АРТЕРІАЛЬНІ ГІПЕРТЕНЗІЇ

Корекція психовегетативних порушень як фактор ефективності відновлювального лікування хворих з артеріальною гіпертензією
О.Є. Алипова, О.І. Токаренко, В.Г. Дейнега, Н.Ф. Шапран, І.О. Нечухаєва, Г.О. Новак
Запорізька медична академія післядипломної освіти
Клінічний санаторій «Великий Луг» ЗАО «Приазовкурорт»

З метою оцінки ефективності поєднаного застосування навчання пацієнтів у «Школі хворого на гіпертонічну хворобу» (ШГ) як психолого-педагогічного засобу та бальнеотерапії – «сухих» вуглекислих ванн (СУВ) – як вегетокоригуючого фактора реабілітації обстежено 43 пацієнтів з артеріальною гіпертензією (АГ) (21 чоловіка і 22 жінки віком у середньому (58±9,8) року), які проходили курс відновлювального лікування у клінічному санаторії «Великий Луг».

Пацієнти були поділені на дві групи: основну (n=23) – особи, що отримували комплекс СУВ та проходили навчання у ШГ, та контрольну (n=20) – особи, яким призначали аналогічну реабілітаційну програму без включення СУВ та ШГ.

Всім хворим на початку та на 21–22-й день реабілітаційного курсу проведено комплексне обстеження із дослідженням прихильності до лікування за тестом Моріски–Гріна; показників психовегетативних порушень: рівня тривожності за шкалою Гамільтона, вегетативного індексу Кердо (ВІ), при цьому застосовували математичний аналіз серцевого ритму за методикою варіаційної пульсометрії з оцінкою таких параметрів, як мода (Мо), амплітуда моди (АМо), варіаційний розмах (DХ), індекс напруження (ІН).

За результатами дослідження встановлено достовірне (Р<0,05), стосовно контролю, зниження позитивних значень ВІ (у 1,5 разу), зменшення Мо та АМо, зростання DХ; зниження IН – у хворих з АГ після курсу лікування із застосуванням СУВ та ШГ, що свідчить про позитивний зсув вегетативного балансу з ослабленням симпатикотонічної і зростанням ваготонічної реактивності.

У 2/3 пацієнтів основної групи наприкінці курсу лікування досягнуто достовірного, у порівнянні з контрольною групою, регресу рівня та симптомів тривожності переважно за рахунок зниження напруги, тривожного настрою та зменшення серцево-судинних симтомів, при суттєвому підвищенні прихильності до лікування та досягненні достовірного гіпотензивного ефекту.

Таким чином, комплексна корекція психовегетативних порушень при поєднанні засобів психолого-педагогічного та вегетокоригуючого блоків реабілітації виступає вагомим та перспективним фактором у підвищенні ефективності відновлювального лікування хворих з АГ в умовах санаторію.

Влияние оксидантного стресса на дисфункцию эндотелия и апоптоз при артериальной гипертензии, возможности коррекции АТ1-блокатором кандесартаном
В.Д. Бабаджан, Ибрагим Муса Маник, Т.В. Горбач
Харьковский национальный медицинский университет

При артериальной гипертензии (АГ) обнаружена причинно-следственная связь между активацией процессов свободно-радикального окисления (СРО) липидов и белков в тканях и характером повреждений органов сердечно-сосудистой системы.

Цель работы – выяснение роли активации свободно-радикального окисления в развитии эндотелиальной дисфункции и ускорении апоптоза, а также путей их медикаментозной коррекции кандесартаном.

В исследование включены 45 больных с гипертонической болезнью, умеренной АГ в возрасте в среднем (53±4) года, проходивших лечение в кардиологическом отделении городской клинической больницы № 27 (г. Харьков). Группу контроля составили 11 здоровых лиц. Исследовали показатели центральной гемодинамики методом двухмерной эхокардиографии. Определяли концентрацию малонового диальдегида (МДА), диеновых конъюгат (ДК), альдегид- и кетон-фенилгидразона (АФГ и КФГ), общую антиоксидантную активность (ОАО), активность супероксиддисмутазы (СОД), еNO-синтазы, S-нитрозотиолов в сыворотке крови спектрофотометрическим методом. Концентрацию эндотелина-1 (ЭТ-1) и FAS-лиганда в крови определяли иммуноферментным методом. Назначали кандесартан в дозе 8 мг/сут. Гемодинамические и биохимические показатели определяли в базальных условиях и в конце терапии, через 3–4 нед.

У больных с АГ выявлена активация СРО липидов и белков (увеличение уровней МДА, ДК, АФГ, КФГ, СОД, Р<0,05), срыв компенсаторных возможностей системы антиоксидантной защиты (уменьшение ОАО, Р<0,05), что способствовало снижению активности эндотелиальной NO-синтазы, содержания S-нитрозотиолов на фоне повышения концентрации ЭТ-1 и FAS-лиганда в крови (Р<0,05). Изменение соотношений гуморальных факторов свидетельствует об активации апоптоза эндотелия в условиях гипероксигенации, вызванной повышенным АД ишемии и реперфузионных изменений вследствие увеличенного общего периферического сопротивления сосудов (ОПСС). В результате терапии кандесартаном установлено торможение избыточного перекисного окисления липидов и белков, активация системы антиоксидантной защиты (увеличение СОД, Р<0,05), увеличение продукции NO эндотелием (увеличение еNO-синтазы и S-нитрозотиолов, Р<0,05), уменьшение активности ЭТ-1 (Р<0,05) торможение апоптоза (снижение концентрации FAS-лиганда в сыворотке крови, Р<0,05), что клинически проявлялось стойким снижением АД и уменьшением ОПСС (Р<0,05).

Ретроспективний аналіз ефективності лікування артеріальної гіпертензії у військовослужбовців
Т.А. Бібік, Г.З. Мороз, І.М. Ткачук
Головний військово-медичний клінічний центр МО України, м. Київ;
Українська військово-медична академія МО України, м. Київ

Патології серцево-судинної системи належить провідне місце в структурі загальної захворюваності, смертності та дискваліфікації військовослужбовців Головного військово-медичного клінічного центру (ГВМКЦ). Так, у 2003–2007 рр. у структурі смертності офіцерів хвороби системи кровообігу посідали друге місце, а у структурі звільнень – перше. Артеріальна гіпертензія (АГ) є основним чинником розвитку серцево-судинних ускладнень, тому так важливо проводити комплексне лікування, мета якого – досягнення цільового рівня артеріального тиску і зниження рівня серцевого-судинного ризику.

Методом випадкової вибірки було проаналізовано 323 справи військовослужбовців, хворих на АГ, які проходили військово-лікарську комісію (ВЛК) у 2006–2007 рр. Діагноз АГ був верифікований відповідно до Рекомендацій Асоціації кардіологів України. За результатами ретроспективного аналізу матеріалів ВЛК АГ І стадії було діагностовано у 160 військовослужбовців (1-ша група), АГ ІІ стадії – у 163 (2-га група). Середній вік військовослужбовців випадкової вибірки становив (45,3±0,2) року: у групі з АГ I стадії – (44,9±0,3) року та АГ II стадії – (45,7±0,4) року. АГ уперше було діагностовано при проведенні ВЛК у 87 військовослужбовців: у 59 (36,9 %) хворих 1-ї групи та 28 (17,2 %) – 2-ї групи. У матеріалах справ ВЛК зазначалося, що пацієнти свідомо приховували дійсний стан здоров'я, бо були налаштовані на подальше проходження служби.

Ми проаналізували дані щодо попереднього лікування АГ у військовослужбовців зазначених груп. Серед військовослужбовців 1-ї групи: постійно приймали антигіпертензивні препарати 14,4 %, епізодично – 33,8 % і зовсім не лікувалися – 51,8 %. Серед військовослужбовців 2-ї групи: постійно приймали антигіпертензивні препарати 16 %, епізодично – 30 %, зовсім не лікувалися

31,9 % і 22,1 % почали приймати антигіпертензивні препарати тільки після того, як було встановлено II стадію АГ. При цьому цільового рівня артеріального тиску при постійному застосуванні антигіпертензивних препаратів досягли тільки 47,8 % військовослужбовців 1-ї групи та 15,9 % 2-ї групи. Також має місце і недостатнє використання адекватної антигіпертензивної терапії. Результати дослідження показали, що тільки 28,6 % хворих 1-ї групи та 17,9 % 2-ї групи було призначено комбіновану антигіпертензивну терапію. У військовослужбовців 2-ї групи був проведений ретроспективний аналіз тривалості періоду переходу АГ I стадії в АГ II стадії. Показано, що у військовослужбовців, які регулярно лікувалися, цей період становив (5,3±0,7) року, при епізодичному лікуванні (3,60±0,25) року, без лікування – (1,57±0,27) року (Р<0,05 порівняно з групою пацієнтів, які постійно приймали антигіпертензивні препарати). Таким чином, повне небажання лікуватися або епізодичний прийом антигіпертензивних препаратів військовослужбовцями, недостатній контроль артеріального тиску прискорюють перехід АГ I стадії в АГ II стадії і збільшують ризик розвитку серцево-судинних ускладнень.

Для підвищення ефективності ранньої діагностики, первинної та вторинної профілактики АГ у військовослужбовців у клініці амбулаторної допомоги ГВМКЦ започатковано комплексну програму, яка включає оцінку факторів ризику, верифікацію ураження органів-мішеней, діагностику супутньої патології та алгоритм розробки індивідуальної лікувально-профілактичної програми. При розробці індивідуальної лікувально-профілактичної програми зроблено акцент як на досягнення цільового рівня артеріального тиску, так і на корекцію таких поширених факторів ризику, як куріння, гіперхолестеринемія, абдомінальне ожиріння. Для покращання поінформованості хворих на АГ нами розроблені та впроваджені в роботу клініки амбулаторної допомоги ГВМКЦ «Рекомендації для пацієнта з гіпертонічною хворобою для профілактики серцево-судинних ускладнень», «Рекомендації для військовослужбовців, які бажають позбутися нікотинової залежності».

Корекція гіперурикемії як фактора ризику серцево-судинної захворюваності та смертності у хворих на артеріальну гіпертензію
О.В. Більченко
Харківська медична академія післядипломної освіти

Епідеміологічні та рандомізовані клінічні дослідження довели, що гіперурикемія у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) є незалежним та потужним фактором ризику підвищення серцево-судинної смертності. Але, незважаючи на необхідність модифікації цього фактора ризику на разі не розроблено загальноприйнятих терапевтичних підходів. Відомо, що антигіпертензивні препарати по-різному впливають на рівень сечової кислоти в плазмі, що важливо враховувати при призначенні терапії хворим на АГ з порушенням її метаболізму.

Ціль дослідження – вивчення впливу антигіпертензивної терапії на метаболізм сечової кислоти у хворих на АГ. Обстежено 48 хворих на АГ 1–2-го ступеня віком 28–73 роки. Хворі були поділені на три групи. У першій групі (n=9) проводили терапію лосартаном, у другій (n=24) – еналаприлом і в третій (n=15) – бісопрололом. Дози препаратів титрували до досягнення цільового рівня артеріального тиску. Рівень сечової кислоти у плазмі крові оцінювали до початку терапії, та через 4 і 12 тиж. Оцінювали також динаміку змін артеріального тиску за даними добового моніторування та вплив терапії на морфо-функціональні показники лівого шлуночка за даними ультразвукового дослідження серця. Для оцінки стану вегетативної регуляції використовували варіабельність ритму серця. У хворих, які отримували терапію лосартаном, на відміну від пацієнтів, що отримували терапію еналаприлом та бісопрололом, спостерігали зниження рівня сечової кислоти в плазмі крові (Р<0,05), яке не залежало від змін артеріального тиску, морфо-функціональних показників лівого шлуночка та впливу препарату на стан вегетативної регуляції серця.

Продукция кальцийрегулирующих гормонов в условиях магниевой нагрузки у больных с эссенциальной гипертензией
В.А. Бобров, Е.В. Боброва, А.П. Степаненко, О.В. Полатайко, В.В. Коломиец
Национальная медицинская академия последипломного образования им. П.Л. Шупика, г. Киев
Донецкий государственный медицинский университет им. М. Горького

Целью исследования было изучить динамику концентрации кальцийрегулирующих гормонов (КРГ): паратгормона (ПТГ) и кальцитонина (КТ) у здоровых лиц и у больных с эссенциальной гипертензией (ЭГ) в ответ на введение магния (Мg).

В исследование было включено 35 больных с ЭГ и 30 здоровых лиц. Всем проводили магний-толерантный тест (МgТТ) с внутривенным введением 0,1 ммоль сульфата магния (МgSO4) на 1 кг массы тела. Кровь из вены брали до, через 20 и 150 мин после введения МgSO4. Концентрацию иммунореактивного ПТГ в сыворотке крови определяли радиоиммунным методом с помощью наборов «Malinkrodt Diagnostica», а иммунореактивного КТ – с помощью наборов «Riamat-calcitonin-II».

Концентрация гормонов в различные периоды внутривенного MgТТ у здоровых лиц и у больных с ЭГ представлена в таблице.

Примечание. * – сдвиг статистически достоверен (Р<0,001); ° – показатель статистически достоверно отличается от аналогичного у здоровых лиц (Р<0,01); D – показатель статистически достоверно отличается от аналогичного в исходный период МgТТ.

Таким образом, полученные данные свидетельствуют о возможности коррекции образования КРГ у больных с ЭГ с помощью дополнительного приема Мg.

Стан вуглеводного та ліпідного обміну у хворих похилого віку з гіпертонічною хворобою залежно від мелатонінутворюючої функції епіфіза
О.В. Бондаренко, І.А. Антонюк-Щеглова, В.О. Іщук
Інститут геронтології АМН України, м. Київ

Поєднання серцево-судинних захворювань, зокрема артеріальної гіпертензії (АГ), та порушень вуглеводного та ліпідного обміну привертає увагу багатьох дослідників. Можливим механізмом виникнення АГ є порушення функціонального стану епіфіза, а саме зниження утворення мелатоніну, що в свою чергу також супроводжується погіршенням показників вуглеводного та ліпідного обміну

Мета – вивчити особливості вуглеводного та ліпідного обміну у хворих похилого віку з гіпертонічною хворобою (ГХ) залежно від мелатонінутворюючої функції епіфіза (МУФЕ).

Обстежено 57 хворих віком 60–74 роки з ГХ ІІ стадії. Визначали рівень глюкози, інсуліну в плазмі крові натще (радіоімунним методом), а також ступінь інсулінорезистентності за індексом НОМА. При його значенні більше 3,0 діагностували інсулінорезистентність. Визначали вміст у сироватці крові загального холестерину (ЗХС), холестерину ліпопротеїдів високої густини (ХСЛПВГ), холестерину ліпопротеїдів низької густини (ХСЛПНГ). МУФЕ оцінювали за нічною екскрецією 6-гідроксимелатонінасульфату (6-ГМС), який визначали в сечі імуноферментним методом.

Хворі на ГХ розподілені залежно від нічної екскреції 6-ГМС на дві групи: І група (n=31) – зі збереженою МУФЕ ((10,5±1,1) нг/л), ІІ група (n=26) – зі зниженою МУФЕ ((7,7±0,9) нг/л). Метаболічні показники виявилися достовірно гіршими у хворих на ГХ зі зниженою МУФЕ порівняно зі збереженою: інсулін натще при зниженій функції – (16,2±2,5) мкМО/мл, при збереженій – (11,8±1,6) мкМО/мл (Р<0,05). Інсулінорезистентність діагностовано у хворих на ГХ зі зниженою МУФЕ, у яких індекс НОМА становить 3,7±0,4, тоді як при збереженій – 2,7±0,3 (Р<0,05). Рівні ЗХС, ХСЛПНГ дещо вищі у хворих похилого віку з ГХ зі зниженою МУФЕ.

У хворих похилого віку з ГХ порушення функціонального стану епіфіза призводить до розвитку порушень вуглеводного та ліпідного обміну.

Морфо-функциональная характеристика сердца у девушек-подростков с расстройствами менструальной функции
Т.С. Введенская
ГУ «Институт охраны здоровья детей и подростков АМН Украины», г. Харьков

Одним из приоритетных направлений современной науки является прогнозирование и профилактика ранних нарушений сердечно-сосудистой системы у женщин. Сочетание расстройств менструальной функции и кардиальных нарушений обуславливает высокий риск развития осложнения последних и диктует необходимость поиска их причин на этапе полового созревания.

С целью выявления морфо-функциональных особенностей сердца у девушек-подростков с расстройством менструальной функции (РМФ) обследовано 150 девушек с опсоменореей I и II степени (I группа) и 25 – с пубертатными маточными крвоотечениями (II группа).

У большинства пациенток обеих групп выявили признаки диспластической кардиопатии при отсутствии кардиальных жалоб. Так, идиопатический пролапс митрального клапана I–II степени чаще регистрировали в I, чем во II группе ((54,6±4,1) по сравнению с (12,0±6,6) %, Р<0,05); частота пролапса трикуспидального клапана была выше у девушек I группы ((30,0±3,7) по сравнению с (12,0±6,0) %, Р<0,1). Пролапсы створок легочной артерии (28 %), аорты (3,3 %) и атриовентрикулярную регургитацию I–II степени (32 %) регистрировали только у пациенток I группы. Расширение полости левого желудочка чаще выявляли в I, чем во II группе: ((23,3±2,5) % по сравнению с (8,0±1,9) %, Р<0,01); расширение полости правого желудочка с одинаковой частотой (60 %) регистрировали у девушек обеих групп, а полости левого предсердия (18 %) и корня аорты (20 %) – только у пациенток I группы. Снижение фракции выброса ниже 55 % выявлено у 48,8 % подростков I группы, во II – в единичных случаях. Замедление предсердной систолы регистрировали у 18 % девушек I группы. Таким образом, морфо-функциональные особенности сердца девушек с РМФ свидетельствуют о высокой частоте дисплазии соединительной ткани сердца, а частые нарушения внутрисердечной гемодинамики более характерны для пациенток с опсоменореей и вторичной аменореей, что является основанием для реабилитации и проведения тактики диспансерного наблюдения данного контингента.

Структурно-морфологические особенности и диастолическая дисфункция миокарда у больных с артериальной гипертензией почечного происхождения
О.А. Власенко, Ю.В. Криворотько, А.С. Шалимова
Харьковская медицинская академия последипломного образования

Определение значения структурно-функциональных изменений миокарда левого желудочка (ЛЖ) для развития хронической сердечной недостаточности (ХСН) у больных с артериальной гипертензией (АГ) почечного происхождения является актуальной проблемой.

Цель настоящего исследования – изучение особенностей кардиодинамики миокарда и, в частности, диастолической дисфункции при АГ почечного происхождения.

Обследовано 124 больных хроническим гломерулонефритом (ХГН) с сохраненной функцией почек: 88 мужчин и 36 женщин в возрасте 20–69 лет, в среднем (38,4±8,6) года (M±SD). Структурно-функциональные изменения миокарда ЛЖ изучали при помощи эхокардиографии по общепринятой методике.

Структурно-функциональные особенности миокарда ЛЖ у больных с АГ и хроническим заболеванием почек, характеризовались увеличением конечносистолического и конечнодиастолического объемов соответственно на 17,8 и 33,6 % (Р<0,05), увеличением относительной толщины стенок ЛЖ на 20,4 % (Р<0,01) и индекса массы миокарда ЛЖ – на 93,4 % (Р<0,001), который коррелировал с уровнем систолического артериального давления (r=+0,38; Р<0,05). Изменение диастолической функции ЛЖ сердца проявлялось достоверным уменьшением скорости периода раннего наполнения миокарда на 12,3 % (Р<0,05), что свидетельствует о нарушении релаксации миокарда. Сохранение нормального типа диастолического наполнения наблюдали у 24,23 % больных, нарушение релаксации – у 50 %, псевдонормальный тип – у 12,8 % и рестриктивный – у 12,8 % больных.

Нарушение процессов расслабления миокарда в диастолу – диастолическая дисфункция – наиболее ранний признак хронической недостаточности кровообращения при АГ почечного происхождения, появление которой связано с гипертрофией миокарда.

Влияние гипертонической болезни на коронарный атеросклероз у больных со стабильной ИБС
О.В. Волошина, А.Н. Ломаковский, О.И. Моисеенко
Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

Действие каждого фактора риска (ФР) на коронарный атеросклероз является гетерогенным. Некоторые особенности действия ФР могут быть связаны как с поражением венечных артерий (ВА), так и с вероятностью разрыва бляшки и развитием артериального тромбоза (R.T. Lee, 1997). Связь факторов риска с качественными характеристиками прогрессии атеросклеротического поражения или уязвимости бляшки обеспечили бы дополнительную информацию для модификации факторов риска. Считается, что артериальная гипертензия ускоряет утолщение интимы артерий на ранних стадиях атеросклероза и способствует ускоренному стенозированию ВА на более поздних его стадиях (S. Homma, 1997). Целью данной работы было выявление связи прогрессирования коронарного атеросклероза с наличием сопутствующей гипертонической болезни у больных стабильной ишемической болезнью сердца (ИБС).

Обследовано 172 пациента со стабильной стенокардией напряжения. Возраст – в среднем 56 (50–63) лет. В первую группу (n=41) вошли больные ИБС без сопутствующей гипертонической болезни, во вторую группу (n=131) – больные ИБС с сопутствующей гипертонической болезнью (АД 140–179/90–109 мм рт. ст.). Медикаментозное лечение в двух группах больных не различалось – 7 (4–9) и 7 (6–10) баллов (р=0,38). Диагноз ИБС устанавливали по данным клинических проявлений заболевания, ЕКГ покоя, результатам проб с дозированной физической нагрузкой и данным коронарографии. Функциональный класс больных устанавливали по данным дозированной физической нагрузки. Селективную многопроекционную коронарографию проводили по методу M.P. Judkins (1967) на ангиографической установке «Angioscop-C» («Siemens», Германия). При анализе коронарограмм учитывали степень стенозирования сосудов, локализацию стенозов, количество пораженных артерий сердца. Полученные данные обрабатывали методами вариационной статистики с помощью программ Microsoft Exсel и Statistica 5.5. Достоверность отличий рассчитывали с помощью параметрического t-критерия Стьюдента, непараметрических критериев Манна–Уитни (для независимых выборок). Данные представлены в виде медианы (Ме) и 0,25; 0,75 персентилей (для ненормального распределения данных), средней арифметической (М), стандартной погрешности средней (m) (для нормального распределения данных).

Пациенты первой и второй групп не отличались по возрасту – 54 (48–64) и 58 (5–63) лет (Р=0,16), длительности клинических проявлений ИБС – 3 (1–8) и 4 (2–9) года (Р=0,30), частоте появления клинических проявлений ИБС до 45 лет – 34 и 24 % (Р=0,23). Не было различий между первой и второй группами по частоте выявления других основных факторов риска: гиперхолестеринемии – 42 и 42 % (Р=0,72), гипертриглицеридемии – 34 и 38 % (Р=0,45), курения табака – 20 и 13 % (Р=0,69), избыточного веса – 46 и 57 % (Р=0,23), сахарного диабета – 8 и 11 % (Р=0,62). Анализ осложнений и особенностей проявления коронарного атеросклероза показал в первой и второй группах больных одинаковую частоту выявления постинфарктного кардиосклероза – 49 и 44 % (р=0,68), хронической сердечной недостаточности – 11 и 5 % (Р=0,60), динамического коронарного стеноза – 30 и 20 % (Р=0,34). Данные коронарографии в первой и второй группах больных показывают, что суммарное поражение артерий сердца (по Ю.С. Петросян, Д.Г. Иоселиани, 1976) составило соответственно 96 (45–155) и 87 (55–136) баллов (Р=0,99), количественное поражение коронарного русла по G.G. Gensini (1983) – соответственно 68 (28–96) и 50 (25–86) баллов (Р=0,40). Среднее количество пораженных венечных артерий в первой и второй группах было (2,2±0,8) и (2,2±0,8) усл. ед. (Р=0,97). Проведенные нагрузочные пробы показывают одинаковую толерантность к нагрузке в двух группах – 110 (50–113) и 107 (101–111) Вт (Р=0,82) и одинаковое двойное произведение на пороге нагрузки – 124 (53–147) и 130 (114–142) усл. ед. (Р=0,59). Частота выявления III–IV функционального класса в первой и второй группах больных составила 63 и 65 % (Р=0,68). Таким образом, наличие сопутствующей гипертонической болезни первой-второй степени у больных со стабильной ИБС не влияет на прогрессирование коронарного атеросклероза по данным коронарографии и развитие таких осложнений ИБС, как инфаркт миокарда и сердечная недостаточность.

Атеросклероз сосудов мозгового бассейна у больных с гипертонической болезнью: лечебно-диагностическая стратегия и тактика
И.В. Выхованюк, В. Новоградский, Н.В. Тхор, С.Ю. Зотов, Е.В. Афанасьева
Кардиологическая клиника «Серце і судини», г. Киев

Установлено, что ультразвуковое дуплексное сканирование является самым информативным неинвазивным методом изучения состояния сосудов (А.В. Покровский, 2003). После внедрения данного метода в клиническую практику у врача появилась возможность прижизненно наблюдать динамику развития атеросклеротического процесса в сосудах мозгового бассейна, что особенно актуально у лиц с артериальной гипертензией (АГ). Следовательно, открылась перспектива разработки адекватных лечебно-профилактических программ по защите такого органа-мишени, как головной мозг.

Клинический опыт свидетельствует, что нормализация артериального давления (АД) у больных с АГ является первым тактическим успехом и не гарантирует неосложненного течения заболевания в будущем. Стратегически важно оценить органопротекторный эффект – улучшение кровообращения и стабилизацию, по крайней мере, замедление прогрессирования атеросклеротического процесса в сосудах брахиоцефального бассейна. Именно с этим связаны перспективы и прогноз (G. Mancia, 2004).

Сегодня практически отсутствуют исследования, посвященные анализу тех или иных антигипертензивных групп препаратов и их отдельных представителей. Проведены единичные исследования комплексного применения адекватной антигипертензивной и антигиперлипидемической терапии. При этом не представляется возможным сделать однозначные выводы об органопротекторном эффекте при различной длительности приема антигипертензивных препаратов и их комплексного применения со статинами.

В связи с этим на базе кардиологической клиники «Серце і судини» проведено масштабное исследование по оценке особенностей церебральной гемодинамики и состояния сосудов мозгового бассейна у больных с нейроциркуляторной дистонией (НЦД) и гипертонической болезнью (ГБ) І–ІІІ стадии.

Обследовано 3752 больных в возрасте 34–75 лет, из них 1943 женщины и 1809 мужчин. НЦД была диагностирована у 256, ГБ І стадии у 517, ГБ ІІ cтадии у 2495 и ГБ ІІІ стадии у 484 больных. Кроме этого, обследованы две селективно отобранные группы с ГБ ІІ стадии: у 164 больных диагностирован нестенозирующий атеросклероз сосудов мозгового бассейна, а у 156 – обнаружен стеноз 20–70 % хотя бы в одном сосуде. Больные как с нестенозирующим, так и со стенозирующим атеросклерозом были разделены на сопоставимые подгруппы. В одной подгруппе пациенты принимали только антигипертензивное лечение, в другой – антигипертензивное лечение и адекватные дозы статинов. Наблюдение проводили в течение 24 мес. В селективно подобранных, сопоставимых группах изучена динамика толщины комплекса интима-медиа (КИМ) и имеющихся стенозов на фоне антигипертензивного лечения без статинов и со статинами в течение 2 лет. В исходе и через каждые 6 мес у всех больных исследовали липидный спектр и проводили дуплексное сканирование сосудов брахиоцефального бассейна.

Установлено, что с нарастанием уровня АД и стадии ГБ увеличивается частота развития атеросклеротического поражения сосудов, питающих головной мозг. У больных, принимавших статины, достигнуто достоверного замедления прогрессирования толщины КИМ и оптимально возможной нормализации перфузии головного мозга с учетом исходных параметров церебральной гемодинамики. Отмечено также, что у больных, получавших статины, по сравнению с пациентами, не принимавшими их, через 6 мес замедлялся рост атеросклеротических бляшек, а через год наступала их стабилизация. Причем у 40 % этих больных через 2 года лечения уменьшилась толщина бляшек, что способствовало снижению степени стенозирования главных мозговых артерий.

Таким образом, нами обобщен личный опыт и сделаны выводы о наиболее эффективных препаратах и их комбинациях в лечении различных стадий ГБ с объективизацией и оценкой органопротекторного эффекта.

Клінічні особливості родинної артеріальної гіпертензії
Н.Г. Горовенко, Т.А. Андрущенко, А.В. Легкодух, С.В. Подольська
Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика АМН України, м. Київ

Проаналізовано результати медико-генетичного консультування 742 хворих з артеріальною гіпертензією (АГ) на базі поліклініки № 1 Печерського району м. Києва. Серед обстежених було 452 жінки, 290 чоловіків. Вік, на який припав початок захворювання, становив у середньому 55,25 року (у жінок – 56,29 року, у чоловіків – 53,63 року), тривалість АГ – у середньому 3,87 року (у жінок 3,74 року, в чоловіків 4,06 року).

За результатами клініко-генеалогічного аналізу родоводів пацієнти були поділені на групи із сімейною та несімейною формами захворювання. В групу із сімейною формою захворювання включали пацієнтів, які мали родичів І ступеня спорідненості (батька, матір, рідних братів та сестер, дітей) з підтвердженим діагнозом АГ. Решта пацієнтів становили групу порівняння (несімейна форма АГ). Сімейна форма АГ була виявлена у 239 пацієнтів з 742 обстежених (32,21 %), несімейна форма – у 503 пацієнтів (67,79 %).

Середній вік появи захворювання в пацієнтів із сімейною формою АГ становив 46,92 року, на відміну від пацієнтів з несімейною формою – 59,20 року, при цьому наймолодший пацієнт у групі з сімейною формою захворювання мав вік 18 років, несімейною формою захворювання – 33 роки. 89 (85,58 %) пацієнтів із 104 осіб, у яких діагноз АГ було встановлено у віці до 45 років, мали сімейну форму захворювання.

Серед основних клінічних особливостей сімейної форми АГ слід виділити: поява захворювання у молодому віці, швидке прогресування хвороби з ураженням органів-мішенів, ранній розвиток ознак ремоделювання серцево-судинної системи, ранній розвиток гіпертрофії лівого шлуночка.

Таким чином, підтверджено, що обтяжений сімейний анамнез у хворих на АГ є вагомою підставою для включення їх родичів І ступеня спорідненості у групу підвищеного ризику виникнення захворювання, раннім диспансерним наглядом за спеціальним протоколом.

Оцінка I/D поліморфізму гена ангіотензинперетворюючого ферменту в пацієнтів з артеріальною гіпертензією у віковому аспекті
Н.Г. Горовенко, Т.А. Андрущенко, С.В. Подольська, З.І. Россоха, Т.В. Колесник
Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика АМН України, м. Київ;
Дніпропетровська державна медична академія

Підвищення артеріального тиску в молодому віці у значній кількості випадків прогностично несприятливе. Незбалансоване харчування, постійний стрес, екологічна ситуація та ін. призводять до підвищення маси тіла, що в свою чергу є одним з важливих факторів ризику виникнення артеріальної гіпертензії (АГ). Але відомі випадки стійкого підвищення тиску у пацієнтів з нормальною або низькою масою тіла. Було визначено I/D поліморфізм гена ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) та індекс маси тіла залежно від віку появи АГ у 272 пацієнтів. Середній вік пацієнтів становив 59,76 року. Чоловіків було обстежено 132 (48,53 %), віком у середньому 56,70 року. Жінок у групі обстежених було 140 (51,47 %), віком у середньому 62,64 року. Підвищену масу тіла (індекс маси тіла понад 25) мали 90,28 % обстежених. При визначенні I/D поліморфізму ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) у загальній групі алельний поліморфізм DD було виявлено в 21,81 % випадків, ID поліморфізм – у 49,79 % випадків, II поліморфізм – у 28,40 %. Виникнення захворювання до 30 років частіше зустрічали в чоловіків (76,92 %), ніж у жінок (23,08 %), розподіл у цій групі алельних варіантів гена АПФ відрізнявся від виявленого у загальній групі обстежених – DD поліморфізм було виявлено в 25,81 % випадків, ID поліморфізм – у 25,81 % випадків, II поліморфізм – в 48,38 %, група пацієнтів з ID поліморфізмом мала надлишок маси тіла в 100 % випадків. У чоловіків у цій групі співвідношення поліморфних варіантів гена АПФ більше відрізнялося від характерного для загальної популяції, ніж у жінок (у чоловіків DD поліморфізм було виявлено в 27,28 % випадків, ID поліморфізм – в 18,19 % випадків, II поліморфізм – в 54,53 %, у жінок DD поліморфізм було виявлено в 22,22 % випадків, ID поліморфізм – в 44,44 % випадків, II поліморфізм – в 33,34 %). Появу захворювання у 45 років реєстрували у 125 пацієнтів з 272, чоловіків у групі було 61,60 %, жінок – 38,40 %. Співідношення алельних варіантів гена АПФ було майже однаковим у чоловіків та жінок (у чоловіків: DD поліморфізм – 23,53 %, ID поліморфізм – 45,10 %, II поліморфізм – 31,37 %, у жінок: відповідно 26,78; 42,85; 30,37 %). Максимальна кількість пацієнтів з надлишком маси тіла була виявлена в групі пацієнтів з ID поліморфізмом гена АПФ.

Порушення вуглеводного і пуринового обміну та вираженість артеріальної гіпертензії
М.М. Грунченко, О.Б. Тверетинов, В.А. Чернишов
ДУ «Інститут терапії ім. Л.Т. Малої АМН України», м. Харків

Мета – уточнити можливий взаємозв'язок порушень вуглеводного і пуринового обміну з вираженістю артеріальної гіпертензії (АГ) у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС) на тлі метаболічного синдрому (МС).

Обстежено 65 пацієнтів (47 чоловіків і 18 жінок) віком 32–72 роки (у середньому (53,0±2,0) року) з ІХС у поєднанні з ознаками МС. Клінічним проявом ІХС в обстежених була стабільна стенокардія напруження І–IV функціональних класів. Артеріальний тиск (АТ) – систолічний (САТ) і діастолічний (ДАТ) – вимірювали за методом М.С. Короткова. Рівень глюкози визначали глюкозооксидазним, рівень сечової кислоти (СК) – фосфорновольфрамовим методами. Підвищеним рівнем глюкози вважали понад 5,6 ммоль/л, підвищеним рівнем СК у чоловіків – понад 0,420 ммоль/л, у жінок – понад 0,340 ммоль/л.

Залежно від вмісту глюкози і СК у плазмі венозної крові натще хворих розподілено на чотири групи: І група (n=14) – нормальні рівні глюкози і СК, ІІ група (n=17) – нормальний рівень глюкози у поєднанні з підвищеним рівнем СК, ІІІ група (n=15) – підвищений рівень глюкози при нормальному рівні СК і IV група (n=19) – підвищення вмісту в крові як глюкози, так і СК. Встановлено, що в групах обстежених зростає не тільки рівень АТ (CАТ 138,2–164,3 мм рт. ст., ДАТ 89,5–100,7 мм рт. ст.), а й глюкози (4,9–6,3 ммоль/л) і сечової кислоти: (0,268–0,498 ммоль/л). Підвищений рівень глюкози асоціювався з підвищенням САТ на 10,3 % (Р=0,05), тенденцією до підвищення ДАТ на 8,7 % (Р>0,05) (порівняння груп І і ІІІ), у той час, як підвищений рівень СК – з достовірним підвищенням САТ і ДАТ відповідно на 11,2 та 9,4 % (Р<0,05) (порівняння груп І і ІІ). Поєднання підвищеного рівня глюкози з підвищеним рівнем СК (IV група хворих порівняно з І групою) посилювало вираженість АГ (спостерігали підвищення САТ і ДАТ відповідно на 18,9 та 13,6 % (Р<0,05)). Підвищений рівень глюкози тісно корелював з величиною САТ (r=0,51; p<0,01), а СК більшою мірою – з величиною ДАТ (r=0,54; p<0,01). Встановлений у нашому дослідженні тісний кореляційний зв'язок між рівнем глюкози і САТ ще раз доводить залучення механізму активації симпатичної нервової системи у підвищення АТ при підвищеному рівні глюкози.

Порушення вуглеводного і пуринового обміну натще можуть бути пов'язані з вираженістю такої ознаки МС, як АГ. Підвищений рівень глюкози тісно корелює з величиною САТ (r=0,51; p<0,01), а рівень СК – більшою мірою з величиною ДАТ (r=0,54; p<0,01). Поєднання підвищених рівнів глюкози і СК посилює вираженість АГ, що супроводжується достовірним підвищенням САТ і ДАТ відповідно на 18,9 і 13,6 % (Р<0,05).

Патогенетичні особливості артеріальної гіпертензії в інсулінорезистентних хворих
В.І. Денисюк, Г.І. Хребтій
Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Метою дослідження є визначення периферичних судинних реакцій і змін міокарда у хворих з гіпертонічною хворобою (ГХ) та супутньою інсулінорезистентністю (ІР).

Обстежено 48 хворих на ГХ ІІ стадії віком 55–75 років, у середньому – (63,0±5,9) року. Першу групу становили 25 хворих на ГХ ІІ стадії без ІР, другу групу – 23 хворих на ГХ ІІ стадії та ІР. Наявність ІР визначали за формулою НОМА. За нормальний рівень приймали індекс НОМА не більше 2,7.

При порівняльному аналізі показників ехокардіографії було виявлено збільшення товщини задньої стінки лівого шлуночка (ЛШ), товщини міжшлуночкової перегородки у хворих з ІР, що поєднувалося з високим кінцевосистолічним і кінцеводіастолічним розмірами і об'ємами і було причиною збільшення маси міокарда ЛШ (І група – (146,1±4,8) г; ІІ група – (170,4±4,4) г; Р<0,01). При визначенні індексу маси міокарда ЛШ ця тенденція достовірно зберігалася (відповідно (74,8±1,8) та (88,9±1,4) г/м2; Р<0,01). Ударний об'єм та фракція викиду в групах хворих з ІР та без неї достовірно не відрізнялися, проте хвилинний об'єм кровообігу в групі хворих із супутньою ІР виявився більш високим (І група – (5,4±1,4) л/хв; ІІ група – (6,28±4,4) л/хв; р<0,05). Виявлені зміни вказують на схильність у хворих з ГХ та ІР до розвитку переважно концентричної гіпертрофії ЛШ, котра є найбільш несприятливим видом ремоделювання.

При проведенні ультрасонографії встановлено, що вихідний діаметр плечової артерії в І групі становив (4,4±0,3) мм; в ІІ – (4,1±0,2) мм (Р>0,05). Ендотелійзалежна вазодилатація (ЕЗВД) в І групі становила (4,5±0,8) %; в ІІ групі (7,9±0,2) % (Р<0,01). Величина ендотелійнезалежної вазодилатації (ЕНВД) в І групі становила (15,5±0,1) %; в ІІ групі (14,2±0,4) % (Р<0,05). Таким чином, у хворих на ГХ ІІ стадії, за даними дослідження, виявлені порушення ЕЗВД плечової артерії і зниження чутливості плечової артерії до напруження зсуву, незалежно від наявності ІР, хоча більш виражене у інсулінорезистентних хворих. При цьому ЕНВД у відповідь на нітрати була збереженою.

Наявність ендотеліальної дисфункції у пацієнтів з ІР може бути маркером атеросклерозу. Безсимптомний перебіг атеросклерозу в інсулінорезистентних хворих робить очевидною необхідність раннього виявлення порушення вазодилатації у цієї категорії хворих. Тому подальше дослідження ендотеліальної функції є, безперечно, необхідним для розробки чітких критеріїв ранньої доклінічної діагностики захворювань, визначення вираженості процесу і розробки патогенетично обґрунтованої лікувальної тактики.

Характеристика вторинних сурогатних точок при ІХС зі стабільною стенокардією у поєднанні з гіпертонічною хворобою
В.І. Денисюк, О.В. Денисюк
Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Мета дослідження – вивчити вторинні сурогатні точки при ішемічній хворобі серця (ІХС) зі стабільною стенокардією у поєднанні з гіпертонічною хворобою (ГХ).

Обстежено 56 хворих на ІХС віком 42–68 років зі стабільною стенокардією ІІ–ІІІ функціональних класів (ФК) у поєднанні з ГХ ІІ стадії.

Нами були визначені такі вторинні сурогатні точки у обстежених хворих: ФК хронічної серцевої недостатності за класифікацією NYHA, наявність гіпертонічних кризів, частота госпіталізацій за рік, систолічна та діастолічна функція міокарда лівого шлуночка (ЛШ) та ремоделювання ЛШ за даними ехокардіографії за Ganau (1992).

У хворих на ІХС у поєднанні з ГХ ІІ стадії визначали ознаки хронічної серцевої недостатності І–ІІ ФК у 46 (87,5 %) хворих, гіпертонічні кризи – у 28 (50 %), систолічну дисфункцію ЛШ за типом сповільненої релаксації – у 51 (91,1 %) пацієнта, ремоделювання ЛШ за типом концентричної гіпертрофії – у 46 (82,1 %), ексцентричної гіпертрофії – у 2 (3,6 %) хворих.

Отже, виявлені вторинні сурогатні точки у хворих на ІХС зі стабільною стенокардією ІІ–ІІІ ФК у поєднанні з ГХ ІІ стадії необхідно враховувати як при клінічному перебігу захворювань, так і при лікуванні, спрямованому на запобігання розвитку різних ускладнень, що покращує якість, продовжує тривалість життя пацієнтів.

Эффективность и безопасность амлодипина в лечении больных с артериальной гипертензией
Г.В. Дзяк, А.А. Ханюков, О.В. Писаревская
Днепропетровская государственная медицинская академия

Цель работы – изучение эффективности и безопасности амлодипина (амлоприл, «Дарница», Украина) в лечении пациентов с артериальной гипертензией (АГ).

50 включенным в исследование пациентам с АГ 1-й и 2-й степени, кроме стандартного общеклинического обследования, измеряли артериальное давление (АД) в кабинете врача (офисное АД), регистрировали электрокардиограмму (ЭКГ), выполняли эхокардиографию и суточное мониторирование АД. Период наблюдения составил 3 мес. Пациентам назначали амлодипин (амлоприл) в суточной дозе 10 мг (однократный прием вечером). На фоне проведенной терапии наблюдали улучшение качества жизни пациентов, достоверное снижение офисного, среднесуточного, дневного и ночного систолического (САД) и диастолического (ДАД) АД (таблица).

Таблица Динамика уровня артериального давления у включенных в исследование пациентов (M±m)

Примечание. * – различия показателей статистически достоверны по сравнению с таковыми до лечения (Р<0,01).

В конце периода наблюдения у 42 (84 %) из 50 пациентов был достигнут целевой уровень АД (менее 140/90 мм рт. ст.). Через 3 мес лечения выявлена тенденция к уменьшению индекса массы миокарда левого желудочка (с (138,21±6,32) до (129,85±5,11) г/м2). Переносимость назначенной терапии расценивалась как «отличная» у 94 % больных (побочные эффекты во время приема препарата не возникали), как «хорошая» – у 6 % пациентов (появление незначительной пастозности голеней, которая не требовала отмены препарата).

Амлодипин (амлоприл) является эффективным и безопасным препаратом в лечении пациентов с артериальной гипертензией 1-й и 2-й степени.

Структурно-функціональний стан судин та ауторегуляція кровотоку передпліччя при артеріальній гіпертензії
С.Я. Доценко, Я.М. Доценко, О.А. Михайлик, Л.В. Герасименко
Запорізький державний медичний університет;
Запорізька медична академія післядипломної освіти

Ауторегуляція (АР) кровотоку має велике значення в адекватному розподілі крові при різноманітних функціональних станах серцево-судинної системи. Саме з порушеннями АР пов'язують судинні ускладнення, що призводять до інвалідизації та укорочують життя хворих на серцево-судинні захворювання. Але вивчення АР у органах-мішенях при кардіологічних захворюваннях залишається дуже складним. Метою роботи було оцінити стан АР кровотоку в передпліччі та визначити вплив на неї структурно-функціональних змін судин у 82 хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) ІІ стадії. Структурне ремоделювання оцінювали за змінами товщини інтима-медіа (ТІМ) загальної сонної артерії. Ендотелійзалежну вазодилатацію (ЕЗВД) судин досліджували за методикою D. Celermajer і співавторів, 1992. АР у передпліччі вивчали методом тетраполярної реографії із застосуванням поступово зростаючої оклюзії плеча. За діапазон АР (DАР) приймали різницю тиску в оклюзійній манжеті від початку збільшення амплітуди реограми до її максимального підвищення. Нижній ліміт АР (лАР) розраховували як різницю між систолічним артеріальним тиском і тиском в оклюзійній манжеті у момент максимального збільшення кривої реограми. Коефіцієнт резистентності АР (кРАР) визначали як співвідношення внутрішньосудинного тиску при максимальному збільшенні реограми та на початку АР. Основну групу розбили на 2 підгрупи на підставі показника ТІМ: 1-ша група – 32 хворих з ТІМ менше 1,0 мм, 2-га група – 50 хворих з ТІМ 1,0 мм і більше. Контрольну групу становили 38 здорових осіб.

У результаті дослідження відзначено достовірне підвищення лАР з (50,0±2,4) мм рт. ст. у контрольній групі до (65,7±2,6) мм рт. ст. у 1-й групі та до (75,7±2,6) мм рт. ст. у 2-й групі хворих ГХ (Р<0,05). Також зростав DАР з (45,2±2,1) мм рт. ст. у контрольній групі до (50,4±2,9) та (54,6±3,1) мм рт. ст. відповідно у 1-й і 2-й групах хворих з ГБ (Р<0,05). Показник кРАР, навпаки, зменшувався з (1,98±0,11) до (1,76±0,09) % та (1,77±0,08) % відповідно (Р<0,05). Кореляційний аналіз в основній групі виявив тісний зворотний зв'язок ЕЗВД з лАР (r=-0,42, p<0,02) та DАР (r=-0,48, p<0,01) і односпрямований зв'язок з кРАР (r=0,37, p<0,05).

Таким чином, порушення АР кровотоку передпліччя у хворих з ГХ супроводжується зсувом нижнього ліміту АР до вищого рівня. Сам процес АР має більш тривалий характер із зменшенням діапазону регулювання резистивності судин. Виявлені порушення АР мають тісний зв'язок із зростанням ендотеліальної дисфункції та структурного ремоделювання судин, що відбиває етапи прогресування хвороби.

Особенности коррекции уровня инсулиноподобного фактора роста-1 и эхокардиографических параметров у больных с гипертонической болезнью
Л.В. Журавлева, О.Н. Ковалева
Харьковский национальный медицинский университет

Инсулиноподобный фактор роста-1 (ИФР-1) продуцируется в печени и оказывает существенное влияние на ремоделирование миокарда левого желудочка (ЛЖ), при его недостатке снижается сократительная способность миокарда. Цель работы – сравнить влияние терапии ингибиторами ангиотензинпревращающего фермента (АПФ) и в комбинации с гепатопротекторами на уровень ИФР-1 и эхокардиографические параметры у больных гипертонической болезнью (ГБ).

Обследованы 46 больных с ГБ ІІ cтадии. В 1-й группе (n=23) применялся лизиноприл по 10–20 мг в сутки. Во 2-й группе (n=23) наряду с лизиноприлом применяли эссенциальные фосфолипиды по 2 капсулы (600 мг) 3 раза в день. Курс лечения составлял 21 день. ИФР-1 в сыворотке крови определяли с помощью набора «ACTIV TM IGF-1 ELISA KIT» (США). Эхокардиографическое исследование проводили с использованием ультразвукового аппарата «Alloka-SSD-280».

Под влиянием терапии отмечали повышение содержания ИФР-1 в плазме и улучшение структурно-функционального состояния миокарда ЛЖ. До лечения уровень ИФР-1 составлял (161,8±3,18) нг/мл, после лечения в 1-й группе – (198,8±4,01) нг/мл, а во 2-й группе – (226,3±5,92) нг/мл (Р<0,05). Выявлена корреляционная связь между уровнем ИФР-1 и конечнодиастолическим объемом (r=-0,56) и массой миокарда ЛЖ (r=-0,62).

Применение лизиноприла в сочетании с эссенциальными фосфолипидами способствовало повышению активности ИФР-1 из-за улучшения функционального состояния гепатоцитов и оказывало влияние на эхокардиографические параметры.

Вплив комбінованої терапії на клініко-біохімічні показники у хворих на артеріальну гіпертензію
Є.Х. Заремба, О.В. Заремба-Федчишин, О.В. Заремба, М.С. Була
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Мета – вивчення ефективності дії та переносності фіксованої комбінації атенололу (100 мг), ніфедипіну (10 мг) та хлорталідону (25 мг) (препарат тонорма, «Фармакологічна фірма «Дарниця», Україна) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ).

Обстежено 42 пацієнти (18 чоловіків і 24 жінки) віком у середньому (56,4±5,2) року. Фіксовану комбінацію призначали по 0,5–1 таблетці залежно від початкового рівня артеріального тиску (АТ), 1 раз на добу вранці протягом 14 днів та через 4 тиж лікування. Ефективність антигіпертензивної терапії оцінювали за ступенем зниження АТ і частотою скорочень серця (ЧСС). На початку та в кінці дослідження визначали біохімічні показники венозної крові: рівень холестерину, креатиніну, амінотрансфераз (АлАТ, АсАТ). Для оцінки динаміки показників при лікуванні використовували парний непараметричний метод аналізу за Вілкоксоном. Достовірними вважали відмінності при Р<0,05.

АТ виявився нижчим 140/90 мм рт. ст. після 14-го дня лікування у 28 (66,7 %) хворих, після 4-го тижня лікування – у 40 (95,2 %). У 2 (4,8 %) хворих після 14-го дня спостерігали зниження ЧСС нижче (50,0±7,5) за 1 хв (Р<0,05), у 5 (11,9 %) осіб – після 4 тиж лікування. Під час дослідження не відзначено істотних змін біохімічних показників: АлАТ на початку лікування (0,45±0,12) ммоль/л, на 14-й день – (0,38±0,08) ммоль/л, на 4-й тиж – (0,22±0,07) ммоль/л (Р<0,05). АсАТ на початку лікування – (0,65±0,14) ммоль/л, на 14-й день – (0,53±0,12) ммоль/л, на 4-й тиж – (0,42±0,12) (Р<0,05). Рівень холестерину до початку лікування становив (6,12±1,13) ммоль/л, після 4 тиж лікування (5,91±1,23) ммоль/л (Р<0,05); вміст креатиніну до лікування – (83,25±11,90) мкмоль/л, після 4 тиж лікування – (86,61±16,20) мкмоль/л (Р<0,05).

Застосування фіксованої комбінації атенололу, ніфедипіну та хлорталідону протягом 4 тиж сприяє достовірному зниженню систолічного та діастолічного АТ. Цільового рівня АТ у результаті терапії досягнуто у 95,2 % пацієнтів. Цей препарат не викликає побічних явищ, погіршання функціонального стану нирок та печінки, добре переноситься хворими, однак його використання потребує контролю ЧСС.

Состояние правого желудочка у пациентов с артериальной гипертензией и ожирением
Е.А. Зенина, Е.О. Крахмалова
Харьковский национальный медицинский университет

Ведущую роль среди сердечно-сосудистых заболеваний (ССЗ) занимает артериальная гипертензия (АГ). Одним из независимых факторов развития и прогрессирования CCЗ является ожирение. Совместное сосуществование АГ и ожирения оказывает большее влияние на миокард, чем каждое из этих нарушений отдельно. Большинство исследований посвящено левому желудочку, сведений о состоянии правого желудочка (ПЖ) меньше.

Цель исследования – совершенствование диагностики состояния миокарда у больных с ожирением и АГ на основании оценки структурно-функциональных изменений ПЖ.

Обследовано 20 пациентов с АГ с нормальной массой тела, 20 пациентов с АГ и ожирением и 10 практически здоровых лиц (контрольная группа) на базе терапевтического отделения ГКБ № 11 г. Харькова и ГУ «Институт терапии им. Л.Т. Малой АМН Украины». Протокол обследования соответствовал рекомендациям Европейского общества кардиологов. Всем больным проводили допплерэхокардиографическое исследование миокарда на аппарате «Philips IU 22» (США).

У пациентов с АГ и ожирением наблюдали достоверное увеличение конечнодиастолического объема ПЖ – (102,67±14,15) мл, снижение конечносистолического объема ПЖ – (48,47±7,45) мл и, как следствие, увеличение фракции выброса ПЖ – (52,07±8,36) %. В отличие от пациентов с АГ без признаков ожирения, при наличии ожирения выявлена диастолическая дисфункция ПЖ в виде уменьшения соотношения скорости раннего и позднего наполнения желудочка (E/A) – 1,01±0,31, удлинения времени изоволюмического сокращения желудочка (IVRT) – (100,90±27,18) мс и время замедления раннего диастолического наполнения желудочка (DT) – (206,30±49,61) мс трикуспидального кровотока. Ухудшение диастолической дисфункции ПЖ сочеталось с усугублением ожирения и длительностью АГ.

У больных с АГ и ожирением определяется диастолическая дисфункция правого желудочка, что является неблагоприятным фактором прогрессирования хронической сердечной недостаточности, и не наблюдается при отсутствии ожирения.

Особливості показників добового моніторування артеріального тиску і рівня ліпідів крові у жінок різного віку з артеріальною гіпертензією
В.П. Іванов, Л.О. Пентюк
Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Мета дослідження – вивчення профілю добового моніторування артеріального тиску в жінок різного репродуктивного віку і його зв'язку з рівнем ліпідів та статевих гормонів. Обстежено 65 жінок віком 45–69 років (у середньому (51,2±0,3) року) з артеріальною гіпертензією (АГ) II стадії за класифікацією ВООЗ (1999) і 30 практично здорових жінок віком 32–45 років (у середньому (36,2±0,6) року). Біохімічні показники в жінок оцінювали стандартними методами, а профіль добового моніторування АТ (ДМАТ) оцінювали за допомогою апарата «ABPM-04» («Meditech», Угорщина).

У жінок з АГ виявлено високу частоту порушень обміну ліпідів. Високий рівень холестерину ліпопротеїнів низької щільності реєстрували в 33 % жінок, гіпертригліцеридемію – у 25 %, а зниження рівня холестерину ліпопротеїнів високої щільності – у 18 % пацієнток. При добовому моніторуванні артеріального тиску в 44 % пацієнток виявлено недостатнє зниження АТ уночі («non-dipper»), у 10 % жінок – надмірне зниження АТ уночі («over-dipper»), а у 4 % жінок – нічну АГ («night-peaker»). Нормальне зниження АТ уночі спостерігали лише в 42 % пацієнток.

Частота виникнення порушень циркадного ритму АТ «non-dipper» и «night-peaker» була достовірно вищою у жінок у період постменопаузи, порівняно з пацієнтками до настання менопаузи. У кожній з цих груп жінок порушення циркадного ритму АТ частіше спостерігали в жінок з більш низькими рівнями статевих гормонів. Також відзначено достовірний кореляційний зв'язок між підвищенням рівня загального холестерину, тригліцеридів, недостатнім зниженням АТ уночі, з одного боку, та низьким рівнем статевих гормонів – з іншого.

Застосування інтервальної нормабаричної гіпокситерапії у хворих на гіпертонічну хворобу із супутнім ХОЗЛ
Г.А. Ігнатенко, І.В. Мухін
Донецький національний медичний університет ім. М. Горького

Проблема сукупної кардіопульмональної патології полягає як у взаємному погіршенні перебігу захворювань, так і в неможливості призначати адекватне лікування кожного з них через виникнення небезпечних для життя ускладнень (порушень серцевого ритму та бронхіальної обструкції).

Мета роботи полягала в аналізі впливу інтервальної нормабаричної гіпокситерапії (ІНБГТ) на показники тиску крові в легеневій артерії у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) I–II ступеня із супутнім хронічним обструктивним захворюванням легенів (ХОЗЛ) 1–2-ї стадії.

У дослідження включено 25 хворих з ГХ I–II стадії із супутнім ХОЗЛ 1–2-ї стадії, яких було розподілені на дві групи. Для верифікації ГХ виконували добове моніторування артеріального тиску, досліджували очне дно, виконували ЕКГ спокою. Для верифікації ХОЗЛ проводили рентгенологічну діагностику органів грудної порожнини та бодіплетизмографію з оцінкою об'єму форсованого видиху за першу секунду.

Групи формували за принципом однотипності як за віком і тривалістю захворювання, так і за показниками моніторування тиску крові і об'єму форсованого видиху за першу секунду. На цій підставі до 1-ї групи включено 17 (68 %) хворих, що отримували стандартну терапію – інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту, сартан або антагоніст кальцію, діуретик, інгаляційні бета-2-агоніст і глюкокортикоїд. До 2-ї групи увійшли 8 (32 %) хворих, які окрім такої ж самої терапії отримували щоденні сеанси ІНБГТ протягом 30 днів за допомогою стаціонарного гіпоксикатора «ГИП 10-1000-0» («Трейд Медікал», Росія). Тривалість кожного сеансу коливалася від 45 до 70 хв і визначалася індивідуальною переносністю, наявністю тахікардіального синдрому, величиною артеріального тиску крові під час лікувального сеансу. Середній тиск крові в легеневій артерії вимірювали за транстрикуспідальним кровотоком (ехокардіограф з допплерівським датчиком «Vivid 3», США) за формулою:

де ТЛА – тиск у легеневій артерії, ЧПШ – час передвигнання із правого шлуночка, Тмакс – час досягнення максимальної швидкості передвигнання.

В 1-й групі величина середнього тиску в легеневій артерії становила (24,8±0,7) мм рт. ст. до і (22,8±1,9) мм рт. ст. після лікування (t=0,9, p=0,2). В 2-й групі величина цього показника становила (23,7±0,8) мм рт. ст. до і (17,1±1,4) мм рт. ст. після лікування (t=5,1, p=0,04).

Таким чином, додавання до медикаментозної терапії ІНБГТ сприяє статистично достовірному зменшенню середнього тиску крові в легеневій артерії і переважає за ефективністю медикаментозне лікування.

Оптимальні підходи до терапії артеріальної гіпертензії
М.Г. Ілляш, О.Є. Базика, О.С. Старшова
Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Найгострішою проблемою сучасної кардіології є зростання захворюваності та смертності внаслідок судинних катастроф – інфаркту міокарда та церебрального інсульту, основною причиною яких є артеріальна гіпертензія (АГ). Однією з оптимальних комбінацій, запропонованих для лікування АГ Українською асоціацією кардіологів, є комбінація інгібітора АПФ і тіазидного діуретика, що знижує систолічний (САТ) та діастолічний (ДАТ) артеріальний тиск (АТ), зменшує гіпертрофію міокарда лівого шлуночка, покращує коронарний кровотік. Прикладом такої ефективної комбінації є фіксована комбінація лізиноприлу (10 мг) і гідрохлоротіазиду (12,5 мг) – препарат лоприл-Н («Bosnalijek», Боснія і Герцеговина).

Нами обстежено 26 пацієнтів з помірною АГ протягом 12 тиж (середньодобовий рівень САТ – (139,3±11,7) мм рт. ст., ДАТ – (81,8±9,1) мм рт. ст. за даними добового моніторування) на тлі ішемічної хвороби серця або серцевої недостатності І–ІІ функціонального класу за NYHA. Призначення лізиноприлу протягом перших 7 днів забезпечувало помірне, у межах 10 мм рт. ст., зниження САТ та ДАТ. За даними добового моніторування протягом наступних 11 тиж дослідження відзначали стійку стабілізацію АТ на рівні, підтримання якого протягом тривалого часу є доцільним для мінімізації ризику розвитку судинних катастроф, а отже – для збереження працездатності та підвищення якості життя хворих (середньодобовий рівень САТ – (120,8±10,9) мм рт. ст.; ДАТ – (74,1±8,6) мм рт. ст.). За даними ехокардіографії простежувалася тенденція щодо позитивної динаміки (ліве передсердя – (39,1±4,6) та (38,3±3,9) мм; кінцевосистолічний розмір – (34,8±3,9) та (34,2±3,7) мм; кінцеводіастолічний розмір – (55,1±5,6) та (54,7±5,3) мм; товщина задньої стінки лівого шлуночка – (10,1±0,9) та (9,6±0,8) мм; товщина міжшлуночкової перегородки – (10,6±0,8) та (10,1±0,9) мм; фракція викиду – відповідно (64,6±5,6) та (67,2±5,9) %). Протягом дослідження побічні ефекти зафіксовано у двох пацієнтів (сухий кашель).

Відповідно до отриманих даних, можна стверджувати, що лоприл-Н за ефективністю та безпечністю відповідає вимогам до антигіпертензивних препаратів, завдяки йому досягається стабільний антигіпертензивний ефект, що дає можливість підібрати оптимальну індивідуальну дозу препарату для тривалого застосування, сприяє м'якому зниженню АТ.

Показники артеріального тиску та зміни вмісту реніну і альдостерону у хворих на симптоматичну ниркову артеріальну гіпертензію на тлі лікування раміприлом
Ю.О. Кліцунова
Запорізька медична академія післядипломної освіти

У 22 хворих на симптоматичну ниркову артеріальну гіпертензію (АГ) І ступеня (1-ша група) та у 23 хворих на АГ II ступеня (2-га група) до призначення раміприлу та через 3 міс лікування раміприлом у дозі 2,5–10 мг на добу були досліджені зміни артеріального тиску (AT) і вміст реніну та альдостерону в сироватці крові.

Аналіз показників добового моніторування AT показав, що під впливом раміприлу відзначали достовірне зниження середньодобових, середньоденних та середньонічних значень систолічного та дістолічного AT, індексу часу гіпертензії та варіабельності систолічного і діастолічного AT, більш виражене у пацієнтів з АГ II ступеня. Водночас курсове лікування раміприлом супроводжувалося достовірним зниженням вмісту реніну та альдостерону в сироватці крові, що в пацієнтів 1-ї групи щодо даних до лікування становило 23,7 та 18,1 %; в 2-й групі – 17,9 та 22,4 %, яке корелювало з показниками середньодобових значень діастолічного AT (r1ренін=0,456, р<0,01: r1альдост=0,374, р<0,05; r2ренін=0,534, р<0,001; r2альдост=0,622, р<0,001) і індексом часу діастолічного AT (r1ренін=0,502, р<0,001; r1альдост=0,421, р<0,02; r2ренін=0,608, р<0,001; r2альдост=0,563, р<0,001).

Таким чином, проведені дослідження свідчать, що раміприл у більшості хворих протягом 6 міс лікування нормалізує добовий профіль AT, достовірно знижуючи вміст реніну та альдостерону, і, напевно, покращує стан ендотеліальних судинних механізмів, що є досить важливим для запобігання прогресуванню уражень органів-мішеней.

Метаболічний профіль хворих на есенціальну гіпертензію залежно від сольової реактивності артеріального тиску
В.В. Коломієць, К.А. Бобришев, С.М. Тюріна
Донецький національний медичний університет ім. М. Горького

Мета – вивчити метаболічні фактори серцево-судинного ризику при сільрезистентній та сільчутливій формах есенціальної гіпертензії (ЕГ).

Обстежено 83 хворих на ЕГ І–II стадії, яких, за даними тесту Saline-Lasix, розподілили на сільрезистентних (n=43) і сільчутливих (n=40). В усіх хворих оцінювали за спеціальною шкалою рівень фізичної активності, вимірювали масу тіла, зріст, окружність талії та стегон, артеріальний тиск (АТ), визначали у сироватці крові за стандартними методиками ліпідний спектр, рівні сечової кислоти та глюкози, імунореактивного інсуліну методом «ELISA», а також проводили пероральний глюкозотолерантний тест (ПГТТ). Результати наведені у вигляді M±SD.

Хворі обох груп не відрізнялися між собою за демографічними показниками, тривалістю захворювання, особливостями спадкового анамнезу. Проте сільчутливим пацієнтам гіподинамія властива у більшій мірі, ніж сільрезистентним особам (рівень фізичної активності – відповідно (1,3±0,9) і (2,2±0,8) бала, Р<0,001). При цьому серед сільчутливих порівняно з сільрезистентними більш поширені: 1) надмірна маса тіла/ожиріння за центральним типом (індекс маси тіла – відповідно (31,6±2,3) і (24,9±2,4) кг/м2, Р<0,001, співвідношення «талія/стегна» – відповідно (0,91±0,26) і (0,82±0,22) ум. од., р=0,005,); 2) дисліпідемія (загальний холестерин (5,9±1,0) і (4,7±0,8) ммоль/л, холестерин ліпопротеїнів низької густини (4,1±0,8) і (2,7±0,5) ммоль/л, холестерин ліпопротеїнів високої густини (0,9±0,3) і (1,4±0,6) ммоль/л, тригліцериди – відповідно (1,9±0,6) і (1,3±0,4) ммоль/л, в усіх випадках Р<0,001); 3) порушення толерантності до глюкози (глюкоза натще – (6,51±1,43) і (4,97±1,11) ммоль/л, рівень глюкози після ПГТТ – відповідно (10,33±1,72) і (6,54±1,50) ммоль/л, в обох випадках Р<0,001); 4) гіперурикемія (сечова кислота – відповідно (0,427±0,029) і (0,312±0,024) ммоль/л, Р<0,001). Загалом метаболічний синдром виявлено у 45,0 % сільчутливих хворих і в 16,3 % сільрезистентних пацієнтів (Р<0,05). Сполучною ланкою між збільшеною масою тіла за центральним типом і метаболічними розладами в сільчутливих хворих можна вважати інсулінорезистентність: індекс НОМА при сільчутливості становив (4,54±3,73) ум. од., при сільрезистентності – (1,89±1,34) ум. од. (Р<0,001).

На відміну від сільрезистентних пацієнтів хворим на сільчутливу форму ЕГ властиві більш виражені гіподинамія та надмірна маса тіла або ожиріння за центральним типом, що асоціюється з інсулінорезистентністю та кластером метаболічних факторів серцево-судинного ризику (дисліпідемія, порушення толерантності до глюкози, гіперурикемія).

Хронотерапія мелатоніном хворих похилого віку з гіпертонічною хворобою як засіб підвищення ефективності антигіпертензивних препаратів
О.В. Коркушко, О.В. Бондаренко, І.А. Антонюк-Щеглова
ДУ «Інститут геронтології АМН України», м. Київ

У зв'язку з поширеністю артеріальної гіпертензії (АГ) останніми роками особливу увагу привертає дослідження участі пінеальної залози в механізмах нейрогуморальної регуляції функціонування серця і судин, а також встановлення доцільності застосування хронотерапії мелатоніном для підвищення ефективності антигіпертензивних засобів у хворих похилого віку з гіпертонічною хворобою (ГХ).

Мета – з'ясувати доцільність застосування хронотерапії мелатоніном як засобу підвищення ефективності антигіпертензивних препаратів у хворих на ГХ похилого віку.

Обстежено 22 хворих віком 60–74 роки з ГХ ІІ стадії. Обидві групи протягом перших 14 днів отримували базисну антигіпертензивну терапію: І група (n=9) приймала лізиноприл у дозі 10 мг/добу, ІІ група (n=13) – нормодипін у дозі 5 мг/добу. Після чого до лікування було добавлено мелатонін у дозі 1,5 мг 1 раз на добу в 21.00, який обидві групи отримували ще 14 днів. Усім хворим проводили добове моніторування артеріального тиску (АТ) за допомогою апарата «АВРМ-04» («Meditech», Угорщина) за стандартними методиками з наступним розрахунком середньодобових показників.

Через 14 днів прийому базисної антигіпертензивної терапіїї в І групі відзначено зниження середньодобових показників систолічного (САТ) та діастолічного (ДАТ) артеріального тиску відповідно з (140,0±3,77)/(78,5±1,78) до (135,5±7,53)/ (74,5±4,14) мм рт. ст.; добової варіабельності САТ та ДАТ (STD САТ та ДАТ) з (17,50±0,32)/ (11,00±0,41) до (15,43±1,28)/ (10,2±1,02) мм рт. ст. При поєднанні лікування з мелатоніном спостерігали деяке посилення антигіпертензивного ефекту. Так, середньодобові показники САТ та ДАТ через 14 днів прийому становили (131,20±9,26)/ (73,30±4,95) мм рт. ст., STD САТ та ДАТ – (14,80±2,04)/(9,60±1,02) мм рт. ст. У ІІ групі на фоні прийому нормодипіну також спостерігали покращання середньодобових показників САТ та ДАТ з (148,30±5,09)/(77,80±3,49) до (135,90±3,56)/ (71,8±3,10) мм рт. ст.; зниження STD САТ та ДАТ з (16,08±1,35)/(11,50±1,07) до (14,70±1,48)/ (10,62±0,81) мм рт. ст.; проте при додаванні до лікування мелатоніну очікуваного посилення антигіпертензивного ефекту не відбулося.

Одержані результати вказують на можливість застосування хронотерапії мелатоніном з препаратами групи інгібіторів АПФ (лізиноприл) для лікування хворих похилого віку з ГХ. У свою чергу, можливість застосування мелатоніну та блокаторів кальцієвих каналів (нормодипін) потребує більш детального вивчення.

Факторы сердечно-сосудистого риска и диастолическая дисфункция левого желудочка сердца у больных с артериальной гипертензией
М.Н. Кочуева, Г.И. Кочуев
Харьковская медицинская академия последипломного образования

Диастолическая дисфункция (ДД) левого желудочка (ЛЖ) сердца при артериальной гипертензии (АГ) рассматривается как одно из наиболее ранних проявлений гипертензивного сердца, имеющих важное прогностическое значение. Частота нарушения диастолической функции ЛЖ сердца при АГ составляет 20–80 %. Среди факторов, влияющих на прогноз АГ, важную роль играют уровень артериального давления (АД), курение и ранние проявления сердечно-сосудистых заболеваний в семейном анамнезе.

Цель исследования – изучение взаимосвязи тяжести ДД ЛЖ сердца у больных эссенциальной АГ с уровнем АД, фактором курения и отягощенной наследственностью.

Обследованы 209 больных с умеренной АГ II стадии и сохраненной систолической функцией ЛЖ (медиана фракции выброса ЛЖ – 68,5 %) в возрасте 18–66 лет (медиана возраста – 51 год), среди них 85 (40,7 %) женщин. Больные с сопутствующими заболеваниями, влияющими на структуру диастолического наполнения ЛЖ, в исследование не включались. 116 (55,5 %) больных имели признаки умеренной ДД ЛЖ сердца гипертрофического типа, у 93 (44,5 %) пациентов диагностировался более тяжелый, псевдонормальный, тип ДД. Медиана систолического АД (САД) составила 166,1 мм рт. ст., диастолического АД (ДАД) – 103,0 мм рт. ст. Наследственность, отягощенную АГ, имели 68,9 % больных, 44 % больных курили. Даже в рамках относительно небольшого диапазона колебаний уровня АД при умеренной АГ выявляли статистически значимую корреляцию САД с типом ДД ЛЖ (r=-0,32; p=0,04), свидетельствующую о достоверно более высоких уровнях САД при более тяжелом типе ДД. С типом ДД ЛЖ коррелировал и фактор наследственности, отягощенной АГ (r=-0,44; p=0,01). Фактор курения также имел корреляцию с типом ДД ЛЖ (r=-0,43; p=0,01) (отрицательный знак корреляций наблюдался ввиду маркировки более тяжелого типа ДД цифрой «1»).

Результаты исследования показали, что прогрессирование ДД ЛЖ сердца у больных с эссенциальной АГ ассоциируется с увеличением САД, фактором курения и отягощенной наследственностью по АГ.

Стан діастолічної функції лівого шлуночка у хворих на гіпертонічну хворобу та його зміни під впливом фозиноприлу
В.І. Кошля, С.М. Дмитрієва, О.О. Марченко, С.Г. Пузік, Н.Т. Івахненко, І.І. Мироненко, Н.К. Сосєдкіна, О.С. Кульбачук, О.О. Кравченко, Н.П. Склярова, О.В. Кошля, А.В. Заїка, І.В. Заїка, О.В. Морозова
Запорізька медична академія післядипломної освіти

Під спостереженням перебували 45 хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) І та ІІ ступеня, у яких до та після 6 міс лікування фозиноприлом (1 раз на добу в дозі 5–20 мг, а при його недостатній ефективності в комплекс лікування включався фозиноприл у поєднанні з гідрохлоротіазидом – фозикард Н) вивчали динаміку показників діастолічної функції лівого шлуночка (ЛШ). Зміни діастолічної функції ЛШ на тлі лікування фозиноприлом свідчили про те, що фозиноприл істотно покращував стан діастолічної функції ЛШ, що підтверджувалося збільшенням максимальної швидкості раннього діастолічного наповнення та зменшенням швидкості пізнього діастолічного наповнення і, відповідно, збільшенням співвідношень Е/А та Еі/Аі (ГХ І ступеня – 11,7 %, Р<0,05 і 14,9 %, р<0,001; ГХ ІІ ступеня – 26,3 %, Р<0,001 і 19,5 %, Р<0,001). Час ізоволюмічного розслаблення в обох групах мав тенденцію до зниження, що у хворих на ГХ І ступеня становило 5,2 % і у хворих на ГХ ІІ ступеня – 9,8 % (Р<0,001). Водночас покращання діастолічної функції ЛШ відбувалося на тлі достовірного зниження кінцеводіастолічного тиску (КДТ) в обох групах (ГХ І ступеня – 14,5 %, Р<0,01; ГХ ІІ ступеня – 17,3 %, Р<0,02).

Таким чином, проведені дослідження свідчать, що розвиток та прогресування ГХ супроводжується змінами діастолічних властивостей міокарда. При цьому фозиноприл протягом 6 міс лікування сприяє нормалізації діастолічної функції ЛШ та зниженню КДТ, що приводить до покращання функції його наповнення та розвантаження на шляхах притоку і відтоку.

Оцінка ефективності і безпечності антигіпертензивної терапії у пацієнтів з артеріальною гіпертензією та порушенням функції нирок
О.А. Красюк
Українська військово-медична академія, м. Київ

Артеріальну гіпертензію (АГ) виявляють приблизно у 50 % пацієнтів із захворюванням нирок. Найбільш частою причиною порушення функції нирок є цукровий діабет (ЦД), при цьому поширеність як діабетичної нефропатії, так і АГ зростає зі збільшенням віку пацієнта та тривалості захворювання. Слід зауважити, що при будь-якому рівні артеріального тиску хворий із ЦД має значно більший ризик виникнення серцево-судинних захворювань, що зумовлює важливість проведення ефективної антигіпертензивної терапії. Відомо, що прогресуюче зниження швидкості клубочкової фільтрації у пацієнтів з діабетичною нефропатією може бути уповільнене призначенням антигіпертензивних препаратів. У багатьох клінічних дослідженнях показано, що інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту є основними препаратами для лікування хворих на АГ у поєднанні з ЦД та захворюваннями нирок.

Метою нашої роботи було оцінити ефективність та безпечність застосування спіраприлу у хворих на артеріальну гіпертензію з порушенням функції нирок.

Під нашим спостереженням перебували 17 хворих на гіпертонічну хворобу ІІ стадії у поєднанні з ЦД ІІ типу та діабетичною нефропатією. Усім хворим визначали показники артеріального тиску (АТ), рівень глюкози, креатиніну в сироватці крові до початку лікування та в динаміці через 3 тиж. Хворі отримували комбіновану антигіпертензивну терапію з включенням спіраприлу в дозі 6 мг на добу. До лікування середній рівень систолічного АТ становив (172,6±2,4) мм рт. ст., діастолічного АТ – (98,3±1,6) мм рт. ст., середній рівень глюкози натще становив (9,1±0,6) ммоль/л, середній рівень креатиніну – (115,1±0,1) мкмоль/л. Через 3 тиж лікування у всіх хворих спостерігали зниження показників АТ: систолічного в середньому на (21,0±3,0) мм рт. ст., а діастолічного – на (12,5±1,5) мм рт. ст. (Р<0,01). Проте, незважаючи на достовірне зменшення, не вдалося досягти цільового рівня АТ у цій групі хворих. У динаміці лікування не спостерігали достовірних відмінностей у концентрації глюкози в сироватці крові (Р>0,1), відбулося зниження рівня креатиніну на 8,5 %.

Отже, в результаті проведених досліджень встановлена висока ефективність та добра переносність інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (спіраприл) у хворих на АГ, що поєднувалася із ЦД 2-го типу, не було виявлено негативного впливу на вуглеводний обмін та встановлено покращення азотвидільної функції нирок.

Корекція ендотеліальної дисфункції у хворих на гіпертонічну хворобу
Н.В. Кузьмінова, В.К. Сєркова
Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

У патогенезі гіпертонічної хвороби (ГХ) особливе місце належить ендотеліальній дисфункції (ЕДФ), ступінь якої корелює з вірогідністю розвитку серцево-судинних ускладнень. Інгібування ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) на сьогоднішній день є одним із напрямків, що впливає на дисфункцію ендотелію.

Метою дослідження була оцінка ефективності і безпечності інгібітора АПФ периндоприлу та його впливу на показники ЕДФ у хворих на ГХ.

Під спостереженням перебували 32 хворих (17 чоловіків та 15 жінок) на ГХ II стадії (ВООЗ, 1999) з м'якою та помірною артеріальною гіпертензією (АГ), віком 43–69 років (у середньому (55,7±5,4) року). Тривалість захворювання ГХ становила у середньому (7,1±3,8) року. В дослідження не включали пацієнтів із симптоматичними гіпертензіями, ішемічною хворобою серця, цукровим діабетом, вадами серця, хронічним обструктивним захворюванням легень, дихальною недостатністю, хронічною нирковою недостатністю, хронічними захворюваннями печінки. Перед початком дослідження з метою верифікації діагнозу хворим проводили стандартні клінічні, біохімічні та інструментальні обстеження. В якості антигіпертензивного препарату застосовували інгібітор АПФ периндоприл (престаріум, «Servier», Франція), що призначали після періоду відмивання (2 доби) в добовій дозі 5–10 мг (залежно від ступеня АГ) в один прийом. Всім хворим до початку лікування, а також через 3 міс після його призначення проводили добове моніторування артеріального тиску (ДМАТ) на апараті «ABPM-02» («Meditech», Угорщина), ЕКГ у 12 стандартних відведеннях, ехокардіографію за загальноприйнятою методикою (апарат «SIM 7000 CHALLENG» з кольоровим доплером, Італія). Критерієм гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ) був індекс маси міокарда (ІММ) лівого шлуночка (ЛШ), що перевищує 116 г/м2 у чоловіків і 104 г/м2 у жінок. Ендотелійзалежну вазодилатацію (ЕЗВД) оцінювали за допомогою проби з реактивною гіперемією (апарат «Logiq-500», лінійний датчик 6,5–13,0 МГц, США). Потокзалежну дилатацію розраховували як відсоток приросту діаметра плечової артерії у фазу реактивної гіперемії порівняно з початковим значенням. Ендотелійнезалежну вазодилатацію (ЕНЗВД) визначали після застосування нітрогліцерину. Нормальною реакцією вважали приріст дилатації артерії на фоні реактивної гіперемії понад 10 % від початкового діаметру та після застосування нітрогліцерину понад 15 %. Обчислене співвідношення між реакцією на реактивну гіперемію та нітрогліцерин використовували як показник ЕДФ (ПЕДФ).

У результаті проведеного дослідження встановлено, що гіпотензивна терапія з використанням периндоприлу була ефективною у 25 (78,1 %) хворих. Зареєстровано достовірне зниження через 3 міс лікування САТ з (157,6±4,8) мм рт. ст. до (131,3±3,9) мм рт. ст. (Р<0,05), а ДАТ – з (99,8±3,8) мм рт. ст. до (78,5±3,6) мм рт. ст. (Р<0,05). Зменшилося «навантаження тиском» для САТ на 46,8 % у денний час і на 43,5 % – у нічний час і для ДАТ відповідно на 52,2 % і 56,4 % (Р<0,05). Середня добова варіабельність САТ і ДАТ значно знизилася відповідно на 18,7 і 22,4 % (Р<0,05). До початку лікування визначено порушення ЕЗВД у 28 хворих на ГХ (87,5 %), ЕНЗВД – у 17 (50,3 %), зменшення ПЕДФ до 0,47±0,05 (порівняно з 0,79±0,06 у здорових осіб) (Р<0,05). Через 12 тиж терапії спостерігали покращання ЕДФ, що проявлялося збільшенням приросту діаметра плечової артерії у відповідь на реактивну гіперемію та достовірним підвищенням ПЕДФ до 0,68±0,04 (Р<0,05). Наприкінці періоду спостереження відзначено тенденцію до зменшення ІММ ЛШ на 11,3 % (Р>0,05). Призначене лікування гарно переносилося хворими. Прийом периндоприлу не викликав побічних дій, які б вимагали відміни препарату.

Отже, застосування периндоприлу у хворих на ГХ II стадії з м'якою та помірною АГ достовірно знижує середньодобові показники АТ і «навантаження тиском», зменшує варіабельність АТ, позитивно впливає на функцію ендотелію судин.

Вплив метопрололу та калію йодиду на екскрецію ваніліл-мигдалевої кислоти у хворих на артеріальну гіпертензію
І.Г. Купновицька, Н.В. Губіна
Івано-Франківський державний медичний університет

Мета роботи – вивчити взаємозв'язок між рівнем кінцевого метаболіту обміну катехоламінів – ваніліл-мигдалевою кислотою (ВМК) – у добовій сечі та середньодобовим рівнем артеріального тиску (АТ) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) і вплив на ці процеси метопрололу та калію йодиду.

Обстежено 64 хворих на АГ віком 20–68 років (у середньому (53,8±1,6) року), що перебували на стаціонарному лікуванні у кардіологічному відділенні ЦМКЛ м. Івано-Франківська. Згідно з класифікацією АГ, рекомендованою Українським науковим товариством кардіологів (1999) і ухваленою VIII Конгресом кардіологів України (2007), І стадію діагностовано у 15 хворих, ІІ – у 32, ІІІ – у 17 пацієнтів. Залежно від лікування пацієнти були розподілені на групи: хворі І групи (контрольної – КГ) приймали базисну терапію (діуретики, інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту, антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, статини), пацієнти ІІ групи на фоні базисної терапії приймали метопролол («Київмедпреперат») у дозі (26,32±0,82) мг на добу, ІІІ – на фоні базисної терапії та метопрололу приймали калію йодид у дозі 100 мкг на добу (основна група – ОГ). Добове моніторування АТ проводили за допомогою апарата «Cardiotens-01» («Meditech», Угорщина). Усім хворим визначали концентрацію ВМК у добовій сечі імуноферментним методом за допомогою набору «VMA Pantex 81.1» (СШA) до і після лікування (на 14-й день).

Під впливом лікування мала місце позитивна динаміка середньодобового САТ і ДАТ. У хворих з АГ ІІ стадії середньодобовий САТ зменшився у ІІ групі на 20 %, а у пацієнтів з ІІІ стадією – на 15,8 % (Р1,2<0,05), а ДАТ – відповідно на 11,3 і 14 % (Р1,2<0,05). У хворих КГ рівень середньодобового тиску (САТ і ДАТ) знизився меншою мірою. У пацієнтів з ІІІ стадією АГ також спостерігалося достовірне зниження середньодобового САТ і ДАТ у ІІ та ІІІ групах (Р<0,05). Після проведеного лікування у хворих ІІ групи спостерігали зменшення екскреції ВМК у хворих на АГ І стадії – в 1,87 разу, при ІІ стадії – в 1,43 разу, при ІІІ стадії – в 2,6 разу (Р<0,05). В ОГ зменшення екскреції з сечею ВМК було найбільш достовірним у хворих з АГ ІІ стадії (в 1,95 разу, Р<0,05). У пацієнтів КГ всіх стадій екскреція ВМК зменшилася, однак ця різниця була недостовірною. Таким чином, включення до базисної терапії АГ метопрололу сприяло зменшенню екскреції одного з метаболітів розпаду катехоламінів та зниженню активності симпатоадреналової системи, а калію йодид посилював цей фармакодинамічний ефект.

Опыт использования квинаприла при лечении артериальной гипертензии у больных с хронической болезнью почек II стадии
А.В. Курята, Аллау Гадир, О.С. Митрохина
Днепропетровская государственная медицинская академия

Ингибиторы ангиотензинпревращающего фермента (АПФ) оказывают выраженное нефропротекторное действие у больных с хронической болезнью почек (ХБП) и артериальной гипертензией, что проявляется в уменьшении протеинурии и замедлении снижения скорости клубочковой фильтрации (СКФ), а также более поздними морфологическими изменениями.

Цель работы – оценить эффективность лечения артериальной гипертензии с использованием квинаприла у больных с ХБП II стадии.

Обследовано 30 больных с ХБП II стадии в возрасте 18–50 лет (в среднем (34,20±2,34) года). Критерии включения: артериальное давление (АД) 140/90 мм рт. ст. и больше, протеинурия больше 300 мг/сут, но меньше 1,5 г/сут, СКФ больше 60 и меньше 90 мл/мин. В терапию включали квинаприл в дозе 10 мг 1 раз в сутки, затем дозу увеличивали до 20–40 мг/сут в 2 приема под контролем АД. Срок наблюдения – 4 недели. Ежедневно контролировали уровень АД и суточной протеинурии, содержание креатинина в сыворотке крови и рассчитывали СКФ по формуле Cockroft-Gault. Использовали стандартные методы исследования.

В исходном состоянии средний уровень систолического АД (САД) составил (162,4±5,6) мм рт. ст., диастолического АД (ДАД) – (102,6±5,5) мм рт. ст. В конце наблюдения целевой уровень АД достигнут у 23 (76,6 %) пациентов: САД – у 24 (78,3 %), ДАД – у 25 (83,3 %) при средней дозе квинаприла (18,2±2,1) мг/сут. В ходе исследования зарегистрировано снижение САД на (20,4±3,8) мм рт. ст. (Р<0,01), ДАД – на (11,6±2,8) мм рт. ст. (Р<0,01) при относительном снижении показателя соответственно на 12,6 и 11,3 %. Через 4 нед использования квинаприла достоверно уменьшился уровень суточной протеинурии с (1,3±0,2) до (0,40±0,09) г/сут, что составило (0,88±0,09) r/сут (Р<0,01) и 81,5 % снижения. Уменьшение протеинурии ниже порогового уровня 300 мг/сут зарегистрировано у 3 (10 %) больных, при уровне меньше 1 г/сут уменьшение составило 52,1 % (Р<0,05), больше 1 г/сут – 98,8 % (Р<0,01). Отмечена положительная тенденция снижения содержания креатинина в сыворотке крови с (143,6±3,3) до (135,5±2,6) ммоль/л (Р>0,05) и увеличение СКФ с (66,0±1,4) до (68,5±1,6) мл/мин (Р>0,05).

Квинаприл продемонстрировал высокую антигипертензивную активность у больных с ХБП II стадии и положительное влияние на уровни протеинурии и креатинина, что свидетельствует о нефропротекторных свойствах препарата и возможности его использования у данной категории пациентов.

Динамика показателей трансмитрального кровотока при комбинированной терапии гипертонической болезни
Л.А. Лапшина, О.С. Шевченко
Харьковский национальный медицинский университет

Цель исследования – сравнить клиническую эффективность комбинации торасемида с эналаприлом и гидрохлоротиазида (ГХТЗ) с эналаприлом, их влияние на показатель трансмитрального кровотока у больных гипертонической болезнью (ГБ).

Обследовано 49 больных с ГБ ІІ стадии, возраст – в среднем 52,4 года, длительность гипертензии – в среднем 8,6 года. Пациенты 1-й группы (n=28) получали комбинированную терапию торасемидом (трифас, «Berlin-Chemie» Menarini Group, Германия) в дозе 5–10 мг и эналаприлом (берлиприл, «Berlin-Chemie», Германия) в дозе 10 мг; 2-й группы (n=21) – фиксированную комбинацию гидрохлоротиазида 25 мг и эналаприла 10 мг (берлиприл-плюс, «Berlin-Chemie», Германия). Диастолическую функцию левого желудочка оценивали с помощью допплероэхокардиографии на аппарате «Ultima-pro30» (Украина) до и после 12 нед лечения.

Исходные показатели трансмитрального кровотока в группах были сопоставимы – превалировал тип замедленной релаксации, что свидетельствовало о нарушении расслабления миокарда левого желудочка. При этом коэффициент Е/А был ниже 0,65, DT больше 206 мс, IVRT больше 112 мс. По окончании исследования в 1-й группе отмечали увеличение Е/А на 10,2 %, IVRT уменьшилось в среднем на 8,5 %, DT уменьшился на 9,9 % (Р<0,05). Во 2-й группе Е/А увеличилось на 6,5 %, IVRT уменьшилось в среднем на 5,7 %, DT уменьшился на 7,6 % (Р>0,05). Терапия комбинацией торасемида с эналаприлом по сравнению с сочетанием ГХТЗ с эналаприлом привела к более существенному улучшению показателей диастолической функции левого желудочка, что можно связать с антиальдостероновым и, соответственно, антифиброзным свойством торасемида.

Влияние S(-)метопролола на суточную динамику артериального давления и ЭКГ, состояние микроциркуляции и функциональное состояние эндотелия у пациентов пожилого возраста
В.Ю. Лишневская, Л.А. Павленко
ГУ «Институт геронтологии АМН Украины», г. Киев

Известно, что большинство (85 %) производимых фармакологических препаратов являются рацемическими. Примером создания препарата на основе левовращающего изомера является представитель группы бета-адреноблокаторов S(-)метопролол – чистый левовращающий изомер метопролола. Особый интерес представляет гипотетическая возможность позитивного влияния S-метопролола на состояние кровотока в микрососудах.

Целью настоящего исследования было изучение влияния S-метопролола на суточную динамику артериального давления (АД) и ЭКГ, состояние кровотока в микрососудах кожи, функциональное состояние эндотелия у пациентов пожилого возраста с гипертонической болезнью (ГБ) и ишемической болезнью сердца (ИБС).

Обследовано 40 больных в возрасте 60–74 лет с диагнозом: ГБ ІІ стадии с сопутствующей ИБС: стабильная стенокардия напряжения І–ІІ функционального класса. Сердечная недостаточность 0–І стадии.

Исследование проводили до и после 3 мес терапии препаратом S-метопрололом. Суточная эффективная доза при монотерапии составила 25 мг. Доза препарата оставалась фиксированной в течение всего периода наблюдения. Суточную динамику АД и ЭКГ изучали с помощью комбинированного регистратора АД и ЭКГ «Кардиотехника-4000 АД» (Россия). Состояние кровотока в микрососудах, тип микроциркуляции и функциональное состояние эндотелия изучали методом лазерной допплеровской флоуметрии на двухканальном лазерном допплеровском флоуметре «ЛАКК-2» (Россия) на средней трети внутренней поверхности предплечья и нижней трети внутренней поверхности голени.

На фоне терапии S(-)метопрололом отмечалась нормализация уровней АД в пределах целевых значений. Индексы ночного снижения АД, времени и площади АД подтверждали нормализацию суточных ритмов АД.

До лечения у всех обследованных больных были выявлены нарушения микроциркуляции по данным ЛДФ: у подавляющего большинства больных были выявлены гиперемический тип микроциркуляции (ГТ) – у 60 %, спастический (СП) – у 30 % и нормоциркуляторный (НЦ) – у 10 %. После проведенного лечения существенно увеличилось число пациентов с нормоциркуляторным типом за счет уменьшения встречаемости как спастического так и гиперемического типов, что свидетельствует об улучшении перфузии органов и тканей на фоне терапии азопролом ретардом.

Увеличение капиллярного резерва у больных с исходно НЦ и ГП типами микроциркуляции свидетельствует об оптимизации кровоснабжения тканей на фоне терапии и отражает закрытие «лишних» дополнительных капилляров.

Наличие эндотелиальной дисфункции, наряду с амплитудно-частотными характеристиками, подтверждают результаты фармакологических тестов, свидетельствующие о снижении прироста перфузии как при введении ацетилхолина (эндотелийзависимая вазодилатация), так и нитроглицерина (эндотелийнезависимая вазодилатация) у обследованных больных.

На фоне приема S-метопролола через 3 мес отмечается увеличение амплитуды показателя ПМ при проведении пробы с ацетилхолином, что свидетельствует об увеличении эндотелийзависимой вазодилатации, а значит – об улучшении синтезирующей функции эндотелия. Этот вывод подтверждают и результаты пробы с нитроглицерином.

Таким образом, полученные данные свидетельствуют о том, что азопрол ретард является эффективным антигипертензивным препаратом, терапия которым способствует нормализации уровня АД и частоты сокращений сердца, суточных ритмов АД. Дополнительными положительными эффектами состояния микроциркуляции являются: увеличение объема периферического кровотока, улучшение функционального состояния эндотелия капилляров, что позволяет предположить позитивное влияние препарата на прогноз жизни больных пожилого возраста с ГБ.

Контроль факторів ризику серцево-судинних захворювань у хворих на артеріальну гіпертензію на поліклінічному етапі
О.І. Медведенко, І.М. Гідзинська, О.В. Горбунова, Н.І. Ковальчук, Т.А. Галас, В.В. Авер'янов
ДЗ «Поліклініка № 2» ДУС, м. Київ

В Україні започатковано новий етап профілактичної кардіології. Постановою Кабінету Міністрів від 31.05.06 затверджено Державну програму запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 рр. На виконання Державної програми в Медичному управлінні Державного управління справами розроблено методичні рекомендації «Оцінка індивідуального ризику та первинна профілактика серцево-судинних захворювань на амбулаторно-поліклінічному етапі». Запропоновано алгоритм первинної профілактики серцево-судинних захворювань, який включає: верифікацію стану серцево-судинної системи, виявлення факторів ризику, оцінку сумарного ризику розвитку серцево-судинних ускладнень, розробку індивідуальної програми корекції факторів ризику. Впроваджено запропонований алгоритм в роботу дільничних терапевтів поліклініки № 2 ДУС.

Методом випадкової вибірки обстежено групу пацієнтів (n=66) з артеріальною гіпертензією (АГ) – 24 чоловіки, 42 жінки віком 40–59 років (у середньому (48,65±4,62) року). Пацієнтам було запропоновано відповісти на запитання анкети, всім визначали артеріальний тиск, індекс маси тіла, рівень загального холестерину (ЗХС) та ЕКГ. Пацієнти були також оглянуті окулістом. На підставі отриманих результатів проводили оцінку 10-річного ризику розвитку фатальних серцево-судинних подій за SCORE та облік інших факторів ризику (ФР) за стандартизованим протоколом.

Серед ФР з найбільшою частотою виявляли підвищення маси тіла або ожиріння – у 94,3 % обстежених, обтяжену спадковість – у 85 %, підвищення рівня ЗХС понад 5,0 ммоль/л – у 80 %, низький рівень фізичної активності – у 47 %, тютюнопаління – у 23 %. Привертає увагу той факт, що в групі пацієнтів з уперше виявленою гіпертензією ангіопатію сітківки реєстрували у 69 % обстежених, гіпертрофію лівого шлуночка на ЕКГ виявлено у 49 %, що свідчить про тривалий безсимптомний перебіг АГ. На момент обстеження значення SCORE було більшим за 5 лише у 9 % пацієнтів, при проекції на 60-річний вік – у 39 % в середньому по групі, а у осіб чоловічої статі – у 100 %, що потребує активної корекції ФР.

Результати проведеного аналізу показали, що для корекції артеріального тиску (АТ) більшості пацієнтів (82 %) призначали препарати з групи інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту – у монотерапії або комбінації, що відповідає вимогам доказової медицини. Комбіновану терапію призначали 76 % обстежених. Якщо при первинному огляді цільовий рівень АТ – менше 140/90 мм рт. ст. – визначався лише у 13,6 % (9 з 66 обстежених), то при повторному огляді цільового рівня досягли 57 % обстежених.

Мета лікування АГ – не тільки досягнення цільового рівня АТ, а й зниження рівня серцево-судинного ризику, тому особливу увагу варто приділяти корекції гіперхолестеремії. За результатами нашого дослідження статини були призначені тільки у 48,5 % пацієнтів з підвищеним рівнем ЗХС, і при повторному огляді нормалізації цього показника досягнуто у 40 % обстежених.

Таким чином, впровадження стандартизованого контролю ФР дає можливість оцінити частоту їх виявлення і ефективність корекції. Заслуговує на увагу висока частота досягнення цільового рівня АТ, що перевищує показники по Україні. Серед першочергових завдань – підвищення зусиль лікарів і пацієнтів щодо корекції рівня ЗХС, надлишкової маси тіла, припинення тютюнопаління.

Опыт применения блокатора рецепторов ангиотензина II в лечении артериальной гипертензии в зависимости от наличия сахарного диабета 2-го типа
Т.А. Перцева, О.Г. Черкасова, М.К. Рокутова, Е.Н. Марциник, Н.О. Перцева
Днепропетровская государственная медицинская академия

Целью проведенного исследования было сравнение течения артериальной гипертензии (АГ) и эффективности фиксированной комбинации лозартана в дозе 50 мг и гидрохлоротиазида в дозе 12,5 мг (лозап-плюс, «Zentiva») у больных в зависимости от наличия сахарного диабета (СД) 2-го типа.

Обследовано 32 пациента (12 мужчин и 20 женщин) в возрасте в среднем (59±3) года с гипертонической болезнью (ГБ) II стадии на протяжении (13±2) года. Все больные были разделены на 2 группы: 1-я – лица с АГ и СД 2-го типа в стадии компенсации или субкомпенсации (по данным HbA1c), длительность СД 2-го типа составляла (8,4±2,0) года; 2-я – лица с АГ без СД 2-го типа. По возрасту, полу и уровню АД группы больных достоверно не различались. В исследование включали больных с мягкой и умеренной АГ. Всем больным исходно и через 12 нед лечения измеряли АД, исследовали уровень микроальбуминурии (МАУ) с помощью тест-полосок «Micral-test», «Roche» и уровень качества жизни по опроснику «Ноттингемский профиль здоровья».

АД на начальном этапе существенно не отличалось в обеих группах и составило соответственно (146,1±2,1) и (145,4±2,5) мм рт. ст. У 24 (75 %) больных имела место АГ 1-й степени, у 8 (25 %) – 2-й степени. Через 12 нед лечения наблюдали достоверное снижение АД в обеих группах. Полной нормализации АД не удалось достигнуть у 2 больных с СД 2-го типа и АГ 2-й степени. У 14 (43,75 %) больных с СД 2-го типа выявлена МАУ: 100 мг/л – у 8 больных, 50 мг/л – у 6 больных. На фоне лечения достоверно снизился уровень МАУ и составил 100 мг/л – у 4 (28,57 %) лиц, 50 мг/л – у 8 (57,15 %), у 2 больных наблюдалась нормоальбуминурия. У 21 (65,62 %) больного, в том числе у 15 (71,41 %) больных с СД 2-го типа, наблюдали снижение качества жизни, прежде всего за счет физических, эмоциональных ограничений и социальной изоляции. Через 12 нед лечения уровень качества жизни повысился у 3 больных 2-й группы, не ухудшился ни у одного больного. Ни у одного больного не было выявлено побочных эффектов.

Таким образом, у больных с АГ и СД 2-го типа чаще выявляется МАУ. Данная комбинация БРА II с низкими дозами диуретиков у больных с АГ независимо от наличия СД 2-го типа является наиболее предпочтительной и оказывает не только антигипертензивное, нефропротекторное действие, а также незначительно улучшает качество жизни пациентов.

Особливості перебігу гіпертонічної хвороби та тлі ХОЗЛ за даними добового моніторування артеріального тиску та EКГ
Л.В. Распутіна, В.В. Распутін
Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова;
Міська клінічна лікарня № 1, м. Вінниця

Вивчено зміни серцево-судинної системи у 68 хворих, що перебували на лікуванні з приводу загострення хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ) та мали діагностовану гіпертонічну хворобу (ГХ). Середній вік обстежених (57,3±4,1) року, при цьому тривалість ХОЗЛ та ГХ перевищувала 5 років у 51 % хворих, 10 років – у 32,5 % хворих та більше 15 років – у 16,5 %. Середня частота пульсу у хворих перевищувала 76,4 за 1 хв за весь період дослідження, 78,9 – в активний період, 65,4 – у пасивний період.

У хворих з переважно нормальними середньодобовими значеннями артеріального тиску (АТ ) – систолічного (САТ) (129,3±4,7) мм рт. ст., діастолічного (ДАТ) (77,3±5,9) мм рт. ст. – за весь період дослідження спостерігається відсутність адекватного нічного зниження АТ, переважно САТ. У той же час, максимальний АТ за весь період становив: САТ – 181,4 мм рт. ст., ДАТ – 126,7 мм рт. ст. Серед хворих з поєднанням ХОЗЛ та ГХ найчастіше спостерігаються з типом «non-dipper» (68,4 %) та «night-peaker» (26,3 %). При аналізі порушень ритму виявлено, що у цих хворих спостерігали: надшлуночкові екстраситоли – 61,3 %, шлуночкові екстрасистоли – 45,3 %, пароксизмальна надшлуночкова тахікардія – 38,2 %, пароксизмальна фібриляція передсердь – 26,8 %, синусова аритмія – 71,5 %, пароксизмальна шлуночкова тахікардія – 11,5 %. Ознаки безбольової ішемії міокарда виявлено у 21,6 % хворих.

Таким чином, виявлені зміни свідчать про формування у хворих з ХОЗЛ та ГХ важких порушень ритму та більш високі цифри АТ, що потребує адекватної корекції змін серцево-судинної системи поряд з базовим лікування.

Клінічна ефективність небівололу у хворих на артеріальну гіпертензію із супутнім ХОЗЛ
В.Н. Середюк
Івано-Франківський державний медичний університет

Мета роботи – оцінка впливу небівололу на показниками добового моніторингу артеріального тиску (ДМАТ), ехокардіографії та вентиляційної функції легень (ВФЛ) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) із супутнім хронічним обструктивним захворюванням легень (ХОЗЛ).

Обстежено 20 хворих (6 жінок і 14 чоловіків) на АГ І–ІІ ступеня із супутнім ХОЗЛ І–ІІ стадії у фазі ремісії, середній вік – (48,5±2,7) року. Всі пацієнти отримували препарат небіволол (небівал, ЗАТ «Київський вітамінний завод») у дозі 5–7,5 мг/добу упродовж 4 тиж. Проводили ДМАТ за допомогою апарата «ABPM-04» («Meditech», Угорщина), двомірну ехокардіографію (апарат «Logiq-500», Німеччина) та комп'ютерну спірографію за допомогою апаратно-програмного комплексу «Пульмовент-2» (Росія).

При аналізі показників ДМАТ через 4 тиж виявлено зниження середньодобового систолічного артеріального тиску (АТ) з (158,94±4,52) до (135,71±3,96) мм рт. ст. та діастолічного АТ – з (95,67±3,47) до (82,23±2,75) мм рт. ст. порівняно з вихідними їх значеннями (Р<0,05). Лікування небівололом приводило також до зменшення середньодобових показників підвищеної варіабельності АТ, «навантаження тиском», показників приросту АТ зранку. До лікування нормальний двофазний профіль АТ за варіантом «dipper» відзначали лише у 9 (45,0 %) хворих, а після лікування – у 15 (75,0 %) пацієнтів (Р<0,05). Застосування небівололу упродовж 4 тиж приводило до зменшення показників діаметра лівого передсердя на (5,76±0,92) %, кінцеводіастолічного розміру лівого шлуночка (ЛШ) – на (6,31±1,17) %, кінцеводіастолічного об'єму ЛШ – на (7,29±1,38) %, індексу маси міокарда ЛШ – на (11,12±2,25) % та зростання фракції викиду ЛШ – на (8,90±1,83) % відносно їх вихідних значень (Р<0,05). Лікування небівололом не погіршувало ВФЛ. Так, показник об'єму форсованого видиху за 1 с до лікування становив (74,57±2,43) % і через 4 тиж достовірно не змінився – (71,39±2,15) % (Р>0,05).

Лікування небівололом упродовж 4 тиж приводить до стійкого зниження середньодобових значень АТ, нормалізації добового профілю АТ, зменшення підвищеної варіабельності АТ, показників «навантаження тиском» та приросту АТ зранку у 75 % хворих з АГ та супутнім ХОЗЛ. Застосування небівололу сприяє покращанню геометрії серця і кардіогемодинаміки та не погіршує вентиляційну функцію легенів при поєднанні АГ та ХОЗЛ.

Безмедикаментозне лікування хворих похилого та старечого віку з гіпертонічною хворобою та ожирінням
Т.С. Сілантьєва, В.К. Казимирко, Л.М. Іваницька
Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика АМН України, м. Київ

Часто перебіг гіпертонічної хвороби у осіб похилого та старечого віку ускладнюється наявністю супутнього ожиріння. Метою нашого дослідження було вивчення адекватності комплексу лікувальних заходів у 72 хворих віком 60–75 років з гіпертонічною хворобою II стадії та аліментарно-конституційне ожиріння II ступеня. В процесі обстеження у пацієнтів виявлено зміни кардіогемодинаміки – зниження скоротливої функції міокарда, ударного та хвилинного обсягів крові, підвищення периферійного судинного опору. Результати велоергометрії свідчили про низьку толерантність до фізичного навантаження. При біохімічному обстеженні гіперхолестеринемію виявлено у 56 % хворих, гіпертригліцеридемію – у 82 %. У більшості хворих мала місце гіперурикемія. Для лікування та реабілітації цієї групи застосовували дієту з обмеженням калоражу та руховий режим. Калораж добового раціону було зменшено до 1200–2000 ккал, добові енерготрати збільшено за рахунок застосування рухового режиму з витратою 600–1200 ккал на добу. Залежно від рівня велоергометричного навантаження, при якому з'являються ознаки неадекватності, хворим були призначенні рухові режими з невеликим, середнім та значним навантаженням. Результатом проведеного лікування було зниження артеріального тиску (в більшості до нормальних величин), маси тіла на 1,4–7,1 кг, рівня холестерину (в середньому на 14 % у чоловіків і на 14,6 % у жінок), тригліцеридів (відповідно на 25 та 28 %), сечової кислоти (на 27,9 і 29 %). Кількість осіб з гіперліпопротеїдемією IV типу зменшилася на 34,5 %, IIa – на 72,8 %, IIб – на 50 %.

Плейотропные эффекты статинов у пациентов с артериальной гипертензией в сочетании с остеоартрозом
Т.А. Сулаева, В.В. Коломиец, Н.В. Ванханен, В.Ф. Беккер
Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького

Цель исследования – изучить влияние статинов на суточный профиль артериального давления (АД), дисфункцию эндотелия (ДЭ) и маркеры воспаления у лиц с артериальной гипертензией (АГ) в сочетании с остеоартрозом и дислипидемией.

Обследовано 36 больных с гипертонической болезнью (ГБ) II стадии в сочетании с остеоартрозом (возраст – (68,1±1,8) года, АД – (166,0±3,6)/ (104,0±2,8) мм рт. ст., концентрация общего холестерина (ОХС) в плазме – (6,8±0,9) ммоль/л, холестерина липопротеидов низкой плотности (ХС ЛПНП) – (4,2±0,6) ммоль/л) до и после 3 мес приема аторвастатина в дозе 10–20 мг в сутки. Группа сравнения – 20 больных ГБ с остеоартрозом и дислипидемией, не принимавшие статинов. Суточный профиль АД оценивали по показателям суточного мониторирования АД, определяли фактор некроза опухоли альфа (ФНО-a), альгофункциональный индекс Лекена. Определяли суммарную концентрацию нитратов и нитритов крови (NOX), степень ДЭ оценивали на плечевой артерии (ПА) по эндотелийзависимой вазорелаксации с помощью допплерографии. Пациенты обеих групп были сопоставимы по возрасту, полу, уровню дислипидемии, офисному систолическому (САД) и диастолическому (ДАД) АД, длительности АГ и остеоартроза.

Терапия аторвастатином снизила уровень ОХС на 27,8 % (Р=0,008), а ХС ЛПНП на 36,9 % (Р=0,021). На фоне лечения уменьшилась выраженность ДЭ. После лечения аторвастатином прирост диаметра ПА увеличился на (6,4±1,3) %. Применение аторвастатина обусловило активацию эндотелиального синтеза оксида азота. Уровень NOX в плазме крови увеличился с (1,21±0,07) до (1,44±0,10) мг/л (Р<0,05). Прием аторвастатина в течение 3 мес привел к отчетливому снижению уровня АД в среднем на (7,5±1,8)/(4,3±2,2) мм рт. ст. (Р<0,05). Одновременно уменьшилось количество пациентов с нарушенным суточным профилем САД на 12,7 %, ДАД на 4,3 % (Р<0,01), в том числе уменьшилось количество пациентов с типом «non-dipper»: профиль САД на 8,9 % и ДАД на 3,1 %. В группе аторвастатина произошло статистически значимое уменьшение уровня ФНО-a (с (3,4±0,29) пг/мл до (2,8±0,23), Р<0,05) в отличие от контрольной группы (исходно – (3,9±0,73) пг/мл, а через 3 мес – (4,1±0,16) пг/мл). Индекс Лекена уменьшился на 18 % (Р<0,05).

Применение аторвастатина позволяет улучшить суточный профиль САД и ДАД, оказывает противовоспалительный эффект у лиц с остеоартрозом и АГ, что приводит к непосредственному снижению риска поражения органов-мишеней и оказывает положительный эффект на течение остеоартроза.

Структурно-функціональна перебудова серця у військовослужбовців з артеріальною гіпертензією
І.М. Ткачук
Головний військово-медичний клінічний центр МО України, м. Київ

Гіпертрофія лівого шлуночка (ГЛШ) є найпоширенішою формою ураження органів-мішеней при артеріальній гіпертензії (АГ) і незалежним фактором ризику, що тісно корелює з розвитком загальної, кардіоваскулярної та раптової смерті, цереброваскулярних подій, а також розвитку серцевої недостатності. Останніми роками приділяється увага не тільки збільшенню маси міокарда лівого шлуночка, а й його ремоделюванню, що проявляється різними варіантами зміни структури і геометрії камер серця.

Методом випадкової вибірки було проаналізовано 323 справи військовослужбовців, хворих на АГ, які проходили військово-лікарську комісію у 2006–2007 рр. Діагноз АГ був верифікований відповідно до Рекомендацій Асоціації кардіологів України: враховували скарги, анамнез, дані клінічного огляду, антропометричні дані, показники вимірювання артеріального тиску, результати лабораторних аналізів, дані ЕКГ, велоергометричного та ехокардіографічного дослідження. АГ І стадії було діагностовано у 160 військовослужбовців (1-ша група), АГ ІІ стадії – у 163 (2-га група). Середній вік військовослужбовців випадкової вибірки становив (45,3±0,2) року: у групі з АГ I стадії – (44,9±0,30) року та АГ II стадії – (45,7±0,4) року. Аналіз показників ехокардіографічного дослідження показав, що у пацієнтів 2-ї групи виявлено достовірне збільшення ширини аорти, порівняно з пацієнтами 1-ї групи (Р=0,0005). Збільшення ширини аорти опосередковано вказує на більш значні зміни в судинах у військовослужбовців 2-ї групи. У пацієнтів з АГ II стадії середні значення розміру лівого передсердя (ЛП) були достовірно вищими (Р<0,0001) порівняно з 1-ю групою, що, можливо, спрямовано на підтримання адекватного наповнення лівого шлуночка (ЛШ) при його гіпертрофії. Частка хворих зі збільшеним розміром ЛП (понад 4,0 см) у 1-й групі становила 2,25 % (n=2) та 20 % (n=18) у 2-й групі. У пацієнтів 2-ї групи виявлено більш значні зміни насосної функції ЛШ, про що свідчать достовірно менші середні значення фракції викиду (Р<0,0001) та фракції скорочення (Р<0,001) та збільшення кінцевосистолічного об'єму та кінцеводіастолічного об'єму (Р<0,0001).

Комплексна оцінка ремоделювання ЛШ у пацієнтів 2-ї групи за даними ехокардіографічного дослідження показала, що у 88 (54 %) з них виявлена концентрична ГЛШ, у 24 (14,7 %) – концентричне ремоделювання ЛШ та у 51 (31,3 %) – ексцентрична ГЛШ. Тобто, згідно з рекомендаціями Європейського товариства гіпертензії (2001), 54 % обстежених військовослужбовців належать до групи найбільш високого ризику серцево-судинних ускладнень і 46 % – до групи проміжного. Важливо зауважити, що у 18 військовослужбовців 2-ї групи (11,04 %) індекс маси міокарда ЛШ перевищував 175 г/м2, що за результатами Фремінгемського дослідження є предиктором несприятливого прогнозу.

Проаналізовано ехокардіографічні показники у двох групах залежно від ізольованого перебігу АГ чи поєднаного з ішемічною хворобою серця (ІХС). В 1-й групі було виявлено 11 (6,9 %) випадків поєднаного перебігу ІХС та АГ, в 2-й групі – відповідно 24 (14,7 %) випадки. Достовірної різниці у показниках систолічної та діастолічної функції ЛШ у пацієнтів з ІХС в 1-й групі не виявлено (Р>0,05). У 2-й групі відзначено достовірне збільшення кінцеводіастолічного та кінцевосистолічного розміру ЛШ (Р<0,01) при поєднаному перебігу АГ та ІХС.

Таким чином, результати проведеного дослідження переконливо свідчать про прогресування процесів ремоделювання серця у військовослужбовців з АГ ІI стадії, що є несприятливим чинником розвитку серцево-судинних ускладнень і обумовлює необхідність проведення комплексних лікувально-профілактичних заходів.

Изолированная систолическая гипертензия у долгожителей
А.В. Токарь, В.Ю. Приходько
ГУ «Институт геронтологии АМН Украины», г. Киев

Изолированная систолическая гипертензия (ИСГ) как клинико-гемодинамический синдром наблюдается практически исключительно у лиц пожилого и старческого возраста. Современные эпидемиологические исследования относят ее к факторам риска сердечно-сосудистых осложнений и повышенной смертности. Тем интереснее оказывается исследование ИСГ у долгожителей, то есть лиц 90 лет и старше. С этой целью методами эхокардиографии, ЭКГ и артериопьезографии нами обследовано 15 долгожителей в возрасте 90–97 лет: 7 с нормальным уровнем артериального давления (АД) – контрольная группа (КГ) и 8 – с ИСГ. С точки зрения общеклинического исследования особых различий у долгожителей с уровнем АД ниже 140/90 мм рт. ст. и с АД, превышающим этот уровень, не наблюдалось. Они были одинаково активны и самодостаточны в самообслуживании. Ни у кого из долгожителей не было клинически выраженной сердечной недостаточности (не выше І стадии). При сравнении долгожителей с нормальным АД и ИСГ, у последних было выявлено более высокое общее эластическое сопротивление (Ео). У них же был увеличен сердечный выброс (за счет ударного объема). Достоверно увеличены также объемная и линейная скорости выброса крови из левого желудочка (ЛЖ). Общее периферическое сопротивление (ОПС) в обеих группах было одинаковым, а вот Ео/ОПС при ИСГ было достоверно выше (1,29±0,07 по сравнению с 0,99±0,08 в КГ). У долгожителей с ИСГ были достоверно больше конечнодиастолический ((134,5±9,8) мл по сравнению с (90,5±7,3) мл в КГ) и конечносистолический объемы при явной тенденции к увеличению фракции выброса – (62,5±2,3) % по сравнению с (54,7±3,8) % в КГ. При ИСГ был также достоверно больше индекс массы миокарда (ИММ) ЛЖ. Относительная толщина стенок ЛЖ в обеих группах долгожителей не отличалась и соответствовала концентрическому ремоделированию в КГ (0,49±0,02) и концентрической гипертрофии с учетом высокого ИММ при ИСГ (0,51±0,02). У лиц с ИСГ незначительно, но достоверно больше был размер левого предсердия. Таким образом, ИСГ на наиболее позднем этапе онтогенеза не привела к существенным изменениям системной и интракардиальной гемодинамики. При ней сердце сохранило достаточно возможностей для поддержания без нарушения кровообращения своей гиперфункции. Это может быть также свидетельством сближения нормы и патологии в старости, насколько ИСГ можно рассматривать как патологию системы кровообращения.

Объемный и почечный кровоток у больных пожилого и старческого возраста с изолированной систолической гипертензией
А.В. Токарь, О.С. Шишкина
ГУ «Институт геронтологии АМН Украины», г. Киев

Изолированная систолическая гипертензия (ИСГ), как фактор риска кардиоваскулярных осложнений и повышенной смертности, заняла свое место в классификации артериальных гипертензий ВОЗ сравнительно недавно. Это объясняется ее кажущейся доброкачественностью клинического течения и появлением на более поздних этапах онтогенеза, то есть носящей, несомненно, возрастной характер. Тем интереснее становится изучение механизмов ее развития и, в первую очередь, таких, как объемный (системный) и почечный кровоток (ОК и ПК), а также показатели ренин-ангиотензин-альдостероновой системы (РААС) и обмен электролитов.

Нами было обследовано в условиях геронтологической клиники 81 больной с ИСГ (38 мужчин и 43 женщины) в возрасте 60–89 лет (артериальное давление – (180,3±1,9)/(88,9±0,9) мм рт. ст.) и в качестве контроля 42 практически здоровых лица (артериальное давление – (136,4±2,4)/(81,6±1,1) мм рт. ст.) такого же возраста (21 мужчина и 21 женщина). ОК определялся методом разведения красителя «кардиогрин», ПК – радиоизотопным методом, показатели РААС – радиоиммунным и обмен калия и натрия – фотометрическим методами. Результаты исследования показали, что ИСГ характеризуется относительной доброкачественностью ОК (преимущественно гипер- и эукинетическим типами кровообращения) и достаточной сохранностью резервных возможностей сердца для поддержания его гиперфункции. Эффективный почечный кровоток и плазмоток при ИСГ имеют лишь тенденцию к снижению (Р<0,1), сосудистое почечное сопротивление немного повышено, клубочковая фильтрация, концентрация креатинина и альдостерона в моче и плазме крови не отличаются от контроля. Показатели РААС при ИСГ практически такие же, как и у здоровых лиц. Нет достоверных различий и в показателях обмена электролитов.

Таким образом, относительное доброкачественное клиническое течение ИСГ у лиц пожилого и старческого возраста имеет под собой столь же относительно доброкачественную патогенетическую основу.

Патогенетическая значимость активации АПФ-независимых факторов образования ангиотензина II в ремоделировании левого желудочка у больных с артериальной гипертензией
Т.С. Филиппская, В.Д. Бабаджан
Харьковский национальный медицинский университет

Ангиотензин II является одним из основных стимуляторов роста кардиомиоцитов и фибробластов, что приводит к гипертрофии и повышению жесткости миокарда.

Цель работы – изучить вовлеченность протеиназ и их ингибиторов в ремоделирование левого желудочка (ЛЖ) при артериальной гипертензии (АГ).

Обследовано 106 больных гипертонической болезнью (ГБ) с умеренной и тяжелой АГ. Активность химазы, нетрипсиноподобной протеиназы (НПП), a1-ингибитора протеиназ (a1-ИП), a2-макроглобулина (a2-МГ), тонина, калликреина, металлоэластазы, эластазы, катепсина G в крови определяли иммуноферментным методом. Типы ремоделирования ЛЖ определяли методом двухмерной эхокардиографии. При нормальной геометрии ЛЖ выявлено увеличение активности протеиназы на 283 %, химазы на 102 % и снижение активности a1-ИП на 5,4 %, металлоэластазы на 95 % и эластазы на 86 % (Р<0,05). При концентрическом ремоделировании ЛЖ – активация протеиназы на 304 %, НПП на 49,8 %, тонина на 12,7 %, катепсина G на 24 %, химазы на 124 %, a2-МГ на 60 % и снижение активности a1-ИП на 5 %, металлоэластазы на 79,2 % и эластазы на 90,3 % (Р<0,01). При концентрической ГЛЖ – повышение активности протеиназы на 322 %, катепсина G на 26 %, химазы на 136 %, a2-МГ на 53 % и снижение активности тонина на 9,1 %, a1-ИП на 6,1 %, металлоэластазы на 86 % и эластазы на 46 % (Р<0,05). При эксцентрической ГЛЖ – увеличение активности протеиназы на 240 %, катепсина G на 123 %, химазы на 140 %, a2-МГ на 63,4 % и снижение активности a1-ИП на 6,6 % (Р<0,01). При нормальной геометрии ЛЖ НТПП, катепсин G и химаза выявили отрицательные связи с индексом массы миокарда ЛЖ (ИММ ЛЖ), а коэффициент относительной толщины миокарда (КОТМ) – отрицательные корреляции с катепсином G, тонином и прямую связь с эластазой. При концентрическом ремоделировании ЛЖ ИММ ЛЖ обратно коррелировал с тонином и прямо – с эластазой, а КОТМ прямо коррелировал с тонином и обратно – с катепсином G. При концентрической ГЛЖ ИММ ЛЖ выявил прямые связи с химазой, протеиназой, эластазой, а КОТМ образует прямые корреляции с химазой и катепсином G. У больных с эксцентрической ГЛЖ ИММЛЖ прямо коррелирует с эластазой и протеиназой и обратно – с тонином, а КОТМ образует обратную корреляцию с катепсином G.

Установлено, что тип ремоделирования ГЛЖ зависит от соотношения АПФ-независимых гуморальных факторов, определяющих образование ангиотензина II.

Хронічна ішемія головного мозку у хворих на гіпертонічну хворобу
С.В. Чебанюк, Д.В. Щеглов
ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії АМН України», м. Київ

Хронічна ішемія головного мозку (ХІГМ) у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) обумовлена повільно прогресуючим дифузним порушенням кровообігу головного мозку з поступово зростаючими дефектами його функціонування. В патогенезі ХІГМ вирішальну роль відіграють системні або локальні порушення гемодинаміки, або їх сполучення.

Мета дослідження – вивчити характер уражень судинного русла головного мозку у хворих на ГХ для проведення ендоваскулярного лікування таких хворих.

Обстежено 47 хворих з ГХ з клінічними ознаками ХІГМ, середній вік яких – (46,5±1,8) року (І група). Тривалість ГХ становила (7,6±1,5) року. В контрольну групу увійшли 43 хворих з внутрішньокраніальними аневризмами без ГХ та ІХС, середній вік яких – (45,7±1,70) року (ІІ група). Всім хворим проводили МРТ, церебральну ангіографію (ЦАГ), дуплексне сканування судин головного мозку, добове моніторування артеріального тиску, однофотонну емісійну комп'ютерну томографію (ОФЕКТ).

Деформація сонних і хребетних артерій (звитість, подовження, вигини) зареєстровані в 31,9 % випадків в I групі, в 11,6 % – у II. У хворих з ГХ у порівнянні з контролем встановлене достовірне стовщення комплексу інтима-медіа, у середньому до (1,18±0,22) мм, коливання складали 1,1–1,3 мм. У хворих I групи в 36,2 % випадків виявлені атеросклеротичні бляшки помірної ехогенності з локалізацією переважно в ділянці біфуркації загальної сонної артерії й поширенням на устя внутрішньої сонної артерії. В II групі такі зміни встановлені в 6,9 % випадків. У 17 % хворих з ГХ реєстрували гемодинамічно значуще звуження просвіту сонних артерій. За даними ЦАГ у хворих І групи ураження однієї судини виявлене в 19,1 % випадків, двох – 38,3 %, трьох – в 3,3 %. Зниження притоку крові по магістральним артеріям приводило до змін у дрібних судинах мозку з розвитком гіпоксії та метаболічних порушень, що підтверджено даними ОФЕКТ: у 53,2 % хворих І групи встановлено зниження мозкової перфузії, переважно на боці ушкодженої артерії. Не виявлено залежності клінічних проявів ХІГМ зі ступенем пошкодження судин головного мозку. Це пов'язано з включенням компенсаторних механізмів ауторегуляції мозкового кровотоку та станом колатерального кровообігу мозку.

У хворих з ГХ на фоні порушень системної гемодинаміки за рахунок коливання артеріального тиску зрив системи ауторегуляції, яка контролює приток крові до мозку, та порушення локального кровотоку значно погіршують мозкову перфузію, провокують розвиток ішемічного пошкодження головного мозку.

Щоденник самоконтролю артеріального тиску як засіб підвищення ефективності антигіпертензивної терапії
О.О. Чернобривенко
Антигіпертензивний центр Дарницького району м. Києва

Мета дослідження – визначити вплив використання щоденника самоконтролю артеріального тиску (АТ) на ефективність амбулаторної антигіпертензивної терапії (АГТ) у осіб з важкою артеріальною гіпертензією (АГ).

Методика дослідження: ретроспективний аналіз результатів амбулаторного лікування в Антигіпертензивному центрі (АГЦ) 217 осіб з важкою АГ (АТі180/110 мм рт. ст.), які вперше звернулися у АГЦ і до того ніколи в житті не використовували щоденник самоконтролю АТ. Осіб з симптоматичними АГ, ІХС, цукровим діабетом та захворюваннями нирок у дослідження не включали. Всім пацієнтам призначалась комбінована АГТ з антигіпертензивних препаратів (АГП) першого вибору, рекомендованих Українським товариством кардіологів (2004 р.). Кожному пацієнту надавався зразок щоденника самоконтролю АТ та рекомендації з вимірювання. Реєстрація АТ – двічі на добу з інтервалом (12±1) год, перед прийомом АГП. Відвідування АГЦ призначали 1 раз на 7–10 днів. Протягом 4 міс після першого візиту враховувалися ретельність заповнення щоденника, рівні офісного АТ при кожному відвідуванні, час досягнення офісних цільових рівнів АТ, випадки самовільної зміни режиму АГТ за даними анамнезу.

За ретельністю заповнення щоденників пацієнти були розділені на дві групи: 1) 119 осіб (54,8 %), що реєстрували АТ щоденно ранком та ввечері; 2) 98 осіб (45,2 %), що реєстрували АТ час від часу або взагалі не вели щоденник. Протягом дослідження цільові рівні АТ за даними офісного вимірювання були досягнуті у 110 (92,4 %) пацієнтів 1-ї групи в середньому через (73±15) діб та у 43 (43,9 %) пацієнтів 2-ї групи в середньому через (105±11) діб. Частота та швидкість досягнення цільових рівнів АТ були достовірно більшими у 1-й групі (Р<0,01 для обох показників). Самовільні зміни режиму АГТ – у 12 (10,1 %) пацієнтів 1-ї групи та у 69 (70,4 %) пацієнтів 2-ї групи, різниця статистично достовірна (Р<0,01).

Використання щоденника самоконтролю АТ у осіб з важкою АГ достовірно збільшує частоту та швидкість досягнення цільових рівнів АТ – на відповідно 48,5 та 60,3 %. Щоденник самоконтролю АТ може застосовуватись у якості простого методу оцінки прихильності пацієнта до виконання лікарських рекомендацій та виявлення осіб, що потребують додаткових заходів для підвищення прихильності.

Актуальность своевременного выявления и профилактики артериальной гипертензии в работе педиатра и семейного врача
Н.Д. Чухриенко, Ю.С. Кушнир
Днепропетровская государственная медицинская академия

Цель – установить распространенность факторов риска артериальной гипертензии (АГ) в детском, подростковом и юношеском возрасте с целью оптимизации подходов к ее первичной диагностике и профилактике.

Для достижения цели было проведено скрининговое исследование 200 человек. Программа обследования включала опрос по специально разработанной анкете, где выяснялись факторы риска развития АГ. Проводились антропометрические измерения, рассчитывался индекс массы тела, трехкратно измерялось АД с помощью метода Короткова.

Было сформировано 3 группы: 1-я – лица в возрасте 10–11 лет (27,5 %), 2-я – 14–15 лет (63,3 %); 3-я – 18–19 лет (25 %). В результате исследования выявлена высокая распространенность факторов риска АГ в исследуемой популяции, которая нарастает с возрастом и составляет по всем факторам риска у 10–11-летних – 27 %, у 14–15-летних – 41 %, у 18–19-летних – 55 %. Выявлена связь между увеличением по каждому из факторов риска с возрастом. Особенно отмечен рост таких факторов как гиподинамия (для сравнения: распространенность у 14–15-летних – 48 %, у 18–19-летних – 78 %); курение (соответственно 12 и 34 %), употребление спиртных напитков (74 и 92 %), повышенный индекс массы тела (19 и 28 %). Выявлено также, что встречаемость таких факторов риска, как наследственная отягощенность по первой лини родства, курение, употребление спиртных напитков у лиц мужского пола выше, чем у женского.

Выявлена высокая распространенность факторов риска АГ у подростков: начиная уже с 14–15-летнего возраста почти половина из них имеют факторы риска развития заболевания. При этом большинство факторов риска имеет модифицируемый характер, что может быть заложено в основу системы профилактики развития АГ в детском и молодом возрасте.

Вплив комбінованого лікування інгібіторами АПФ та блокаторами кальцієвих каналів на метаболізм інозитолфосфатів при артеріальній гіпертензії на фоні хронічної хвороби нирок
О.О. Чучеліна
Харківська медична академія післядипломної освіти

Мета – вивчити вплив комбінації фозиноприлу (20 мг/добу) і дилтіазему (180–240 мг/добу) на показники інозитолфосфатного (ІФ) спектра плазми крові хворих на хронічну хворобу нирок ІІІ ст.: гломерулонефит, нефротичний синдром (НС) при артеріальній гіпертензії (АГ) (ХХН ІІІ ст.: ГН).

Вивчення ІФ (ІФ-1, ІФ-2, ІФ-3) сироватки крові проводили методом колонкової хроматографії.

До початку лікування загальний рівень концентрації всіх фракцій ІФ був підвищеним у всіх хворих на ХХН ІІІ стадії: ГН, що відображує процеси мембранодестабілізації та порушення кальцієвого гомеостазу.

Таким чином, поєднане застосування фозиноприлу і дилтіазему має більш виражений мембраностабілізуючий ефект за рахунок зниження рівня ІФ-1 та ІФ-2, що сприяє нормалізації кальцієвого гомеостазу.

Динаміка (М±m) показників інозитолфосфатного спектра крові на фоні лікування

Примітка. * – достовірність показників порівняно з контролем (Р1<0,05); ** – порівняно з показниками до лікування (Р2<0,05).

Ефективність впливу кандесартану на добовий профіль артеріального тиску у хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні з хронічними обструктивними захворюваннями легень
М.І. Швед, О.П. Мазур
Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського

Метою дослідження було вивчити ефективність впливу кандесартану на добовий профіль артеріального тиску у хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні з хронічними обструктивними захворюваннями легень.

Добове моніторування артеріального тиску вивчено у 38 хворих (23 чоловіків та 15 жінок) на артеріальну гіпертензію ІІ–ІІІ ступенів важкості у поєднанні з хронічними обструктивними захворюваннями легень до лікування, через 2 та 6 міс після лікування. Контрольну групу становили 20 практично здорових людей. Початкова доза кандесартану становила 8 мг/добу протягом перших 2 тиж, з наступним титруванням до 16 мг/добу.

При проведенні аналізу показників добового моніторування артеріального тиску до лікування відзначали підвищення як систолічного (САТ) – (145,2±7,6) мм рт. ст., так і діастолічного (ДАТ) – (88,3±4,2) мм рт. ст. – артеріального тиску. Через 2 міс лікування кандесартаном відзначали зниження артеріального тиску до (137,4±7,2) та (83,7±4,2) мм рт. ст., та нормалізація показників через 6 міс у межах відповідно (129,3±6,9) та (78,4±4,1) мм рт. ст. Окрім того, спостерігали тенденцію до зниження варіабельності САТ з (17,2±0,83) до (15,3 ±0,78) мм рт. ст. – через 2 міс, та до (14,9±0,76) мм рт. ст. – через 6 міс; ДАТ – відповідно з (11,7±0,62) до (11,2±0,56) і (10,8±0,53) мм рт. ст. Одночасно з цим не відзначено негативних впливів лікування на показники функції зовнішнього дихання за даними спірографії у обстежуваних хворих.

Таким чином, кандесартан є ефективним засобом досягнення цільових показників артеріального тиску у хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні з хронічними обструктивними захворюванями легень.

Зміни еластичності загальних сонних артерій у хворих на гіпертонічну хворобу
Є.І. Шоріков
Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

Вивчення закономірностей розвитку циркуляторних розладів у сонних артеріях при артеріальній гіпертензії в поєднанні з ішемічною хворобою серця (ІХС) є важливим для діагностики та вибору тактики лікування у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Для оцінки функціонального стану загальних сонних артерій (ЗСА) слід орієнтуватися на параметри, що характеризують еластичність (ригідність) стінки судини. Для досягнення цієї мети досліджували такі показники: пульсаційний індекс (РІ – pulsatility index), систоло-діастолічне співвідношення (S/D) з паралельною оцінкою ступеня асиметрії вказаних параметрів.

Обстежено 56 хворих на ГХ зі стабільною стенокардією (СС), які розподілялися на групи відповідно до діагнозу: ГХІІ – 10 осіб (1-ша група), ГХІІ СС ІІФК – 20 осіб (2-га група), ГХІІССІІІФК – 14 осіб (3-тя група), ГХІІІ СС ІІІФК (4-та група) – 12 осіб. Нами встановлено, що S/D співвідношення було нижчим, ніж у контрольній групі, з достовірною різницею для правої ЗСА в 1-й (Р<0,001), 3-й (Р<0,05), 4-й (Р=0,001) групах, лівій ЗСА у 2-й групі (Р=0,09). У 4-й групі (ГХ ІІІ СС ІІ–ІІІ ФК), спостерігалося зниження систолодіастолічного співвідношення в правій ЗСА та підвищення його в лівій ЗСА з встановленням значної асиметрії (35,4 %) відносно даного показника. В 1-й групі асиметрія становила 19,8 % та виникала внаслідок значного зниження S/D в правій ЗСА та несуттєвого зменшення S/D в лівій ЗСА щодо контролю. Асиметрія S/D в 2-й та 3-й групі не була діагностично значущою і становила 6,5 та 4,4 %.

У пацієнтів усіх груп спостерігали значне зниження пульсаційного індексу (РІ в ЗСА) щодо групи практично здорових осіб. У 2-й та 3-й групах це зниження було симетричним з різницею 2,9 та 0,74 % між правою та лівою ЗСА, в 1-й та 4-й – асиметричним – відповідно 11,8 та 36,8 %. Таким чином, ступінь асиметрії пульсаційного індексу в 4-й групі був у 3,6 разу вище допустимого внаслідок суттєвого зниження РІ в правій ЗСА та зростання РІ у лівій ЗСА, з достовірною різницею щодо 1-3-ї груп. У 1-й групі асиметрія РІ була незначно вище граничної та розвивалася за рахунок більш вираженого зниження РІ у правій ЗСА порівняно з лівою ЗСА.

Отже, що ступінь змін еластичності загальних сонних артерій у зазначних хворих змінюється відносно тяжкості перебігу захворювання, з достовірними змінами переважно у правій загальній сонній артерії.

Стан протеолітичної активності плазми крові у хворих на гіпертонічну хворобу із супутньою стабільною стенокардією
Є.І. Шоріков, Д.В. Шорікова
Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

Розвиток гіпертонічної хвороби (ГХ) при поєднанні з ішемічною хворобою серця супроводжується ускладненнями тромботичного характеру, які взаємообтяжують перебіг обох хвороб. Значну роль у підтриманні гемостазу при відіграє система фібринолізу, яка активується на фоні підвищеного тромбоутворення, який є компонентом сумарного протеолізу.

Метою роботи було дослідити сумарну протеолітичну активність плазми за рівнем азоальбуміну, азоказеїну та азоколу у хворих на ГХ при поєднанні із стабільною стенокардією (СС).

Обстежено 137 хворих, які розподілялися на групи з діагнозами: ГХ І стадії – 11 осіб (1-ша група), ГХ ІІ стадії – 15 осіб (1-ша група), ГХ ІІ стадії СС ІІ ФК – 45 осіб (3-тя група), ГХ ІІ стадії СС ІІІ ФК – 36 осіб (4-та група), ГХ ІІІ стадії СС ІІІ ФК – 32 осіб (5-та група). Контрольну групу становили – 20 практично здорових осіб.

Активацію плазмового протеолізу спостерігали в усіх групах хворих порівняно з групою практично здорових осіб: підвищення лізису низькомолекулярних білків за азоальбуміном (Р<0,05), інтенсифікація протеолітичної деградації високомолекулярних білків за азоказеїном (Р<0,05), підвищення колагеназної активності за азоколом (Р<0,05). У хворих на ГХ ІІ СС ІІІ ФК та ГХ ІІІ СС ІІІ ФК відзначали тенденцію (Р1<0,05) до підвищення інтенсивності деградації низькомолекулярних білків за азоальбуміном – на 6,4 та 9,2 % порівняно з хворими на ГХІ. Деградація високомолекулярних білків за азоказеїном значно підвищувалася щодо контролю (Р<0,05) – на 33 % (1-ша група), 20 % (2-га група), 28 % (3-тя група), 38 % (4-та група), 36 % (5-та група). Окрім того, лізис азоказеїну у хворих 4-ї та 5-ї груп був достовірно вищим (Р<0,05) порівняно з 2-ю групою. Значних змін зазнавала також колагеназна активність у хворих (1–5-та групи, Р<0,05) щодо практично здорових осіб: для 1-ї групи – в 1,65 разу, 1,46 разу – для 2-ї, 1,7 разу – для 3-ї групи, відповідно 1,48 та 1,72 разу для 4-ї та 5-ї груп. Між собою групи за цим показником достовірно не відрізнялися (Р>0,05). Отже, у хворих на ГХ та ГХ зі СС відбувається активація системного протеолізу, з підвищенням інтенсивності протеолітичної деградації низькомолекулярних, високомолекулярних білків та колагену, з більш вагомим підвищенням лізису високомолекулярних протеїнів у хворих на ГХ за поєднаного перебігу зі стабільною стенокардією.

Зміни турбулентності току крові в сонних артеріях у хворих на гіпертонічну хворобу та ІХС
Є.І. Шоріков, Д.В. Шорікова
Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

Вивчення закономірностей розвитку циркуляторних розладів у сонних артеріях при артеріальній гіпертензії в поєднанні з ішемічною хворобою серця (ІХС) є важливим для діагностики та вибору тактики лікування у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Важливим гемодинамічним показником в магістральних судинах у пацієнтів з ГХ є індекс спектрального розширення (SBI), який характеризує ступінь турбулентності потоку крові, що виникає в місцях анатомічних розгалужень судин. Нами обстежено 56 хворих на ГХ зі стабільною стенокардією (СС), які розподілялися на групи з діагнозами: ГХІІ – 10 осіб (1-ша група), ГХ ІІ СС ІІ ФК 20 осіб (2-га група), ГХII СС IIIФК – 14 осіб (3-тя група), ГХIII СС IIIФК (4-та група) – 12 осіб. Показник SBI вивчався у загальних сонних артеріях (ЗСА) та внутрішніх сонних артеріях (ВСА)

Нами встановлено що, індекс спектрального розширення (SBI) у ЗСА значно зростав в обстежених групах хворих порівняно з контролем, зі значним ступенем вірогідності в усіх групах (Р<0,001). Ступінь збільшення турбулентності становив від 73,7 % (2-га та 3-тя групи) до 81,6 % (права ЗСА 1-ї та 4-ї груп), досягаючи максимального значення в лівій ЗСА 1-ї (94,7 %) та 4-ї (100 %) груп та виникненням в цих же групах асиметрії індексу спектрального розширення – відповідно 7,2 та 11,8 %. Причому в лівій ЗСА 4-ї групи ступінь турбулентності був вірогідно вищим, ніж у відповідній артерії 1–3-ї груп. На відміну від ЗСА у ВСА показник турбулентності потоку крові значно збільшувався як у хворих на ізольовану ГХІІ, так і за наявності асоційованого перебігу ГХ зі СС з достовірною різницею порівняно з практично здоровими особами (Р<0,001). Причому у хворих з найбільш важкою стадією ГХ асиметрія турбулентності між правою та лівою ВСА складала 21,8 %. При порівнянні груп хворих достовірної різниці SB1 залежно від зазначених діагнозів встановлено не було.

Отже, нами встановлено збільшення індексу спектрального розширення (індексу турбулентності) в усіх досліджених судинах. За наявності ГХ збільшення індексу турбулентності, вірогідно, може виникати за рахунок появи деформацій стінок судин, зменшення їх еластичності, збільшення опору потоку крові, які збільшуються відповідно до важкості як гіпертонічної хвороби, так і ішемічного ураження серця.

Корекція функціонального стану печінки за умови тривалої антигіпертензивної терапії препаратами першої лінії
Н.М. Яворська
Івано-Франківський державний медичний університет

Гіпертонічна хвороба в медицині розглядається вже не як хвороба, а як «спосіб життя» з обов'язковим і постійним прийомом препаратів, що нормалізують артеріальний тиск. За останні 10 років у світі синтезовано не менше півсотні нових антигіпенртензивних препаратів, тривале вживання яких веде до порушення функції паренхіматозних органів, насамперед печінки (саме в гепатоцитах відбуваються найважливіші процеси біотрансформації та елімінації лікарських засобів).

Метою нашої роботи було дослідження функціонального стану печінки у хворих на АГ, які отримують лікування антигіпертензивними препаратами першої лінії до трьох та довше п'яти років, а також можливості корекції її функції.

Під нашим спостереженням перебувало 76 хворих на артеріальну гіпертензію ІІ ступеня. Тривалість захворювання – 3 роки (n=32) та довше 5 років (n=44). Середній вік пацієнтів становив (51,5±3,6) року. Всім хворим проводили загальноклінічні дослідження, добовий моніторинг АТ, УЗД печінки, визначення рівнів загального холестерину, бета-ліпопротеїнів, тріацилгліцеринів, активність аргінази, АсАТ, АлАТ, лужної фосфатази, білків крові та їх фракцій з комп'ютерним розшифруванням 27 фракцій загального білка за методом М.Д. Василюка, С.М. Василюка 2000 р. Усіх хворих було поділено на дві групи. Першу (основну) групу становили 56 хворих: 22 (68,8 %) хворих на АГ до 3 років, 34 (77,3 %) хворих на АГ довше 5 років. Ця група отримувала на фоні загальноприйнятої антигіпертензивної терапії препаратами першої лінії гепатопротектор глутаргін 4 % розчин 5,0 мл на 0,9 % натрію хлориду раз на добу протягом 10 днів внутрішньовенно крапельно з подальшим переходом на пероральний прийом по 1 таблетці тричі на день протягом 1 міс. Друга група – 20 хворих (12 (60,0 %) на АГ до трьох років та 8 (40,0 %) на АГ довше 5 років) глутаргін не отримувала.

У хворих першої групи встановлено достовірне підвищення активності цитолітичних ферментів, зміни ліпідного обміну, порушення білоксинтетичної функції печінки. Дані порушення були більш значними у хворих зі стажем артеріальної гіпертензії більше 5 років. При застосуванні гепатопротектора глутаргіну відзначено зменшення активності цитолітичних ферментів, нормалізацію показників ліпідного обміну та білоксинтетичної функції печінки. Крім того у хворих основної групи відзначено стійку стабілізацію рівня АТ, що давало змогу зменшувати дози антигіпертензивних засобів.

При застосуванні антигіпертензивних препаратів першої лінії спостерігаються зміни функціонального стану печінки, необхідність додавання до лікування гепатопротекторів. У таких випадках препаратом вибору може слугувати вітчизняний гепаторотекторний засіб глутаргін за такою схемою: 5,0 мл 4 % розчин на 0,9 % натрію хлориду раз на добу протягом 10 днів внутрішньовенно крапельно з подальшим переходом на пероральний прийом по 1 таблетці тричі на день протягом 1 міс.