієнта. Розвиток рефрактерності до лікування аміодароном з високою долею ймовірності можна було очікувати при збільшенні величини маси міокарда ЛШ, середнього тиску в легеневій артерії і площі тіла пацієнта (негативні знаки коефіцієнтів моделі) та зменшенні індексу скоротливості стінки аорти і дисперсії зубця Р (позитивні знаки коефіцієнтів моделі). Зменшення індексу скоротливості стінки аорти відображало втрату еластичних властивостей аорти та могло свідчити про її атеросклеротичне ремоделювання. Отже наявність периферичного атеросклерозу суттєво знижує клінічну ефективність аміодарону. Це підтверджується результатами досліджень, які доводять слабку антиішемічну та антиремоделюючу дію аміодарону на прогноз пацієнтів з ішемічним ураженням міокарда [14]. У свою чергу, залежність ефективності аміодарону від дисперсії зубця Р є неоднозначною. З одного боку, зменшення дисперсії зубця Р могло свідчити про відсутність “електрофізіологічного субстрату”, необхідного для реалізації позитивної антиаритмічної дії аміодарону, з іншого – неможливо було виключити математичну випадковість зв’язку між цими показниками.

Отримана модель мала високу інформативність, яка в 68 % випадків дозволяла правильно прогнозувати ефективність лікування аміодароном. Дещо вища чутливість прогнозу (73 %) порівняно зі специфічністю (60 %) свідчила про можливість гіпердіагностики щодо прогнозування негативних ефектів лікування.

Аналіз впливу різних компонентів регресійної моделі на вихідний параметр (Y) виявив, що достовірно значущий (Р<0,033) вплив на ефективність аміодарону мали величина індексу скоротливостістінки аорти (54,3 %), маси міокарда ЛШ (32,8 %) та середнього тиску в легеневій артерії (11,6 %). Вплив інших чинників на ефективність лікування препаратом був низьким і статистично недостовірним (відповідно 1,0 і 0,3 %, Р>0,094). За допомогою рівнянь простої регресії розрахували критичні величини для найбільш впливових змінних моделі. Так, критична величина для індексу скоротливості стінки аорти становила 0,29 ум. од., для маси міокарда ЛШ – 294 г, для середнього тиску в легеневій артерії – 26,8 мм рт. ст. Так, зменшення індексу скоротливості стінки аорти (менше 0,29 ум. од.) та збільшення маси міокарда ЛШ (більше 294 г) і середнього тиску в легеневій артерії (більше 26,8 мм рт. ст.) передбачало розвиток рефрактерності до лікування аміодароном.

Спроба застосування критичних величин показників як незалежних предикторів прогнозування рефрактерності до лікування аміодароном показала низьку чутливість (відповідно 17, 10 і 11 %) і специфічність (відповідно 23, 21 і 19 %) ознак. Отримані дані свідчили про низьку ефективність окремих чинників для прогнозування рефрактерності до терапії аміодароном.

Таким чином, результати проведеного аналізу свідчать, що на клінічну ефективність аміодарону у пацієнтів з СН і різними ПРС впливав комплекс морфо-функціональних чинників. Предикторами рефрактерності до лікування аміодароном можна вважати виражену гіпертрофію міокарда ЛШ (маса міокарда ЛШ більше 294 г), наявність легеневої гіпертензії (середній тиск у легеневій артерії більше 26,8 мм рт. ст.) та структурного ремоделювання аорти (індекс скоротливості стінки аорти менше 0,29 ум. од.). Отримані дані переконували, що не характер ПРС, а саме вираженість морфо-функціональних порушень серцево-судинної системи визначають клінічну ефективність аміодарону.

Аналіз іншої моделі, яка характеризувала ефективність комбінацій аміодарону з b-АБ (див. таблицю), показав, що на ефективність комбінацій впливали такі інструментальні показники: величина циркадного індексу, відношення кількості парних та групових ШЕ до всіх ШЕ і загальна тривалість епізодів ФП, зареєстрованих при ХМ ЕКГ, величина нічної варіабельності інтервалу Q-T. Всі змінні моделі були показниками ХМ ЕКГ, що свідчило про високу інформативність методу не лише для діагностики ПРС та оцінки ефективності лікування, а й для прогнозування ефективності вибраної терапії.

Аналіз знаків коефіцієнтів моделі дав можливість виявити, що ймовірність рефрактерностідо терапії комбінаціями значно зростає при зменшенні величини циркадного індексу та збільшенні кількості парних і групових ШЕ, загальної тривалості епізодів ФП і величини нічної варіабельності інтервалу Q-T. При зменшенні величини циркадного індексу та ознаках електричної нестабільності міокарда передсердь та шлуночків створюються всі умови для розвитку рефрактерності до лікування комбінаціями аміодарону з b-АБ.

Отримана модель мала високу інформативність, яка в 75 % випадків дозволяла правильно прогнозувати ефективність комбінованої терапії. Рівень чутливості (77 %) та специфічності (69 %) прогнозу був практично однаковим, що свідчило про відсутність суттєвої гіпердіагностики як позитивних, так негативних результатів лікування. Результати аналізу впливу різних компонентів регресійної моделі на вихідний параметр свідчили, що достовірний вплив (Р<0,042) на ефективність комбінацій мали величина циркадного індексу (50,2 %), відношення кількості парних і групових ШЕ до всіх ШЕ (36,4 %) та загальна тривалість зареєстрованих за добу епізодів ФП (12,1 %). Величина нічної варіабельності інтервалу Q-T мала низький та статистично недостовірний вплив (1,3 %, Р=0,14) на ефективність комбінацій аміодарону з b-АБ.

Результати розрахунку критичних величин для найбільш впливових змінних моделі показали, що критична величина для циркадного індексу становила 0,94 ум. од., для відношення парних і групових ШЕ до всіх ШЕ – 29,4 % і для загальної тривалості зареєстрованих за добу епізодів ФП – 165,4 с. Аналіз цих величин як незалежних предикторів рефрактерності до терапії комбінаціями показав, що лише величина циркадного індексу могла розглядатися як незалежний предиктор. Так, чутливість ознаки становила 69 % при специфічності 72 % (для відношення парних і групових ШЕ до всіх ШЕ чутливість прогнозування становила 9 % і специфічність – 17 % , для загальної тривалості епізодів ФП – відповідно 5 і 11 %). При цьому ефективність прогнозування за величиною циркадного індексу фактично не поступалася ефективності прогнозування за допомогою комплексу показників, представленого у моделі.

Зменшення величини циркадного індексу свідчило про відносно невисоку частоту скорочень серця в активний період доби порівняно з такою вночі. Останнє, безумовно, обмежувало застосування комбінацій аміодарону з b-АБ унаслідок вираженого негативного хронотропного ефекту препаратів, який переважно і проявляється вактивний час доби на тлі максимального впливу симпатоадреналової системи [7]. З огляду на це, низький циркадний індекс (менше 0,94 ум. од.) може бути основним протипоказанням до призначення комбінацій аміодарону з b-АБ (унаслідок розвитку вираженої брадикардії) у зазначеної категорії хворих.

Таким чином, результати проведеного аналізу показали, що для прогнозування ефективності комбінованої терапії аміодароном і b-АБ у хворих з СН і різними ПРС слід враховувати, перш за все, величину циркадного індексу. Зменшення величини циркадного індексу (менше 0,94 ум. од.) можна розглядати як незалежний предиктор рефрактерності до лікування комбінаціями внаслідок високої ймовірності розвитку брадикардії.

Висновки

1. У пацієнтів з серцевою недостатністю і пароксизмальними суправентрикулярними тахіаритміями ефективність комбінації аміодарону з метопрололом при лікуванні упродовж 2 років достовірно перевищує ефективність аміодарону (Р<0,05), у хворих з серцевою недостатністю і шлуночковою екстрасистолією більш ефективною є комбінація аміодарону з карведилолом (Р<0,041).
2. Предикторами рефрактерності до лікування аміодароном слід вважати виражену гіпертрофію міокарда лівого шлуночка (маса міокарда лівого шлуночка більше 294 г), наявність легеневої гіпертензії (середній тиск у легеневій артерії більше 26,8 мм рт. ст.) та структурного ремоделювання аорти (індекс скоротливості стінки аорти менше 0,29 ум. од.).
3. Зменшення величини циркадного індексу (менше 0,94 ум. од.) можна розглядати як незалежний предиктор рефрактерності до лікування комбінаціями аміодарону з b-АБ унаслідок високої ймовірності розвитку брадикардії.

1. Безюк Н.Н. Как использовать кордарон с максимальной эффективностью? Практические рекомендации для врачей // Укр. мед. часопис. – 2003. – № 3 (35). – С. 17-23.
2. Бобров В.А., Чубучный В.Н., Иванив Ю.А., Павлюк В.И. Трансторакальная эхокардиография: методика исследования и клиническая интерпретация. – К., 1998. – 80 с.
3. Воронков Л.Г. Современные рекомендации по лечению хронической сердечной недостаточности: комментарии в свете доказательной медицины / Пособие для врачей. – К.: Четверта хвиля, 2003. – 68 с.
4. Гаврилова О.В., Яковлева О.О., Іванов В.П. Фармакодинамічна взаємодія кордарону та метопрололу як спосіб підвищення ефективності превентивної антиаритмічної терапії у хворих з часторецидивуючою формою миготливої аритмії // Ліки. – 2001. – № 3-4. – С. 102-105.
5. Гуревич М.А. Нарушения сердечного ритма при хронической сердечной недостаточности (предикторы, методы коррекции) // Кардиология. – 2003. – № 11. – С. 76-79.
6. Канорский С.Г., Старицкий А.Г., Божко А.А. Коррекция нарушений барорефлекторной чувствительности и эффективность предупреждения внезапной аритмической смерти у больных с постинфарктной дисфункцией левого желудочка // Кардиология. – 2004. – № 10. – С. 13-18.
7. Свищенко Е.П., Овдиенко Т.Н., Ярынкина Е.А. и др. Особенности влияния карведилола на суточный профиль артериального давления, показатели вариабельности ритма сердца и функцию эндотелия у больных с мягкой артериальной гипертензией // Укр. кардіол. журн. – 2003. – № 6. – С. 36-43.
8. Струтынский А.В. Эхокардиограмма: анализ и интерпретация. Учебн. пособ. – М.: МЕДпресс-информ, 2001. – 208 с.
9. Сычев О.С., Фролов А.И., Пелех Н.В. и др. Исследование антиаритмического эффекта бетаксолола // Укр. кардіол. журн. – 2002. – № 4. – С. 39-44.
10. Alboni P. The amiodarone-beta-blockers combination could represent an alternative treatment in patients at risk for sudden death in which a benefit from implantable defibrillators has not beenclearly demonstrated // Ital. Heart J. – 2002. – Vol. 3 (Suppl. 3). – P. 337-343.
11. Boutitie F., Boissel J.-P., Connolly S.J. et al. Amiodarone Interaction With b-Blockers Analysis of the Merged EMIAT (European Myocardial Infarction Amiodarone Trial) and CAMIAT (Canadian Amiodarone Myocardial Infarction Trial) Databases // Circulation. – 1999. – Vol. 99. – P. 2268-2275.
12. Doggrell S.A. Аміодарон: посилення, послаблення і знову посилення позицій (скорочений виклад) // Медицина світу. – 2003. – № 3. – С. 1-11.
13. Ellison K.E., Hafley G.E., Hickey K. et al. Effect of beta-blocking therapy on outcome in the Multicenter UnSustained Tachycardia Trial (MUSTT) // Circulation. – 2002. – Vol. 106. – P. 2694-2699.
14. Hammill S.C., Packer D.L. Amiodarone in congestive heart failure: unravelling the GESICA and CHF-STAT differences // Heart. – 1996. – Vol. 75. – P. 6-7.
15. The Cardiac Arrhythmia Suppression Trial (CAST) investigators. Preliminary report: effect of encainide and flecainide on mortality in a randomized trial of arrhythmia suppression after myocardial infarction // New Engl. J. Med. – 1989. – Vol. 321. – P. 406-412.
16. The cardiac arrhythmia suppression trial II investigators. Effect of the antiar-rhythmic agent moricizine on survival after myocardial infarction // New Engl. J. Med. – 1992. – Vol. 327. – P. 227-233.

Predictors of refracteriness to amiodarone and its combinations with b-adrenoblockers in patients with cardiac arrhythmias

V.P. Ivanov

We investigated the efficacy of amiodarone and its combinations with b-adrenoblockers in 139 patients with IHD and hypertension complicated by progressive heart failure and different cardiac arrhythmias. It was shown that clinical efficacy of long-term therapy with amiodarone and metoprolol combination was reliably more effective than monotherapy with amiodarone in patients with supraventricular tachyarrhythmias (P<0,05) and combination of amiodarone with carvedilol – in patients with ventricular extrasystolia (P<0,041). Significant left ventricular hypertrophy (myocardial mass > 294 g), presence of pulmonary hypertension (median pulmonary artery pressure > 26,8 mm Hg) and structural remodeling of aorta (index of contraction of aorta wall < 0,29 cu) should be considered as predictors to refracteriness to treatment with amiodarone. Circadian index decrease (< 0,94 cu) should be considered as an independent predictor of refracteriness to treatment by amiodarone and b-adrenoblockers.