Ендотеліальна дисфункція у вагітних з хронічною артеріальною гіпертензією

Т.В. Авраменко, Т.В. Коломійченко, М. Янюта Саар

ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України», м. Київ

Мета – дослідити роль ендотеліальної дисфункції (ЕД) у вагітних з хронічною артеріальною гіпертензією (АГ) у виникненні перинатальних втрат.

Матеріал і методи. Обстежено 110 вагітних з хронічною АГ: у 48 (43,6 %) – АГ І стадії, 1 ступеня; у 13 (11,8 %) – І, 2; у 2 (1,8 %) – І, 3; у 14 (12,7 %) – ІІ, 1; у 26 (23,6 %) – ІІ, 2; у 7 (6,5 %) – ІІ, 3. Вік жінок – 18–40 років, 68 (61,8 %) – понад 30 років. У 11 (10,0 %) хвороба тривала до 1 року, 49 (44,5 %) – 1–5, 19 (17,3 %) – 6–10, 25 (22,7 %) – понад 10 років, у 6 (5,5 %) – виявлена під час вагітності. У 48 (43,6 %) жінок відзначено загрозу переривання вагітності, у 34 (30,1 %) – преклампсія, у 42 (38,2 %) – плацентарна недостатність, у 36 (32,7 %) – дистрес плода, у 15 (13,6 %) – затримка розвитку плода. Операцію кесаревого розтину проведено у 51 (46,4 %). Відзначено 3 (2,7 %) випадки антенатальної загибелі і 6 (5,5 %) дітей померло у ранньому неонатальному віці. 45,5 % дітей народилися в асфіксії, причому 14,5 % – в асфіксії тяжкого ступеня. Контрольну групу становили 30 соматично здорових вагітних. Вміст оксиду азоту (NO) в сироватці крові визначали за рівнем сумарних нітритів та нітратів, вміст яких визначали за методом Гріса. Рівень ендотеліну-1 (Ет-1) в крові визначали ферментним аналізом.

Результати. Встановлено, що у жінок з АГ уже в І половині вагітності спостерігається ЕД, яка виявлялася зниженням рівня NO ((58,7±2,1) проти (49,7±2,3) мкмоль/л у контролі, Р<0,05) та зростанням Ет-1 ((0,93±0,1) проти (0,59±0,08) фмоль відповідно, Р<0,05). Тобто рівновага ендотеліальних факторів порушується в бік вазоконстрикції, на що вказує зростання співвідношення Ет-1x1000/NO ((14,8±1,7) проти (9,3±1,4) Р<0,05). У ІІ половині вагітності ЕД у обстежених жінок поглиблюється, на що вказує зростання у 5 разів порівняно з контролем співвідношення вазоконстриктора до вазодилататора ((20,2±2,1) проти (5,0±1,7), Р<0,05). У жінок, у яких у подальшому сталася антенатальна загибель плода або смерть дитини у ранньому неонатальному віці у І половині вагітності відзначено зростання співвідношення Ет-1x1000/NO до 30 і вище, а у ІІ половині – вище 100. У більшості жінок, що народили дітей у стані тяжкої асфіксії, протягом вагітності спостерігали високі значення співвідношення Ет-1x1000/NO (вище 20 – у І половині вагітності і вище 40 – у ІІ половині).

Висновки. У вагітних з хронічною АГ спостерігається ЕД зі зсувом у бік вазоконстрикції. Високі значення співвідношення Ет-1x1000/NO можуть бути додатковим маркером порушення стану плода і вказувати на можливість перинатальних втрат.

Ефективність санаторного етапу реабілітації хворих на інфаркт міокарда та артеріальну гіпертензію

Л.М. Бабій, А.М. Липовецький, Ю.О. Хоменко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ
ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», санаторій «Україна» (Ворзель)

Значна поширеність артеріальної гіпертензії (АГ), у тому числі і при інфаркті міокарда (ІМ), потребує більш детального вивчення значення цієї патології для результатів реабілітації хворих на ІМ.

В обстеження було включено 116 хворих, які були розподілені на три групи. Першу (основну) групу склали 61 хворий на ІМ із супутньою АГ. 30 хворих на ІМ але без АГ склали другу групу. Третю групу обстеження склали 25 хворих, що перенесли ІМ, яким була проведена операція аортоконарного шунтування (АКШ) у перші 3–4 міс після перенесеного ІМ з повною реваскуляризацією міокарда до рівня I функціонального класу (ФК). Всі хворі проходили лікування у відділенні інфаркту міокарда та відновлювального лікування

ННЦ «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України та подальший санаторний етап реабілітації у відділенні реабілітації ДП санаторій «Україна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» лікувально-оздоровчих закладів профспілок України. Всім хворим проводили добове моніторування артеріального тиску (АТ) і ехокардіографічне дослідження на початку і після закінчення санаторного етапу, фізичну активізацію з освоєнням дистанційної годинної ходьби та дозоване фізичне навантаження після закінчення санаторного етапу.

Встановлено, що оптимізація до рівня рекомендованого цільового АТ досягається тільки у 66 % хворих на ІМ з АГ. Інформативними показниками оптимізації АТ, окрім добового систолічного, діастолічного і пульсового АТ, були індекси часу і площі, варіабельність систолічного і діастолічного АТ. Порушений добовий профіль типу non-dipper і night-peacker спостерігали у 76 % хворих на ІМ з АГ, переважно (у 90 %) хворих, у яких не вдалося досягти цільових рівнів АТ. Досягнення цільових рівнів АТ відбувалося переважно за відсутності збільшення індексу маси міокарда лівого шлуночка >125 г/м², збільшення товщини міжшлуночкової перегородки >1,2 см, і при величині лівого передсердя <4,0 см.

Виконання фізичного навантаження після ІМ із супутньою АГ супроводжується зниженням економічності роботи за рахунок більшої потреби міокарда в кисні і підвищення рівня внутрішньої роботи. Для оцінки переносності фізичного навантаження, окрім велоергометрії, може бути використана годинна дистанційна ходьба з урахуванням швидкості її виконання. При адекватному виконанні дистанційної ходьби більше 2,5 км за 1 год хворий може виконувати рівень легкої роботи. Ступінь оптимізації АТ у хворих з III ФК (ТФН 50 Вт) слід розглядати як додатковий чинник при оцінці у них працездатності і рекомендацій для проведення коронароангиографии і визначення подальшої тактики лікування.

Після санаторного етапу реабілітації у хворих на ІМ з АГ при збереженні показань до проведення санаторного етапу можливість повернення до праці вище рівня легкої досягає 75 %.

Оптимізація програм відновлювального лікування хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію

К.Д. Бабов, О.А. Гоженко, Т.В. Старчевська

Український НДІ медичної реабілітації і курортології МОЗ України, м. Одеса

Відновлювальне лікування хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію (ЕАГ) є невід’ємною складовою зниження серцево-судинних ускладнень та зменшення непрацездатності у цієї категорії хворих. Тому розроблення та впровадження нових методів та способів відновлювального лікування є актуальним напрямком.

Під обстеженням було 304 хворих з ЕАГ І–ІІ ступеня з різним поєднанням факторів загального ризику та наявністю супутньої патології (остеохондроз хребта, абдомінальне ожиріння). Розроблені способи санаторно-курортного лікування із застосуванням озонових ванн у комплексі з методиками апаратної фізіотерапії та кінезотерапії. Оцінку ефективності лікування проводили за даними добового моніторування артеріального тиску (ДМАТ), частоти скорочень серця (ЧСС), рівня толерантності до фізичного навантаження, визначення індексу маси тіла (ІМТ) та типу ожиріння за індексом талія–стегно (ОТ/ОС), показниками вуглеводного обміну, ліпідограми, коагулограми та критеріями якості життя.

Результати проведеного дослідження вказують на багатобічний позитивний вплив розробленого комплексу санаторно-курортного лікування хворих ЕАГ 1-го та 2-го ступеня із застосуванням озонових ванн, який значно переважає за ефективністю загальноприйняте лікування. Нормалізація гемодинамічних показників доведена ДМАТ – після лікування у хворих зменшилася варіабельність систолічного та діастолічного артеріального тиску. Профілю Здоров’я хворих в основній групі критерії якості життя мали достовірно більшу (Р<0,001) позитивну динаміку.

За даними оцінки ефективності проведеного санаторно-курортного лікування із застосуванням озонових ванн та лазеротерапії у пацієнтів групи АГ з ожирінням відбулася нормалізація показників ДМАТ зниження рівня загального холестерину та глюкози крові; ІМТ та ОТ/ОС – знизилися (Р<0,05), підвищилася якість життя за психологічними та фізичними сферами критеріїв (Р<0,05). Запропоновані озонові ванни з кінезотерапією у хворих на АГ у поєднанні з остеохондрозом шийного відділу хребта дозволяє покращити стан судин вертебробазилярної системи головного мозку, при цьому зменшується варіабельність АТ на 28 %. Була виявлена позитивна динаміка зниження індексу м’язового синдрому, а також зменшення вертебральних та неврологічних проявів, що сприяє підвищенню якості життя та працездатності хворих. Після проведеного санаторно-курортного лікування було встановлено зниження ступеня загального ризику серцево-судинних ускладнень у вірогідної більшості пацієнтів (88,8 %), що підтверджує позитивний вплив на прогноз у хворих АГ різного віку.

Розроблення та впровадження в практику диференційованих комплексів санаторно-курортного лікування хворих есенціальною АГ сприятиме покращанню ефективності санаторно-курортного лікування, скороченню строків перебування на лікарняному листі та зменшенню кількості діб непрацездатності, зниженню інвалідизації населення за рахунок профілактики ускладнень АГ (інсульти, інфаркти, гострий коронарний синдром тощо), покращанню якості життя.

Етапна реабілітація хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію, які перенесли ішемічний інсульт

К.Д. Бабов, О.С. Іванюк, О.А. Гоженко

Український НДІ медичної реабілітації і курортології МОЗ України, м. Одеса

Останніми роками зростання поширеності судинних захворювань зумовило збільшення частоти гострих порушень мозкового кровообігу, які в структурі причин загальної смертності становлять у середньому 11–12 %, посідаючи третє місце після смертності від хвороб серця і пухлин.

Мета – підвищити санаторно-курортну реабілітацію хворих з наслідками ішемічного інсульту (II) шляхом комплексного застосування інфіта- та лазеротерапії.

Методи дослідження: клініко-інструментальні, лабораторні, статистичні. Під нашим спостереженням було 124 хворих із наслідками II на різних етапах реабілітації (ранньому, пізньому відновлювальному і резидуальному), протягом яких тривало відновлення порушених функцій: рухових, когнітивних, які були спрямовані не тільки на наслідки захворювання, а і на фактори ризику виникнення повторних судинних катастроф. Було запропоновано методики лазеротерапії та інфітатерапії, розроблено диференційовані комплекси етапної реабілітації хворих, що перенесли II.

Комплексне санаторно-курортне лікування із застосуванням інфітатерапії у хворих з наслідками II у ранньому відновлювальному лікуванні підвищує ефективність реабілітації, а саме: нормалізує артеріальний тиск (АТ) у 84,2 % (Р<0,002); покращує мозковий кровообіг за рахунок активації венозного відтоку у 73,8 % (Р<0,05); сприятливо впливає на периферичний кровообіг; знижує рівень загального холестерину і b-ліпопротеїдів (Р<0,025); покращує когнітивні функції (переважно орієнтацію в часі та сприйняття) (Р<0,01). Включення лазеротерапії в комплексну санаторно-курортну реабілітацію хворих із наслідками II в ранньому відновлювальному періоді у всіх хворих із підвищеним АТ сприяє його нормалізації (Р<0,003); більшою мірою, ніж інфітатерапія, покращує мозковий кровообіг і ліпідний обмін, знижуючи рівень загального холестерину і b-ліпопротеїдів на 26,5 %, збільшує об’єм активних рухів, нормалізує м’язовий тонус і зменшує ступінь геміпарезу (Р<0,004). Комплексне застосування інфіта- та лазеротерапії зменшує ризик повторних інсультів (нормалізує АТ (Р<0,01), покращує мозковий і периферичний кровообіг (Р<0,05); нормалізує ліпідний обмін і коагуляційно-реологічні властивості крові (Р<0,02).

Комплексне застосування інфіта- та лазеротерапії в пізньому відновлювальному і резидуальному періодах зменшує ризик повторних інсультів (нормалізує АТ (Р<0,01), покращує мозковий і периферичний кровообіг (Р<0,05); нормалізує ліпідний обмін і коагуляційно-реологічні властивості крові (Р<0,02). Впровадження застосування інфіта- і лазеротерапії в комплексній санаторно-курортній реабілітації хворих із наслідками II на ранньому етапі реабілітації дозволяє зменшити подальші витрати за рахунок збереження досягнутого ефекту протягом 6–10 міс. Соціальна ефективність впровадження комплексного застосування інфіта- та лазеротерапії в санаторно-курортні заклади дозволить знизити тяжкість інвалідності на 20 %, підвищити якість життя та сприятиме відновленню працездатності.

Артеріальна гіпертензія у хворих на ІХС: частота реєстрації та вплив на функцію нирок

Н.І. Бардаченко, О.В. Курята

Дніпропетровська державна медична академія

Мета – оцінити поширеність артеріальної гіпертензії (АГ) та її вплив на функціональний стан нирок у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС), які підлягають ангіографічним дослідженням.

Матеріал і методи. Проведено одномоментний ретроспективний аналіз 594 історій хвороб пацієнтів з ІХС у віці від 25 до 88 років (середній вік – (57,68±0,42) року), яким проводили коронарографічне дослідження. Чоловіки – 81 % (481 особа), жінки – 19 % (113 осіб). Ступінь АГ оцінювали за допомогою класифікації, яка прийнята в Україні і рекомендована для подальшого застосування згідно з наказом № 436 від 03.07.2006 р. Функціональний стан нирок оцінювали за швидкістю клубочкової фільтрації (ШКФ), яку розраховували за формулою Кокрофта – Голта, ґрунтуючись на концентрації креатиніну сироватки, який визначали за допомогою калориметричних методів.

Результати. Переважна більшість пацієнтів (77,8 %) страждали на АГ протягом досить тривалого часу, серед яких АГ 2-го ступеня була у 241 (52,2 %) пацієнта, ІІІ ступеня – у 221 (47,8 %). Також заслуговує на увагу той факт, що більше третини з них (37,9 %) хворіли на АГ понад 11 років, що у середньому становило (15,6±1,8) року, і тільки у 22,2 % хворих на ІХС в анамнезі АГ не була зареєстрована. У 8,1 % хворих, які страждали на АГ, виявлено підвищений рівень креатиніну (середній рівень – (149,9±4,9) мкмоль/л) та зниження ШКФ (середній рівень – (67,2±1,3) мл/хв/1,73 м²).

Таким чином, отримані дані потребують подальшого дослідження фактора, який обумовлює зниження функції нирок, що є перспективним у рамках концепції кардіоренального синдрому і практично доцільним, враховуючи необхідність проведення рентгенконтрастних досліджень вінцевих судин і розроблення заходів щодо профілактики розвитку рентгенконтрастних нефропатій.

Гендерні та вікові особливості пуринового обміну у хворих на ГХ

В.В. Божко, Л.А. Резнік, А.Є. Замазій, М.М. Дунаєвська, О.М. Губанова

ДУ «Інститут терапії ім.  Л.Т. Малої» АМН України, м. Харків

Мета – визначення показників обміну пуринів у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) залежно від їх статі та віку.

Матеріал і методи. Обстежено 103 хворих на ГХ, з них – 53 чоловіки віком у середньому (52,8±2,0) року та 50 жінок віком (57,1±1,8) року. Серед обстежених хворих ГХ І стадії виявляли у 2 (2,0 %) хворих, ГХ ІІ стадії – у 80 (77,7 %), ГХ ІІІ стадії – у 21 (20,3 %), підвищення артеріального тиску (АТ) 1-го ступеня – у 2 (2,0 %) хворих, ГХ 2-го ступеня – у 22 (21,3 %), ГХ 3-го ступеня – у 79 (76,7 %).

Стан пуринового обміну оцінювали за рівнями сечової кислоти (СК) у крові та в сечі за допомогою фотокалориметричного методу. За гіперурикемію приймали рівень СК понад 360 мкмоль/л. Нормоурикозурією вважали концентрацію СК у сечі 1,5–4,5 ммоль/добу, гіперурикозурією – понад 4,5 ммоль/добу, гіпоурикозурією – менш ніж 1,5 ммоль/добу. За нормальний кліренс СК приймали показник 5–7 мл/хв, підвищений кліренс СК – більше 7 мл/хв, знижений кліренс СК – менше 5 мл/хв [Балкаров І.М., 2004]. Швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) визначали за формулою Кокрофта – Голта.

Результати. Не встановлено достовірної різниці між показниками СК у крові у чоловіків та жінок – відповідно (394,1±24,4) та (356,7±29,8) мкмоль/л. Але у чоловіків відзначали достовірно більш високі показники добової урикозурії ((5,53±2,45) ммоль/добу), ніж у жінок ((2,71±0,24) ммоль/добу, Р<0,05). Це супроводжувалось достовірно (Р<0,05) більш високими показниками ШКФ у чоловіків ((114,8±5,6) мл/хв/1,73 м²), ніж у жінок ((93,5±3,3) мл/хв/1,73 м²).

При розподілі пацієнтів на групи за віковими показниками встановлено, що рівні СК у крові в групах достовірно не відрізнялися. Концентрація СК у сечі була максимальною у віковій групі 30–39 років – (3,94±0,62) ммоль/добу (Р<0,05). В решті вікових груп концентрація СК в сечі була значно нижчою і її показники достовірно не відрізнялися один від одного. Кліренс СК у віковій групі 30–39 років становив (4,55±0,41) мл/хв. У групах 40–49 років, 50–59 років, 60–69 років кліренс СК недостовірно підвищувався (відповідно (5,68±0,39) мл/хв, (6,23±0,27) мл/хв, (5,21±0,42) мл/хв). У групі пацієнтів понад 70 років показник кліренсу СК мав тенденцію до зниження – (4,80±0,39) мл/хв.

Висновки. Відзначені більш високі показники добової урикозурії у чоловіків, ніж у жінок, які відбувалися на тлі підвищення швидкості клубочкової фільтрації, а також недостовірні коливання цих показників в різних вікових категоріях.

Особенности мониторинга АД у молодых лиц с артериальной гипертензией

Н.В. Бондаренко

Областной кардиологический диспансер, г. Одесса

Цель – оценить особенности профиля артериального давления (АД) по данным суточного мониторирования артериального давления (СМАД) и состояния прессорных нейрогуморальных субстанций у лиц с гипертонической болезнью І стадии (ГБ І ст.), нейроциркуляторной дистонией с гипертензивным синдромом (НЦД с ГС) и хроническим гломерулонефритом (ХГН).

Материал и методы. В исследование были включены 182 молодых пациента с артериальной гипертензией в возрасте от 18 до 32 лет (средний возраст составил (19,8±1,3) года). Пациенты были разделены на три группы: 1-я (n=63) лица с нейроциркуляторной дистонией с гипертензивным синдромом (НЦД с ГС), 2-я (n=67) – больные с ГБ І ст., 3-я (n=50) – с хроническим гломерулонефритом (ХГН). Всем обследуемым выполнено СМАД и определение нейрогуморальных детерминант (экскреция адреналина и норадреналина в суточной моче, уровень ренина в плазме крови).

Результаты. Анализ данных СМАД выявил достоверно большие уровни АД у больных ХГН, чем у пациентов с НЦД с ГС и ГБ  I ст. (среднее суточное систолическое АД (151,5±2,4) против (136,9±1,2) мм рт. ст. и (144,3±2,4) мм рт. ст., среднее суточное диастолическое АД (91,7±2,2) против (85,4±1,2) и (81,6±1,1) мм рт. ст., Р<0,05). Вариабельность АД максимально повышенной была у больных с НЦД с ГС, а минимально – у больных ГБ І ст. (13,7±0,9) против (12,4±0,5) мм рт. ст., Р<0,05). Отмечалось большее количество пациентов типа non-dipper (суточный индекс < 10 %) в группе больных с ХГН, меньшее  в группе больных ГБ І ст. ( 86,1 % против 21,2 %, Р<0,05).

При изучении уровня катехоламинов содержание адреналина повышалось во 2-й и 3-й группах, относительно 1-й (8,03±0,34) и (7,99±0,61) против (6,41±0,31) мкг/сут, Р<0,05), норадреналина ((21,44±1,13) и (20,37±0,99) против (16,31±1,07) мкг/сут, Р<0,05). Уровень ренина имел максимальные значения у больных ХГН: (8,67±0,41) против (7,11±0,37) и (5,54±0,71) нг/мл/ч, Р<0,05).

Выводы. Выявлены дифференциальные различия гемодинамических и нейрогуморальных детерминант, характеризующихся достоверно более высокими параметрами АД, уровнем катехоламинов и ренина у больных с ХГН по сравнению с лицами, страдающими ГБ І ст. и НЦД с ГС. Наибольшая динамика показателей суточного профиля АД наблюдалась у пациентов с НЦД с ГС. Лабораторный мониторинг выявил корреляционную связь между показателями ренин-ангиотензиновой системы и суточной динамикой АД, а также прямую зависимость уровня гипертензии от повышения активности симпатоадреналовой системы. Результаты настоящего исследования позволяют оптимизировать дифференциальную диагностику и лечение пациентов с синдромом артериальной гипертензии.

Влияние комбинированной антигипертензивной терапии на метаболический статус больных после острых ишемических нарушений мозгового кровообращения

В.В. Бугерук, Т.Н. Муратова, С.И. Дрибина, С.М. Олейник, А.Ю. Клименко, В.Ю. Короткова

Центр восстановительной и реконструктивной медицины
Одесский государственный медицинский университет

Цель – выявить влияние комбинированной антигипертензивной терапии телмисартаном и индапамидом на артериальное давление (АД) и липидный спектр у больных с артериальной гипертензией в восстановительном периоде острого ишемического нарушения мозгового кровообращения.

В течение 24 нед наблюдали 35 больных с гипертонической болезнью III стадии и перенесенными цереброваскулярными событиями (ишемический инсульт у 24 пациентов и транзиторная ишемическая атака – у 11). Больные имели пограничный уровень липидемии. Для контроля АД пациенты получали телмисартан в дозе 40–80 мг/сут в комбинации с индапамидом медленного высвобождения 1,5 мг/сут. Также больные получали стандартную нейротропную терапию. Суточное мониторирование АД выполнено всем больным в начале и в конце исследования, оценивали динамику среднесуточного давления. Исходно и после 24 нед лечения определяли в крови, взятой натощак, уровни общего холестерина (ХС), ХС липопротеидов высокой (ЛПВП) и низкой плотности (ЛПНП), триглицеридов, глюкозы.

Уровень среднесуточного систолического АД до начала лечения составлял (157,5±5,1) мм рт. ст., диастолического – (92,8±4,9) мм рт. ст. Через 2 мес был достигнут удовлетворительный контроль АД, среднесуточное систолическое АД составило (138,9±7,8) мм рт. ст. (Р<0,05), среднесуточное диастолическое АД – (83,1±5,4) мм (Р<0,05). По данным офисного измерения АД, целевого уровня АД (<130/80 мм рт. ст.) достигли 88,9 % пациентов. Наблюдалась тенденция к снижению уровня общего ХС с (5,445±1,14) до (5,142±1,3) ммоль/л, ЛПНП с (4,157±1,21) до (4,001±1,01) ммоль/л. Достоверно снизился уровень триглицеридов с (2,11±1,09) до (1,844±0,91) ммоль/л и увеличилась концентрация ЛПВП с (1,012±0,44) до (1,387±0,29) ммоль/л (Р<0,05). Глюкоза натощак сохранялась на нормальном уровне (5,351±0,9) ммоль/л исходно и (5,201±0,67) ммоль/л через 24 нед (Р>0,05).

Таким образом, комбинированная антигипертензивная терапия телмисартаном и индапамидом была эффективна для стабилизации артериального давления и оказала позитивный метаболический эффект, который может быть обусловлен агонистичным влиянием телмисартана на PPAR-g рецепторы, которые участвуют в регуляции углеводного и липидного обмена, и метаболической нейтральностью индапамида.

Вміст передсердного натрійуретичного пептиду у хворих на цукровий діабет та тиреотоксикоз у поєднанні з артеріальною гіпертензією

О.В. Булат, С.Т. Зубкова

ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка» АМН України, м. Київ

Відомо, що будь-які ендокринні розлади супроводжуються порушеннями серцево-судинної системи, зокрема розвитком симптоматичних гіпертензій та метаболічної кардіоміопатії. Артеріальна гіпертензія (АГ) будь-якого генезу супроводжує цукровий діабет (ЦД) і зустрічається у 50 % випадків. Знання патогенезу АГ взагалі і при ендокринній патології зокрема може служити поштовхом для створення більш дієвих засобів медикаментозного лікування.

Мета – вивчення вмісту передсердного натрійуретичного пептиду (ПНП) у хворих на ЦД та тиреотоксикоз (ТЗ) у поєднанні з артеріальною гіпертензією.

Матеріал і методи. Обстежено 25 хворих на ТЗ із симптоматичною АГ. 75 пацієнтів з ЦД було розподілено на три групи (по 25 пацієнтів у кожній) згідно з генезом АГ: есенціальну (ЕАГ), атеросклеротичну (ААГ) та нефрогенну (НАГ). Середній вік хворих – (35,4±20,5) року. В процесі аналізу даних пацієнти порівнювалися з групою контролю, до якої увійшли здорові особи відповідного віку без підвищення артеріального тиску в анамнезі.

Концентрація ПНП в плазмі крові визначалася за методом радіоімуноаналізу з використанням стандартних наборів виробництва фірми Amersham (Англія).

Результати. За нашими даними, рівень ПНП у контрольній групі становив (5,4±0,79) фмоль/мл, що відповідає результатам інших світових досліджень.

У хворих на ТЗ вміст ПНП майже не відрізнявся від контрольних показників і становив (4,8±0,89) фмоль/мл. За даними ЕКГ у хворих на ТЗ було виявлено ознаки помірної метаболічної кардіоміопатії. Середні значення АТ: систолічний – (150,5±5,5) мм рт. ст., діастолічний – (80,5±5,0) мм рт. ст.

Аналізуючи залежність секреції ПНП від виду АГ у хворих на ЦД, встановлено, що при ЕАГ вміст гормону був (13,9±2,9) фмоль/мл. Ознаки метаболічних змін серця за даними ЕКГ фіксувалися майже у всіх хворих цієї групи. Середнє значення систолічного АТ становило (150,5±6,5) мм рт. ст., діастолічного АТ – (95,7±3,2) мм рт. ст.

Рівень ПНП у хворих на ЦД та ААГ – (17,5±3,5) фмоль/мл. За даними ЕКГ у 96 % хворих цієї групи були ознаки ХКН, гіпертрофія і систолічне перевантаження лівого шлуночка. Показники АТ: систолічний – (170,0±9,0) мм рт. ст., діастолічний – (86,0±5,8) мм рт. ст.

У хворих на ЦД та НАГ з I–III ступенем нефропатії зафіксовано найвищі показники ПНП – (41,8±8,8) фмоль/мл. Встановлено також, що у хворих з НАГ показники ПНП зростали з прогресуванням нефропатії. Кореляційний аналіз дозволив встановити взаємозв’язок між рівнем ПНП та ступенем протеїнурії. Лише у половини хворих цієї групи ЕКГ підтвердила наявність гіпертрофії та систолічного перевантаження лівого шлуночка. Середні показники систолічного АТ були (165,0±8,0) мм рт. ст., діастолічного АТ – (100,0±5,0) мм рт. ст.

Отже, збільшення ПНП у крові пропорційно зниженню функції нирок може бути показником ступеня зміни ниркових клубочків у хворих на ЦД та нефропатію. Підвищення ПНП у хворих на ЦД з поєднаними ЕАГ та ААГ, також не виключає можливості впливу ниркового фактора на вміст ПНП і у цих хворих.

Збільшення ПНП у плазмі крові, на наш погляд, може бути не лише ознакою первинних серцево-судинних розладів, зокрема серцевої недостатності, а й відповіддю на збільшення об’єму циркулюючої плазми у хворих з порушенням ниркової функції.

Продолжительность комплекса QRS ЭКГ у пациентов с АГ и ФП

И.Ю. Бурда

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Изменение продолжительности комплекса QRS ЭКГ в сторону укорочения или удлинения может приводить к электрической нестабильности миокарда и развитию фатальных желудочковых аритмий, внутри- и/или межжелудочковому асинхронизму, снижению эффективности сердечного выброса и являться независимым предиктором высокого риска смерти.

Цель – изучение связи между продолжительностью комплекса QRS ЭКГ и клиническим статусом пациентов с артериальной гипертензией (АГ) и фибрилляцией предсердий (ФП).

Материал и методы. Обследовано 137 пациентов (88 мужчин и 49 женщин) в возрасте (65±10) лет с АГ и ФП. У 15 пациентов была АГ 1-й степени, у 84 – 2-й степени и у 38 – 3-й степени. У 9 пациентов была пароксизмальная, у 40 – персистирующая и у 88 – постоянная ФП. Оценивали следующие классифицирующие признаки: пол, возраст, форму ФП, класс частоты сокращений сердца (ЧСС), степень тяжести АГ и сердечной недостаточности (СН), фракцию выброса (ФВ) левого желудочка (ЛЖ), конечнодиастолический диаметр (КДД) ЛЖ, переднезадний размер левого предсердия (ЛП), толщину задней стенки (ТЗС) ЛЖ. Регистрацию ЭКГ производили на компьютерном электрокардиографе «Cardiolab+». Продолжительность комплекса QRS ЭКГ измеряли в отведениях II, V1, V5, V6 (три последовательных комплекса) с выбором максимального значения для отведения и зарегистрированных комплексов. Выделены классы продолжительности комплекса QRS ЭКГ: укороченный (менее 60 мс), нормальный (60–100 мс) и удлиненный (боле 100 мс). Оценка ФВ, КДД, ТЗС ЛЖ и переднезаднего размера ЛП производилась с помощью эхокардиографа SIM 5000 plus. Систолическое и диастолическое артериальное давление измеряли тонометром Microlife BP AG1–20. Данные заносились в базу Microsoft Excel с расчетом среднего значения (М) и стандартного отклонения (SD). Статистические различия между группами оценивали с помощью критерия знаков (Т) и Манна–Уитни (U).

Результаты. Диапазон продолжительности комплекса QRS ЭКГ в изученной популяции составил 78–190 мс. 53 % пациентов имели удлиненный комплекс QRS ЭКГ, укороченных комплексов QRS ЭКГ не было. Продолжительность комплекса QRS ЭКГ у мужчин превышала таковую у женщин. С возрастом наблюдалось удлинение комплекса QRS ЭКГ. С увеличением степени тяжести АГ комплекс QRS ЭКГ удлинялся. Продолжительность комплекса QRS ЭКГ при пароксизмальной и персистирующей ФП превышала таковую при постоянной форме. С удлинением комплекса QRS ЭКГ у пациентов с АГ и ФП возрастали степень тяжести СН, переднезадний размер ЛП, КДД и ТЗС ЛЖ, снижались ФВ ЛЖ и ЧСС.

Выводы. В ведении пациентов с АГ и ФП важно учитывать продолжительность комплекса QRS ЭКГ.

Вплив комплексного лікування на структурно-функціональні параметри серця та маркери СН у хворих на АГ з постінфарктним кардіосклерозом

І.І. Вакалюк, М.А. Оринчак

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – оцінити вплив комплексного антигіпертензивного лікування із включенням статину на структурно-функціональні параметри серця та маркери серцевої недостатності (СН) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з постінфарктним кардіосклерозом.

Матеріал і методи. Обстежено 70 хворих (50 чоловіків, 20 жінок; вік – (55,03±7,35) роки) на АГ III стадії, СН II ФК (NYHA), які перенесли інфаркт міокарда 1,5–2 роки тому. Проведено загальноклінічне, ехокардіографічне (ЕхоКГ) обстеження, визначення офісного артеріального тиску (АТ), добового моніторування АТ (ДМАТ), мозкової фракції натрійуретичного пептиду (NT-pro BNP) в крові (імуноферментний аналіз), мікроальбумінурії (МАУ). До початку дослідження всі хворі отримували еналаприл, бісопролол, аторвастатин. Серед них 53 хворих продовжили курс небівололом 2,5–5 мг/добу (1-ша група); 17 хворих – бісопрололом 2,5–5 мг/добу (2-га група). Обстеження проведено до та через 4 тиж лікування. Контрольну групу становили 20 здорових осіб.

Результати. За результатами офісного АТ та ДМАТ у всіх хворих виявлено недостатній контроль АТ із середнім рівнем – (159±11/88±12) мм рт. ст. У 1-й групі через 4 тиж лікування достатнього контролю АТ досягнуто у 40 (75,00 %) випадках (Р<0,05). У решти хворих АТ знизився на 20–30 % порівняно з початковим рівнем (Р<0,05). У 2-й групі достатній контроль АТ – у 9 (53,00 %) випадках (Р<0,05). У решти хворих відзначено тенденцію до зниження АТ (Р>0,05). Аналіз результатів ЕхоКГ виявив порушення систолічної та діастолічної функцій лівого шлуночка (ЛШ) за всіма показниками. Через 4 тиж лікування в 1-й групі відзначено тенденцію до зниження товщини міжшлуночкової перегородки та задньої стінки ЛШ, при цьому маса міокарда ЛШ достовірно зменшилася на 30 % порівняно з початковим рівнем (Р<0,05). КСР та КДР зменшилися на 6 % (Р>0,05), КСО – на 20 % (Р<0,05), КДО – на 12 % (Р<0,05), ФВ ЛШ зросла на 5 % (Р>0,05) порівняно з початковим рівнем. У 2-й групі виявлено незначне зменшення об’ємнометричних показників серця (Р>0,05). Базальний рівень NT-pro BNP майже в 3 рази перевищував рівень у контролі (Р<0,05) та знизився в 1-й групі на 30 % (Р<0,05), в 2-й групі – на 7 % (Р>0,05) порівняно з початковим рівнем. Рівень МАУ був вищим за норму у всіх хворих та знизився в 1-й групі на 39 % (Р<0,05) і практично не змінився в 2-й групі (Р>0,05).

Висновки. Підвищення ефективності лікування з включенням бісопрололу за 4 тиж можна пояснити покращанням сприйняття терапії. Більш виражений антигіпертензивний ефект небівололу вірогідно пов’язаний з його кардіо- і нефропротективними впливами, про що свідчить зниження рівня NT-pro BNP та інтенсивності МАУ.

Эхокардиографические предикторы рецидивов фибрилляции предсердий у больных с артериальной гипертензией

Н.Т. Ватутин, Н.В.Калинкина, А.Н. Шевелёк

Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького

Цель – изучить роль параметров эхокардиографии (ЭхоКГ) в прогнозировании риска рецидивов фибрилляции предсердий (ФП).

Материал и методы. Обследованы 68 пациентов (42 мужчины и 26 женщин, средний возраст (54,7±10,5) года) со стабильной ишемической болезнью сердца (ИБС), мягкой или умеренной артериальной гипертензией (АГ) и компенсированной хронической сердечной недостаточностью, имевших пароксизмы ФП в анамнезе и синусовый ритм на момент начала исследования. Все пациенты принимали ингибиторы ангиотензинпревращающего фермента, бета-адреноблокаторы, статины, антитромбоцитарные и антиаритмические препараты III класса. Исходно больным выполнялась ЭхоКГ в М-модальном, двухмерном и допплеровском режимах по стандартной методике на ультразвуковом аппарате «Acuson–Aspen» (США) с помощью датчика 2,5 МГц с углом секторальной развертки 75° в положении больного на спине или левом боку. В течение последующих 6 мес ежемесячно оценивали наличие рецидивов ФП.

Результаты. На протяжении 6 мес у 38 (56 %) пациентов были зафиксированы пароксизмы ФП, у 30 (44 %) – сохранялся синусовый ритм. У пациентов 1-й группы по сравнению со 2-й достоверно (Р<0,05) больше были диаметр левого предсердия (ЛП), толщина задней стенки (ЗС) левого желудочка (ЛЖ) и индекс массы миокарда (ИММ) ЛЖ. В 1-й группе значения ИММ, соответствующие критериям гипертрофии миокарда (ИММ 125 г/м² для мужчин и 110 г/м²  для женщин), регистрировались значительно чаще, чем во 2-й (53 % и 17 % соответственно, c²=7,84, р=0,005). При оценке параметров трансмитрального кровотока было обнаружено значимое (Р<0,05) снижение пика Е, возрастание пика А и уменьшение в результате этого отношения Е/А у пациентов 1-й группы по сравнению с лицами 2-й, что, по-видимому, свидетельствовало о более тяжелых нарушениях процессов расслабления миокарда. Это подтверждалось и большей частотой выявления среди больных 1-й группы диастолической дисфункции ЛЖ (32 % и 10 % соответственно, c²=5,09, р=0,024). Во всех случаях ее тип соответствовал недостаточной релаксации. Показатели систолической функции ЛЖ у пациентов 1-й и 2-й групп не различались. По результатам многофакторного логистического регрессионного анализа значимыми (Р<0,05) факторами риска рецидивов ФП были диаметр ЛП > 4,1 см (отношение шансов (ОШ)1,08; 95 % доверительный интервал (ДИ) 1,02–1,32), ИММЛЖ > 122 г/м² (ОШ 1,12; ДИ 1,03–1,54) и наличие диастолической дисфункции ЛЖ по типу недостаточной релаксации (ОШ 1,28; ДИ 1,18–1,65).

Выводы. У пациентов со стабильной ИБС и АГ эхокардиографическими предикторами рецидивов ФП являются диаметр ЛП > 4,1 см, ИММЛЖ > 122 г/м² и наличие диастолической дисфункции ЛЖ по типу недостаточной релаксации

Распространенность гиподинамии у студентов-медиков с разным уровнем артериального давления

Н.Т. Ватутин, Е.В. Склянная

Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького

К началу XXI века распространенность артериальной гипертензии (АГ) приобрела характер эпидемии. Повышенное артериальное давление (АД) все чаще выявляется у лиц молодого возраста и подростков. Однако распространенность факторов риска АГ у этой категории населения недостаточно изучена.

Цель – изучить распространенность гиподинамии у студентов-медиков с разным уровнем артериального давления (АД).

Материал и методы. Объектом исследования послужили 476 студентов 5-го курса медицинского университета. Было проведено одномоментное выборочное эпидемиологическое исследование для выявления АГ и ее связи с гиподинамией. Программа исследование включала троекратное измерение АД и заполнение специального опросника, направленного на выявление гиподинамии. Для анализа распространенности гиподинамии в зависимости от уровня АД все обследованные были разделены на 4 группы. К 1-й (n=94) были отнесены лица, имеющие оптимальное АД (ниже 120/80 мм рт. ст.), ко 2-й (n=216) – нормальное (120/80–129/84 мм рт. ст), к 3-й (n=125) – высокое нормальное (130/85–139/89 мм рт. ст.), к 4-й (n=41) – повышенное (140/90 и выше мм рт. ст.). Статистическая обработка данных была проведена на персональном компьютере в лицензионном пакете программы MedStat.

Результаты. Среди обследованных 1-й группы гиподинамия встречалась у 28 лиц (29,8 %, 95 % ДИ 20,9–39,5 %), во 2-й группе – у 87 (40,3 %, 95 % ДИ 33,8–46,9 %), в 3-й – у 74 (59,2 %, 95 % ДИ 50,4–67,7 %), в 4-й – у 36 (87,8 %, 95 % ДИ 75,8–96,1 %). Использование метода множественных сравнений выявило достоверное увеличение распространенности гиподинамии в группах с более высоким АД (Р<0,001, c²=49,93, k=3). Так, гиподинамия достоверно чаще наблюдалась в группе с высоким нормальным АД, чем в группе с нормальным (P=0,013, c²=10,72) и в группе с гипертензией, чем в группе с высоким нормальным АД (P=0,007, c²=12,16). Среди лиц с оптимальным и нормальным АД распространенность гиподинамии достоверно не отличалась.

Выводы. По мере повышения АД распространенность гиподинамии у студентов-медиков достоверно нарастает.

Серцево-судинна патологія: регіональні особливості Івано-Франківської області

А.І. Волинський

Івано-Франківський обласний клінічний кардіологічний диспансер

Демографічна ситуація, процеси та результати економічного, соціального та культурного розвитку країни прямо залежать від здоров’я її населення, яке є інтегральним показником розвитку соціального благополуччя суспільства.

В Івано-Франківській області проживає 1381,5 тис. людей. Переважна більшість населення (57,9 %) мешкає у сільській місцевості. На сучасному етапі область переживає кризові зміни, свідченням чого є стійке зменшення та постаріння населення, його міграція за межі держави. В області зберігається від’ємний природний приріст, але він значно менший (-0,2 ‰), ніж у середньому по Україні (-5,3 ‰). Географічною особливістю Івано-Франківської області є поділ рельєфу на три зони: рівнинну, передгірську й гірську і нерівномірна щільність населення, яка знижується в напрямку від рівнинних до гірських районів. За останні 5 років найвищий рівень народжуваності реєструється в гірських районах, коливаючись від 12,3 до 13,9 на 1000 населення, а найнижчий – в рівнинних (9,2–10,7 на 1000 населення). Найвищий рівень смертності від усіх причин визначається в рівнинній зоні (15,7–17,1 на 1000 населення), а найнижчий – в передгірській (12,4–12,8 на 1000 населення). Отже, найгірша демографічна ситуація реєструється в рівнинному регіоні.

В області зростає захворюваність на серцево-судинні хвороби, зумовлена як екологічними, так і соціальними чинниками. Погіршення здоров’я найчастіше спостерігається у віковій групі 30–60 років, що вказує на втрати найбільш «перспективної» когорти населення регіону.

Артеріальна гіпертензія (АГ) – один з головних факторів ризику розвитку атеросклерозу та його клінічних форм і виявляється більш ніж у третини працездатного населення України. За даними офіційної статистики, загальна захворюваність або поширеність АГ в Івано-Франківській області протягом 2004–2008 рр. серед дорослого населення зросла на 18,5 % (в Україні за аналогічний період – на 13,7 %) і становить 30 921,4 на 100 тис. населення. Первинна захворюваність АГ в області серед вказаного контингенту за той же період знизилася на 18,3 % і перевищує відповідний показник в Україні на 17 %. Аналіз захворюваності і поширеності АГ серед населення гірських, передгірських і рівнинних районів показав, що найвищі показники реєструються серед мешканців рівнинного регіону.

Первинна захворюваність на ІХС в області за 2004–2008 рр. серед дорослого населення зменшилася на 16,6 % і дещо перевищує відповідний показник в Україні. Загальна захворюваність ІХС в області за той же період серед вказаного контингенту збільшилася на 13,8 % (по Україні за аналогічний період – на 12,4 %) і майже не відрізняється від загальнодержавної. Аналіз захворюваності, поширеності і смертності від ІХС серед населення окремих районів показав, що найвищі показники реєструються серед мешканців густонаселеного рівнинного регіону. Більш високі показники захворюваності з приводу серцево-судинної патології в рівнинних районах зумовлені більшою щільністю проживання населення, наявністю розгалуженої мережі автошляхів та лікувально-профілактичних закладів на одиницю території й, відповідно, доступністю діагностично-лікувальної медичної допомоги.

В області надання спеціалізованої кардіологічної допомоги на 655 ліжках (6,0 на 10 тис. дорослих) забезпечують кардіологічні бригади станцій швидкої медичної допомоги, блоки інтенсивної терапії та реанімації, кардіологічні відділення міських і районних лікарень, обласний клінічний кардіологічний диспансер, центри малоінвазивної хірургії при обласній і центральній міській клінічних лікарнях, служби інструментально-лабораторної діагностики на всіх етапах. Внаслідок віддаленості від обласного центру гірських районів сформована виїзна бригада спеціалістів, яка проводить консультативний прийом та надає спеціалізонану допомогу населенню на місцях.

Врахування регіональних особливостей сприятиме раціоналізації розподілу матеріально-технічних, кадрових ресурсів, удосконаленню організаційної моделі надання медичної допомоги в регіоні.

Вплив олмесартану на добову протеїнурію та функцію ендотелію у хворих на симптоматичну АГ на тлі хронічної ниркової недостатності

В.П. Гейченко, Є.О. Фролова, К.К. Духовенко

Дніпропетровська державна медична академія
Обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова, м. Дніпропетровськ

Мета – вивчення впливу олмесартану («Берлін-Хемі АГ» Менаріні груп, Німеччина) на добову протеїнурію (ДП) та функцію ендотелію (ФЕ) у хворих на симптоматичну артеріальну гіпертензію (АГ) на тлі хронічної ниркової недостатності (ХНН) 2-го ступеня.

Під спостереженням перебували 20 хворих (у віці від 20 до 60 років, у середньому (46,6±5,4) року) з ХНН 2-го ступеня (хронічний гломерулонефрит – 12 (60 %) пацієнтів, ЦД 1-го типу – 8 (40 %) хворих), швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) від 59 до 30 мл/хв (середня – (46,07±1,65) мл/хв). Критеріями включення в дослідження були: наявність АГ 140/90 мм рт. ст., протеїнурія  300 мг/добу. Функціональний стан ендотелію оцінювали за допомогою ультразвукового сканування плечової артерії з визначенням ендотелійзалежної вазодилатації (ЕЗВД). З ангіпертензивною та нефропротекторною метою призначався олмесартан (кардосал, «Берлін-Хемі» Менаріні груп, Німеччина) в дозі 20–40 мг на добу під контролем АТ. Термін спостереження – 4 тиж. Усім пацієнтам упродовж усього терміну дослідження щоденно контролювали рівень АТ; на початку та наприкінці дослідження оцінювали рівень добової протеїнурії та ФЕ, рівень креатиніну в сироватці крові та вимірювали ШКФ за формулою Сockroft–Gault. Отримані результати статистично оброблялися за допомогою визначення середніх величин (М), середньої похибки (m) та достовірності розбіжності результатів на основі t-критерію Стьюдента.

Початковий рівень систолічного АТ становив (162,4±3,4) мм рт. ст., діастолічного АТ – (101,4±4,5) мм рт. ст. Наприкінці дослідження зареєстровано зниження систолічного АТ на (39,2±4,3) мм рт. ст. (Р<0,05) та діастолічного АТ – на (16,5±2,8) мм рт. ст. (Р<0,05) при відносному зниженні показника на 24,1 та 15,8 % відповідно. Максимальний ефект відзначався наприкінці першого тижня спостереження. Також було отримано і позитивний вплив олмесартану на показники добової протеїнурії: з (1,53±0,25) г/добу до (0,56±0,04) г/добу, тобто на 63,4 %; зниження рівня протеїнурії < 300 мг/добу зареєстровано у 5 (25 %) пацієнтів. На початку дослідження ЕЗВД була порушена у 17(85 %) пацієнтів та в середньому становила (6,0±0,8) %. Наприкінці дослідження порушення ЕЗВД відзначалася у 6 (30 %) пацієнтів (у середньому – (9,8±0,6) %).

Таким чином, олмесартан продемонстрував високу антигіпертензивну ефективність у пацієнтів із симптоматичною АГ на фоні ХНН 2-ї стадії та позитивний вплив на рівень добової протеїнурії та ФЕ, що свідчить про нефропротективні властивості препарату та перспективності його використання у цієї категорії хворих.

Особливості прогресування коронарного атеросклерозу у пацієнтів з ІХС та ЦД після аортокоронарного шунтування

М.М. Гельмедова, О.І. Мітченко, В.Ю. Романов

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – вивчити особливості коронарного атеросклерозу у пацієнтів з ішемічною хворобою серця (ІХС) та цукровим діабетом (ЦД).

Матеріал і методи. Досліджено 57 пацієнтів (середній вік (55±1,32) року), з ІХС, коронаросклероз верифікований ангіографічно. Проводилося визначення антропометричних даних (зріст, маса тіла, з розрахунком індексу маси тіла, окружності талії та стегон та їх співвідношення), рівнів глюкози та інсуліну з розрахунком індексу НОМА, глікозильованого гемоглобіну, глікемічного профілю, ліпідного спектра крові, проводили ЕхоКГ, холтерівський моніторинг ЕКГ, добове моніторування АТ.

За результатами КВГ, залежно від кількості уражених судин, було сформовано чотири групи для аналізу: перша – трисудинне ураження (n=32); друга – двосудинне ураження (n=13), третя – односудинне ураження (n=5) та четверта – з інтактними судинами (n=3).

Всі пацієнти досліджені перед оперативним втручанням, їм була призначена патогенетично обґрунтована терапія. Далі пацієнтам проведена реваскуляризація за допомогою АКШ. Контрольні огляди проведені через 6 та 12 міс після інвазивного лікування, повторна КВГ була проведена через 12 міс.

Результати. Ознаки інсулінорезистентності було виявлено в перших трьох групах, причому прояви інсулінорезистентності асоціювалися зі ступенем виразності коронарного атеросклерозу. Максимальний рівень інсуліну та НОМА-індексу (6,616±1,15) визначався в клінічно найтяжчій першій групі та був вище за норму та достовірно (Р<0,05) перевищував значення у хворих з інтактними судинами. Рівень холестерину і тригліцеридів найвищий у групі пацієнтів з двосудинним ураженням, але незначно відрізняється від рівня у групі пацієнтів з трисудинним ураженням. Показники ліпідного обміну в третій та четвертій групах перебували у нормативних межах.

При аналізі добового моніторингу АТ тільки в групі І спостерігався найбільш несприятливий профіль типу night-peacker, менш небезпечний профіль типу non-dipper був в усіх групах, з мінімумом в групі ІV; нормальний профіль типу dipper також спостерігався в усіх групах з мінімумом у групі І.

Повторну коронарографію проведено згідно з планом дослідження 19 пацієнтам, 15 пацієнтів відмовилися від неї за різних обставин. Пацієнти, які виконували всі рекомендації, через рік після АКШ мали добрий загальний стан и покращання об’єктивних показників. За результатами повторної коронарографії нових атеросклеротичних уражень не виявлено, шунти функціонують нормально. У пацієнтів, що не приймали терапію взагалі чи припинили лікування самостійно показники залишалися неизмінними або погіршувалися. При повторній коронарографії виявлялося значне прогресування атеросклерозу у вінцевих судинах і, в деяких випадках, ураження шунтів.

Висновки. У пацієнтів з ІХС та МС виявлено позитивний асоціативний зв’язок між ступенем атеросклеротичного ураження коронарного русла та ступенем порушення ліпідного та вуглеводного обмінів. Найбільш несприятливий профіль типу night-peacker спостерігався в групі з найбільшим ураженням судин. Патогенетично обґрунтоване лікування має вплив на прогресування атеросклерозу у пацієнтів з ішемічною хворобою серця та цукровим діабетом після аортокоронарного шунтування

Оптимізація обстеження хворих на артеріальну гіпертензію в умовах сільської сімейної медицини Прикарпаття

Л.В. Глушко, Х.С. Симчич

Івано-Франківський національний медичний університет

Згідно із сучасними рекомендаціями з діагностики і лікування сімейний лікар повинен оцінити сумарний серцево-судинний ризик у пацієнтів з артеріальною гіпертензією (АГ). Але враховуючи недостатнє забезпечення сільських лікарських амбулаторій (СЛА) інструментальними та лабораторними засобами діагностики, виникає потреба в оптимізації обстежень на первинній ланці.

Мета – оцінити інформативність доступних в умовах СЛА методів діагностики та визначити оптимальний підхід до ведення хворих на АГ.

Матеріал і методи. Проведено обстеження 52 хворих на помірну АГ (36 жінок та 16 чоловіків). Середній вік – (48,6±5,4) року. Усім хворим проведено загальноклінічне обстеження, вимірювання артеріального тиску (АТ) (систолічного – САТ і діастолічного – ДАТ) офісним методом, добовим моніторуванням (ДМАТ), домашнім самовимірюванням АТ (ДСАТ), проводили реєстрацію ЕКГ у 12 стандартних відведеннях з визначенням вольтажних критеріїв Соколова – Лайона, показника Рамілдта – Естеса, ехокардіографію, біохімічний аналіз крові (паралельно розраховували швидкість клубочкової фільтрації (ШКФ) за формулою Кокрофта – Голта) та мікроальбумінурію. Термін спостереження – 6 міс.

Результати проведеного дослідження свідчать про прямий кореляційний зв’язок між середньоденними показниками ДМАТ та ДСАТ (Р<0,001, r=0,91 для показників САТ та Р<0,05, r =0,65 для ДАТ). Також виявлено кореляційний зв’язок між середньоденними показниками ДМАТ та офісним вимірюванням АТ (Р<0,01, r=0,87 для показників САТ та Р<0,05, r=0,58 для ДАТ), проте кореляційний зв’язок недостовірний через 3 міс спостереження (Р>0,05). Серед ЕКГ-критеріїв встановлено прямий кореляційний зв’язок між індексом Соколова–Лайона та показником Рамілдта – Естеса і ІММЛШ (Р<0,002, r=0,74 для показника індекса Соколова – Лайона та Р<0,01, r=0,68 для показника Рамілдта – Естеса). Визначався кореляційний зв’язок між рівнем ЗХС та ТГ (Р<0,01, r=0,65 ), глюкози та глікозильованого гемоглобіну (Р<0,05, r=0,94), рівнем ШКФ і мікроальбумінурією (Р<0,05, r=0,67).

У зв’язку з неможливістю виконати весь рекомендований обсяг методів діагностики в умовах СЛА, найбільш оптимальними для контролю АТ є ДСАТ, яке є більш інформативне за офісне вимірювання; критерії ГЛШ слід визначати за індексом Соколова – Лайона та показником Рамілдта – Естеса; рівень ліпідів – визначенням ЗХС, вуглеводний обмін – визначенням глюкози крові та функцію нирок шляхом визначення мікроальбумінурії експрес-методом.

Коррекция эндотелиальной дисфункции в профилактике развития ранних церебро-васкулярных катастроф у больных с АГ

Е.А. Гоженко, B.C. Волянская, С.Г. Волянский

Украинский НИИ медицинской реабилитации и курортологии МОЗ Украины, г. Одесса

Роль оксида азота (NО) в поддержании сосудистого гомеостаза сводится к регуляции сосудистого тонуса, пролиферации и апоптоза, регуляции оксидантных процессов, кроме того, NО присущи ангиопротекторные свойства. Нарушение синтеза или функционирования NO в сосудистой системе – важный патогенетический фактор таких заболеваний, как артериальная гипертензия (АГ), атеросклероз, тромбоэмболические церебро-васкулярные заболевания. ЭД рассматривают в настоящее время в качестве основного механизма формирования АГ. Высокий риск возникновения церебральных осложнений у больных с АГ связывают именно с формированием ЭД, препятствующей адекватной регуляции мозгового кровотока. Нарушение ауторегуляции церебральной перфузии является предиктором развития дисциркуляторной энцефалопатии (ДЭ) и транзиторных ишемических атак. Таким образом, существующие представления о цереброваскулярной патологии при АГ подтверждают целесообразность разработки способов коррекции ЭД у больных АГ.

Цель – разработка способа восстановительного лечения больных с АГ в сочетании с ДЭ с применением донатора аргинина – глутаргина.

Материал и методы. Клинико-анамнестические, функциональные (суточное мониторирование артериального давления, реоэнцефалография, велоэргометрия), лабораторные (коагулограмма, липидограмма, уровень метаболитов NО), качество жизни. Был разработан способ восстановительного лечения больных эссенциальной АГ 1-й и 2-й степени в сочетании с ДЭ и методика проведений ингаляций глутаргина, обоснованы рекомендации по их применению.

Проведенные исследования доказали, что санаторно-курортный комплекс (диета № 10, массаж воротниковой области, ингаляция 4 %-го водного раствора глутаргина, форез мексидола) у больных с ДЭ I–II стадии на фоне АГ I–II стадии позитивно повлиял на снижение как систолического, так и диастолического артериального давления (срСАД, срДАД, максСАД, максДАД, Р<0,05).

Результаты. До лечения у обследованных с ДЭ было выявлено увеличение концентрации окислительных метаболитов NО (нитратов и нитритов в плазме крови) в среднем до (48,3±1,9) мкмоль/л, что может свидетельствовать об активации воспалительных процессов в кровеносных сосудах данной категории больных. После применения ингаляций глутаргина в комплексе восстановительного лечения данный показатель существенно снизился и составил (32,7±2,6) мкмоль/л (Р<0,05), тогда как у больных контрольной группы динамика практически отсутствовала, соответственно (46,7±1,7) мкмоль/л до и (49,1±2,2) мкмоль/л после лечения. Также позитивная динамика отмечалась по данным реоэнцефалографии: увеличения реографического индекса, улучшения диастолического и дикротического индекса, что привело к улучшению церебрального кровотока у 78 % больных, что сопровождалось уменшением значения индекса атерогенности, снижением протромбинового уровня (Р<0,05).

Таким образом, результаты исследований свидетельствуют о том, что применение глутаргина как метаболического донатора аргинина и глутамина повышает эффективность восстановительного лечения больных АГ в сочетании с ДЭ и может рассматриваться как перспективный способ метаболической коррекции эндотелиальной дисфункции.

Корекція карведилолом АГ у пацієнтів, що вживають надмірні дози алкоголю

Г.В. Данилова

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Мета – визначити роль оксидантного стресу та ендотеліальної дисфункції у механізмах ремоделювання лівого шлуночка серця у хворих на гіпертонічну хворобу на тлі зловживання алкоголем й оптимізувати коригувальну терапію карведилолом.

Матеріал і методи. Хемілюмінесцентний метод дослідження сироватки крові (люміагриометр LUMI-AGGREGOMETER MODEL 40, з реєстратором Linear 2030-0000) – для інтегрального оцінювання активності вільнорадикальних і антиоксидантних процесів, визначення вмісту кінцевих метаболітів оксиду азоту (NOx) у сироватці крові за методом Грисса, ехокардіографія – для характеристики системної та внутрішньосерцевої гемодинаміки.

Результати. Проведене комплексне обстеження та динамічне спостереження за 52 пацієнтами (усі чоловіки, середній вік – (47,39±5,6) року) з ГХ ІІ–ІІІ стадії, які зловживали алкоголем протягом (15,14±6,74) року. 35 пацієнтів, отримували терапію карведилолом (корвазан, «Фармак») на фоні терапії іАПФ, сечогінними, метаболічними препаратами. Групу контролю становили 30 практично здорових осіб аналогічного віку й статі.

Вплив 24-тижневої терапії у комплексі з b-адреноблокатором карведилолом на показники структурно-функціонального стану серцево-судинної системи та вільнорадикальні процеси, а також вміст NOx у сироватці крові було вивчено у 35 пацієнтів на ГХ (27 пацієнтів з АГ 2-го ступеня, 8 – 3-го ступеня). Доза карведилолу була незмінною – 25 мг на добу.

Встановлено, що на фоні хронічного вживання надмірних доз алкоголю, зі зростанням ступеня артеріальної гіпертензії та ремоделювання серця й судин встановлено прогресуюче збільшення рівня оксидантного стресу та зниження вмісту кінцевих метаболітів оксиду азоту в сироватці крові, які досягають максимуму при вираженій гіпертрофії лівого шлуночка та артеріальній гіпертензії 3-го ступеня. Аналіз кореляційної залежності між рівнем вільнорадикальних процесів у сироватці крові, з одного боку, та структурно-функціональним станом міокарда лівого шлуночка і резистивних судин, з іншого, свідчить про значення оксидантного стресу в ремоделюванні серця та судин уже на ранніх етапах розвитку гіпертонічної хвороби у поєднанні зі вживанням надмірних доз алкоголю (Р<0,05).

Найбільш високі цифри АТ відповідно до контролю зафіксовані в осіб з вираженою ГЛШ (Р<0,001). Зниження скорочувальної функції міокарда (Vcf) також було найбільш вираженим у пацієнтів з достовірним збільшенням товщини міжшлуночкової перегородки та дилатацією ЛП (Р<0,001). Тісні взаємозв’язки між показниками рівня оксидантного стресу та структурно-функціональним станом серця і судин були виявлені при всіх ступенях АГ та типах ремоделювання ЛШ (Р<0,005).

Результатом 24-тижневої монотерапії карведилолом у більшості хворих зафіксовано значне зменшення суб’єктивних скарг та підвищення толерантності до фізичних навантажень. Зафіксоване достовірне зниження рівня оксидантного стресу в сироватці крові у хворих на ГХ, щодо даних до лікування (Р<0,05), та зростання АО сироватки крові (Р<0,001). Відзначено також достовірне підвищення вмісту NOx у сироватці крові у пацієнтів з АГ та вживанням надмірних доз алкоголю (Р<0,001).

Висновки. У пацієнтів з артеріальною гіпертензією та хронічним надмірним вживанням алкоголю встановлено підвищення активності вільнорадикальних процесів та зниження загальної антиокислювальної активності, а також зниження вмісту кінцевих метаболітів оксиду азоту в сироватці крові. Тісні кореляційні взаємозв’язки цих показників зі структурно-функціональними змінами серця у даної категорії хворих свідчать про участь оксидантного стресу в механізмах формування гіпертрофії лівого шлуночка у хворих на АГ, що зловживають алкоголем. Терапія карведилолом пацієнтів даної групи разом з достовірним зниженням артеріального тиску позитивно впливає на структурно-функціональний стан міокарда і сприяє достовірному зниженню рівня оксидантного стресу, а також до збільшення вмісту кінцевих метаболітів оксиду азоту (відповідно, в 1,6 та в 2,0 рази).

Деякі аспекти дисфункції ендотелію при артеріальній гіпертензії

Н.В. Деміхова, Т.М. Руденко, О.О. Власенко

Сумський державний університет
Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Одним із провідних патогенетичних чинників артеріальної гіпертензії (АГ) вважається порушення функції ендотелію, який відіграє ключову роль у підтримані нормального тонусу й структури судин, локального гомеостазу й процесів проліферації клітин судинної стінки. Завдяки збалансованню наведених властивостей підтримується функціональна стабільність серцево-судинної системи, забезпечується адекватність судинних реакцій у відповідь на вплив пошкоджуючих чинників. При АГ здатність ендотеліальних клітин вивільнювати релаксуючі фактори зменшується, в той час як утворення судинозвужуючих факторів зберігається або збільшується, тобто формується дисбаланс між медіаторами, які забезпечують в нормі оптимальний перебіг всіх ендокринно-залежних процесів, що визначається як ендотеліальна дисфункція. Сильна вазоконстрикторна дія ендотеліну-1 та підвищення його рівня в плазмі може свідчити про прогресування АГ та розвиток хронічної серцевої недостатності (ХСН). Стан вазопресорних ендотеліальних механізмів вивчають за рівнем ендотеліну-1 та цАМФ, активність вазодилататорних механізмів – за вмістом цГМФ.

Мета – оцінити показники, що характеризують ендотеліальну функцію (ендотелін-1, цАМФ, цГМФ), під впливом терапії раміприлом і небівололом при АГ.

Матеріал і методи. Обстежено 96 хворих на АГ, ускладнену ХСН, у тому числі 59 чоловіків та 37 жінок, віком 59–83 років. АГ тривала (15,9±1,4) року. Клінічні ознаки ХСН І ФК мали 44, ІІ ФК – 40, ІІІ ФК – 12 пацієнтів (за NYHA). Визначали рівень ендотеліну-1 радіо-імунологічним, цАМФ і цГМФ імуноферментним методом. Раміприл призначали в дозі 2,5 мг на добу, небіволол – 5 мг на добу курсом 18 днів.

Результати. Аналіз вмісту ендотеліну-1 та інших факторів при АГ, ускладненій ХСН, показав, що у хворих з І ФК ХСН мало місце підвищення активності факторів, які свідчать про ендотеліальну дисфункцію у вигляді підвищення рівня ендотеліну-1 у 2,6 разу, зниження цГМФ на 20,5 %, підвищення цАМФ на 15 %, що свідчить про переважання вазопресорних механізмів функціонування. У хворих з ХСН II ФК рівень ендотеліну-1 був близьким до рівня у пацієнтів без ознак ХСН, тоді як при ХСН III ФК він підвищився на 71,9 %. У хворих всіх ФК був майже однаково підвищений у 1,5–2 рази рівень цАМФ, а цГМФ знижений на 31–11 %. Терапія раміприлом і небівололом призводить до достовірного зниження АТ (у 70,58 %) та сприяє нормалізації добового профілю АТ. Після лікування зафіксовано тенденцію до зниження рівнів ендотеліну-1 і цАМФ, а також підвищення цГМФ.

Висновки. Ендотеліальна дисфункція виявляється підвищенням вмісту вазоспастичних факторів ендотеліну-1 і цАМФ; зниженням цГМФ. Рівень ендотеліну-1 в крові збільшується з підвищенням ФК ХСН. При комбінованій терапії раміприлом і небівололом відзначено тенденцію до нормалізаціїї показників ендотеліальної дисфункції, а саме до зниження вмісту ефекторної ланки вазоспастичної реакції ендотеліну-1 і цАМФ, а також до підвищення вазодилататорного цГМФ.

Тривалість життя та динаміка смертності залежно від віку при хворобах, що характеризуються підвищеним кров’яним тиском

А.П. Дорогой

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

На виконання Указу Президента України від 04.02.1999 р. № 117/99 «Про Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні» спільно з наказом МОЗ України та академії медичних наук затверджений План заходів щодо виконання Програми. Відповідно до цих заходів проводиться моніторинг показників смертності і тривалості життя пацієнтів з артеріальною гіпертензією (АГ), яка за МКХ-10 визначається як «Хвороби, що характеризуються підвищеним кров’яним тиском» під шифром I10-I15.

Мета – аналіз стандартизованих показників смертності та розрахунків тривалості життя пацієнтів з АГ за 2005 і 2008 рр. Матеріалами дослідження були дані ЦСУ України і Центру медичної статистики МОЗ України про смертність населення від АГ за 2005 і 2008 рр.

Результати.  У середині 60-х років минулого століття було доведено, що ефективне лікування АГ зменшує рівень смертності і збільшує тривалість життя пацієнтів. У численних контрольованих міжнародних дослідженнях, які проводилися пізніше, також отримані переконливі дані про можливість вирішення базових питань здоров’я (рівень по вікової смертності, тривалість життя, втрати трудового потенціалу) на популяційному рівні.

При аналізі коефіцієнтів смертності (табл. 1) від самостійної АГ (шифр I10-I15) позитивної динаміки немає, проте при окремих її формах величина коефіцієнтів смертності дещо зменшилася (шифри I12, I15).

Таблиця 1. Динаміка коефіцієнтів смертності при хворобах, що характеризуються підвищеним кров’яним тиском

Більш чутливими в таких випадках вважаються динаміка показників смерті за певним віком. Максимальний відсоток померлих від АГ (шифри I10-I15) припадав у 2005 р. на 50–54 роки (15,4 %), у 2008 р. – на 55–59 років (17,1 %). Отже, відбулося зміщення максимального відсотка померлих на більш старшу вікову категорію пацієнтів.

За такої тенденції ми можемо очікувати збільшення тривалості життя (Тж) пацієнтів з даною патологією. Ці дані містяться в табл. 2. Так, при всіх формах АГ тривалість життя збільшилася на 0,732 року, що дало можливість пацієнтам у 2008 р. прожити 467 додаткових років (др). У чоловіків тривалість життя збільшилася на 1,663 року (647 др), у жінок – на 0,074 (18 др).

Таблиця 2. Середній вік померлих при хворобах, що характеризуються підвищеним кров’яним тиском

При гіпертонічній хворобі з переважним ураженням нирок, серця і нирок, частково при інших формах гіпертензії також мало місце збільшення віку померлих.

Висновки. Аналіз стандартизованих коефіцієнтів смертності при ізольованій гіпертонічній хворобі не виявив позитивної динаміки, проте мало місце зміщення максимального відсотку померлих на більш старшу вікову категорію (з 50–54 на 55–59 років). Виявляється тенденція до збільшення середнього віку померлих від хвороб з підвищеним кров’яним тиском.

Динаміка середнього віку смерті населення України при цереброваскулярних хворобах

А.П. Дорогой

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Цереброваскулярні хвороби (ЦВХ) та наслідки від них становлять левову частку медико-соціального тягаря від хвороб системи кровообігу. Експерти ВООЗ відзначають, що смертність від ЦВХ в 2000 р. досягла 9,2 % від усіх смертей у світі, в економічно розвинених країнах – 13,7 %, в слабко розвинених – 8 %. Стандартизовані показники смертності від мозкових інсультів (МІ) в розвинених країнах становлять 50–100 випадків на 100 тисяч населення, в Україні – 222 (2008 рік). Пацієнти які, перенесли МІ, в 15 % випадків до кінця життя залишаються прикутими до ліжка або мають стійкі резидуальні зміни, 60 % стають інвалідами і лише 10 % відновлюють працездатність. Витрати, пов’язані з МІ та їх наслідками, досягають 4 % від безпосередніх витрат на охорону здоров’я.

За кордоном «смертність від ЦВХ» і «смертність від мозкових інсультів» – синоніми. Проте, з багатьох точок зору, МІ доцільно розділяти на геморагічні (ГМІ), обумовлені крововиливом (розрив судини) в структури головного мозку або під його оболонки і ішемічні (ІМІ), пов’язані з зменшенням кровопостачання мозкової тканини через звуження, стеноз, тромбоз чи емболію судин. Такі стани ще визначають як ішемічний, тромботичний або емболічний інфаркт головного мозку. Якщо діагноз МІ методами нейровізуалізації не верифікований, то такі випадки ідуть під рубрикою «інші ЦВХ».

Інсульти будь-якої етіології розглядають як синдром, а не самостійну хворобу. Виходячи з цього, для вирішення проблеми ЦВХ використовують не синдромальний, а системний підхід, який включає вивчення центральної і мозкової геодинаміки, процесу атерогенезу, артеріальної гіпертензії (АГ) і серцево-судинної патології в цілому. В двох третинах випадків причиною розвитку МІ є АГ.

Починаючи з 50–70-х років ХIХ століття, смертність від ЦВХ зменшувалася на 2 % на рік, в 70–90-х роках – на 7 %, причому зниження смертності і збільшення тривалості життя пацієнтів при ЦВХ йшло більшими темпами, ніж при ішемічній хворобі серця. Зменшення рівня цереброваскулярних подій пов’язують, у першу чергу, з покращанням контролю артеріального тиску, зниженням рівня холестерину в крові, зменшенням куріння та покращанням якості харчування.

Мета – аналітична характеристика розрахунків середнього віку смерті населення України при ЦВХ з інтервалом 10 років. Матеріалами дослідження були дані ЦСУ України і Центру медичної статистики МОЗ України про смертність населення при ЦВХ за 1999 і 2008 рр.

Результати. За даними Центру медичної статистики МОЗ України, в 2008 р. було зареєстровано 3 169 288 звернень дорослих пацієнтів (18 років і старших) з приводу ЦВХ (8 369,6 на 100 тис. відповідного населення), серед яких у 61,8 % випадків була супутня АГ. Вперше в житті звернулося 375 524 пацієнтів (991,7 на 100 тис.). З МІ (усі форми) було 107 124 пацієнтів (282,9 на 100 тис.), причому із супутньою АГ – 54,1 %. Померло від усіх ЦВХ 103 073 хворих, у стаціонарах – 22 190 (21,5 %), від внутрішньочерепних крововиливів – 63–69 %, від інфаркту головного мозку – 51 %, від інсульту не уточненого як крововилив або інфаркт мозку – 9 %. Смертність на до госпітальному етапі при ЦВХ становила близько 80 %, а при різних формах МІ – від 31 до 91 %. Слід також наголосити на високому показнику летальності в стаціонарах при ЦВХ, який коливався в межах від 5,6 (всі ЦВХ) до 41,8 (внутрішньочерепні крововиливи). Звичайно, що високі показники смертності на догоспітальному етапі, летальності у стаціонарах не можуть не впливати на середній вік смерті пацієнтів при ЦВХ. Динаміка отриманих показників міститься в таблиці.

Таблиця. Динаміка віку смертності населення України при ЦВХ

З наведеної таблиці видно, що за останні 10 років при ЦВХ намітилася позитивна динаміка віку смертності як серед всього населення (на 0,8 років), так і серед чоловіків (на 1,1 рік) та жінок (на 0,9 років). Проте, збільшення віку померлих стосується тільки ІМІ та інших ЦВХ. При ГМІ тривалість життя скоротилася на 1,2 роки (у чоловіків на 0,9, у жінок на 0,7 років). Середня тривалість життя чоловіків при ЦВХ на 7 років менша, ніж у жінок, при ГМІ – на 6, при ІМІ – на 5,5 і при інших ЦВХ – на 5.

Висновки. За останні 10 років намітилася нестійка тенденція до збільшення віку померлих при ЦВХ, особливо при ІМІ та інших ЦВХ. При ГМІ вік померлих має негативну тенденцію до зменшення. При ЦВХ відзначається високий рівень смерті на догоспітальному етапі (біля 80 %), який коливається від 31 до 91 %. Чоловіки при ЦВХ живуть в цілому на 5–7 років менше, ніж жінки.

Поточні показники структури смертності населення України при ЦВХ

А.П. Дорогой

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

За Міжнародною статистичною класифікацією хвороб (МКХ-10) цереброваскулярні хвороби (шифр I60-I69) віднесені до хвороб системи кровообігу (шифр I00-I99, клас IX). До цереброваскулярних хвороб (ЦВХ) включені всі стани, асоційовані з артеріальною гіпертензією (АГ), класифіковані в рубриках I10-I15 (хвороби, що характеризуються підвищеним кров’яним тиском). Такий підхід стосується і ішемічної хвороби серця (I20-I25), до якої включаються всі стани зі згадкою про гіпертензію (I10-I15).

Отже, якщо ЦВХ чи ішемічна хвороба серця (ІХС) перебігають на тлі АГ або без неї, то в офіційній статистиці про смертність, починаючи з 2005 р., дані про неї відсутні. На наш погляд, такий формальний перехід статистичної звітності про смертність відповідно до МКХ-10 завдає шкоди суспільству і державі в цілому. Адже йдеться про гіпертонічну хворобу, на яку страждають офіційно зареєстрованих 11,7 млн наших громадян. Крім того, в Україні виконуються з 1999 р. «Програма профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні», з 2002 р. – міжгалузева програма «Здоров’я нації», з 2006 р. – «Державна програма запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки», замовником яких виступає Міністерство охорони здоров’я України. Оцінити об’єктивно ефективність виконання названих програм без диференційованого моніторингу базових показників здоров’я (смертність, тривалість життя, втрати трудового потенціалу, тощо) при ЦВХ і ІХС, які асоційовані з АГ, тепер стало неможливо. Необхідно враховувати і той факт, що АГ є одним із провідних компонентів серцево-судинного континууму та асоційованих станів при багатьох внутрішніх хворобах.

Мета – аналіз структури смертності населення України при ЦВХ без згадки про АГ.

Матеріал і методи. Дані ЦСУ України і Центру медичної статистики МОЗ України про смертність населення при ЦВХ за 2008 р.

Результати. У структурі загальної смертності населення України ЦВХ в 2008 р. становили 13,7 % (1630,976 і 222,821 на 100 тис. наявного населення відповідно), ІХС – 42,5 %, мозкові інсульти (всі форми) – 5,6 %, інфаркт міокарда (всі форми) – 1,3 %. У структурі смертності від ХСК ЦВХ становили 21,5 % (1037,9 і 222,8 на 100 тис. наявного населення), ІХС – 66,8 %, мозкові інсульти (МІ) – 8,8 %, інфаркт міокарда (ІМ) – 2,1 %.

Серед усіх померлих у працездатному віці ЦВХ становили 5,5 %, ІХС – 16,0 %, МІ – 4,8 %, ІМ – 1,3 %. В структурі смертності працездатного населення від ХСК ЦВХ досягали 18,5 %, ІХС – 53,7 %, МІ – 16,1 %, ІМ – 4,4 %.

З наведених даних видно, що МІ є причиною смерті серед всього населення в 4,3 разу частіше, ніж ІМ, серед працездатного – в 3,7 разу. Загальна структура смертності при ЦВХ за 2008 рік показана в таблиці.

Таблиця. Структура смертності населення України при ЦВХ

На чоловіків припадає 40,9 % смертельних випадків МІ, на жінок – 59,1 %. У працездатному віці смертність від МІ у чоловіків втричі вища, ніж у жінок (відповідно 76,9 і 23,1 %).

При ЦВХ від всіх МІ померло 41,2 % пацієнтів (чоловіків 48,2 %, жінок 36,3 %). У працездатному віці від МІ вмирає кожний п’ятий (21,4 %) пацієнт (чоловіків 76,9 %, жінок 23,1 %).

До смертності від інших ЦВХ відносять закупорку та стеноз прецеребральних і церебральних артерій, що не призводять до інфаркту мозку, інші ЦВХ, де переважає церебральний атеросклероз (94,7 %, шифр МКХ-10 I67.2), наслідки ЦВХ, переважно стани після інфаркту мозку та наслідки інсультів, не уточнених як крововилив або інфаркт. Від них померло 58,8 % хворих (51,8 % чоловіків, 63,7 % жінок).

Серед померлих від ЦВХ геморагічні мозкові інсульти (ГМІ) становили 14,4 %, ішемічні мозкові інсульт (ІМІ) – 26,8 %. В обох випадках переважала смертність чоловіків (на 78 і 13 відносних відсотків відповідно). У працездатному віці на ГМІ приходилося 65,2 % померлих (75 % чоловіків, 25 % жінок), на ІМІ 34,8 % (чоловіки – 80,6 %, жінки – 19,4 %). На один випадок ГМІ припадало 1,9 випадків ІМІ, в світі і країнах Євросоюзу 1:4-7.

При ГМІ перше місце займають внутрішньомозкові крововиливи (ВМК), потім субарахноїдальні крововиливи (САК) як результат розриву судинної аневризми чи черепно-мозкової травми і нетравматичний внутрішньочерепний крововилив (ВЧК). При ІМІ провідною причиною смерті є інфаркти головного мозку (ІГМ).

Висновки. У структурі смертності від МІ найбільш загрозливі ГМІ становлять 35 %, ІМІ – 65 %. Співвідношення цих показників – 1:2, в розвинених країнах 1:4-7.У чоловіків ризик смерті від МІ значно вищий, ніж у жінок, особливо при ГМІ.

Особенности венозного кровотока предплечья у больных с гипертонической болезнью в зависимости от степени АГ

Н.Я. Доценко, Л.В. Герасименко, С.С. Боев, И.А. Шехунова, Л.В. Порада

Запорожская медицинская академия последипломного образования

Цель – изучить состояние венозного кровотока предплечья у больных гипертонической болезнью (ГБ) в зависимости от степени артериальной гипертензии (АГ).

Материал и методы. Обследованы 121 больной с ГБ I и ІІ стадии (средний возраст (49,8±0,75) года) и 30 здоровых лиц контрольной группы. Больные были распределены на 3 группы в зависимости от степени АГ: 19 больных с АГ 1-й степени, 50 пациентов с АГ  2-й степени и 52 с АГ 3-й степени. Исследование венозного кровотока предплечья проводили методом окклюзионнной венозной электромиоплетизмографии в покое и сразу после электромиостимуляции (ЭМС) с помощью полианализатора ПА9-01. Статистическую обработку результатов проводили с помощью программы Statisticа 6,0.

Результаты. У больных с ГБ венозный кровоток характеризовался уменьшением емкостных и скоростных показателей, увеличением венозного давления (ВД) и венозного тонуса (ВТ) в сравнении с контрольной группой. У пациентов с 3-й степенью АГ ВД было выше, чем у больных с 1-й и 2-й степенью АГ на 5,4 % и 3,2 % (Р<0,05) соответственно. У пациентов 3-й группы ВТ на 23,5 % (Р<0,05) выше, чем в 1-й группе. У пациентов 3-й группы средняя скорость наполнения вен (срСНВ) при их окклюзии была ниже, чем в 1-й группе на 21,5 % (Р<0,05). При 3-й степени АГ дополнительная венозная емкость (ДВЕ) была ниже, чем у пациентов с 1-й степенью АГ на 26,5 % (Р<0,05). Максимальная скорость опорожнения вен (МСОВ) у пациентов 1-й группы превышала значения 3-й группы на 23,6 % (Р<0,05). Реакция ёмкостных сосудов у больных ГБ в ответ на ЭМС качественно отличалась от реакции изучаемых сосудов контрольной группы и характеризовалась снижением ВТ и МСОВ, увеличением срСНВ при окклюзии и ДВЕ. СрСНВ при окклюзии после ЭМС была максимальной в 3-й группе, достоверно превышая значения 1-й и 2-й групп на 33,9 и 21,5 % соответственно. У пациентов 3-й группы ДВЕ после ЭМС была выше, чем у лиц 1-й группы на 34,5 % (Р<0,05).

Выводы. По мере увеличения степени АГ выраженность изменений емкостных и скоростных показателей венозного кровотока предплечья усиливалась. У больных с ГБ, в отличие от здоровых людей, нарушения показателей периферического кровотока проявлялись вазоконстрикцией резистивных и емкостных сосудов. Выявленное ограничение резерва периферических сосудов в покое в большей степени проявлялось при выполнении мышечной работы. Реакция емкостных сосудов у больных с ГБ на мышечную нагрузку носила патологический характер, отличаясь от реакции у здоровых людей, и характеризовалась вазодилатацией.

Информационные технологии диагностики нозогений при артериальной гипертензии

И.В. Дроздова, Г.Б. Чумак

Украинский Государственный научно-исследовательский институт медико-социальных проблем инвалидности, г. Днепропетровск
Санаторий «Зори Украины», г. Ялта

Нозогении – психические расстройства, возникающие вследствие осознания угрозы для существования, исходящей от соматического заболевания. У больных с артериальной гипертензией (АГ) выявлены аффективные расстройства, невротические, связанные со стрессом и соматоформные расстройства, стойкие изменения личности, не связанные с заболеванием или повреждением головного мозга. При помощи программного продукта Мониторинг реализованы вычислительные схемы обработки данных суточного мониторирования артериального давления (СМАД) с использованием марковских процессов и локальных полиномиальных В-сплайнов. В результате моделирования процесса СМАД, по данным систолического и диастолического артериального давления, частоты сокращений сердца, для каждого больного был получен набор параметров, который содержал для моделей этих показателей постоянные оценки функций интенсивности, вероятностные характеристики стационарного режима и время входа в зону стационарности процесса с постоянными и кусочно-постоянными оценками функций интенсивности перехода между состояниями. Набор новых показателей СМАД дал возможность провести кластерный анализ на основе выявленных групповых соотношений с целью классифицировать больных согласно уставленным клиническим диагнозам. Сопоставление диагнозов проводилось с диагнозом АГ 1-й и 2-й стадий, невротических, связанных со стрессом, соматоформных, аффективных расстройств и с отсутствием нозогений. Разработанная технология дала возможность улучшить качество диагностики на 20,6 % и предложить новый подход к типологии нозогений при АГ.

Сравнительная характеристика течения и исходов АГ у пациентов с гипертензивной и изотензивной ортостатическими реакциями диастолического АД

А.Ю. Егорова

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Существует три основных типа реакций артериального давления (АД) в ортостатических пробах: повышение АД, отсутствие изменений АД и снижение АД. Цель работы – сравнить особенности течения и исходов артериальной гипертензии (АГ) у пациентов с гипертензивной и изотензивной ортостатическими реакциями (ОР) диастолического артериального давления (ДАД).

Проведено когортное ретроспективное исследование 113 пациентов с АГ в возрасте (64,73±6,42) года. Из них 44 мужчины и 69 женщин. Средняя продолжительность заболевания составила (13,9±6,2) года. В исследование включались лица с изо- и гипертензивными типами ОР ДАД. Наблюдение за пациентами начато в 2004 г. Контроль результатов лечения осуществлялся на протяжении 4 лет. Для статистической оценки результатов использовались параметрические критерии (среднее значение – М и стандартное отклонение – SD). Данные заносились в базу Microsoft Excel, достоверность различий между группами пациентов определяли с помощью критерия Пирсона, расчет показателей производился с помощью SPSS 10.0 для Windows.

В соответствии с полученными результатами частота тяжелой АГ при гипертензивном типе ОР ДАД возросла на 17 % и при изотензивном – на 16 %. При этом частота изотензивного типа ОР ДАД была большей, чем гипертензивного (соответственно 44 и 29 %). Частота ІІІ стадии АГ при гипертензивном типе ОР ДАД возросла на 5 % и при изотензивном – на 22 %. Общее число неблагоприятных исходов преобладало при изотензивном типе ОР ДАД: при гипертензивном – 16 % и изотензивном – 24 %.

Таким образом, ортостатические реакции ДАД в долгосрочном течении и исходах АГ имеют важное значение. Более тяжелое течение АГ наблюдается у пациентов с изотензивным типом ОР ДАД, в отличие от гипертензивного типа, в связи с чем нужно уделять внимание не только контролю АД, но и его ортостатическим реакциям.

Артериальная гипертензия и кардиоэмболический инсульт: оценка цитопротекторного эффекта препарата мексикор

Л.М. Ена, С.М. Кузнецова, М.С. Егорова

ГУ «Институт геронтологии АМН Украины», г. Киев

Цель – изучение влияния метаболического цитопротектора мексикора на показатели системной, кардиальной гемодинамики, суточный профиль АД, а также электрическую негомогенность миокарда у пациентов пожилого возраста с постоянной формой фибрилляции предсердий (ФП), перенесших ишемический инсульт (ИИ).

Материал и методы. В комплексном исследовании приняли участие 25 пациентов с ФП (средний возраст (69,3±1,4) года), перенесших ИИ, кардиоэмболический подтип. Группы были сопоставимы по возрасту, уровню АД, индексу массы тела, давности ФП, давности артериальной гипертензии и ИИ. Пациентам проводили холтеровское мониторирование ЭКГ и АД. На фоне стандартной антигипертензивной и контролирующей частоту желудочкового ответа терапии, пациенты получали мексикор в дозе 4 мл внутривенно капельно утром и 4 мл внутримышечно вечером в течение 10 дней.

Результаты. На фоне лечения мексикором у пациентов с ФП и ИИ значительно сократилось количество предъявляемых жалоб: уменьшились головные боли, головокружение, отсутствовали ощущения перебоев в работе сердца, учащенное сердцебиение, исчезли болевые ощущения в области сердца. Отмечались разнонаправленные изменения со стороны переменных АД: в дневное время повысились минимальные значения САД, в то время как ночью минимальные значения САД, средние и максимальные значения ДАД демонстрировали отчетливую тенденцию к снижению. Наиболее выраженные сдвиги зарегистрированы со стороны показателей, характеризующих АД в утренние часы: утренний подъем САД уменьшился на 21 %, скорость утреннего подъема – на 10 %. При анализе суточного профиля у пациентов с ФП и ИИ до лечения было обнаружено, что только для 48 % пациентов характерно физиологическое снижение АД в ночное время и у 52 % пациентов в обеих группах были обнаружены отклонения в циркадной динамике АД. На фоне лечения мексикором частота встречаемости благоприятного профиля снижения АД (типа dipper) увеличилась до 64 % пациентов, суммарная доля неблагоприятных типов нарушения суточного ритма АД уменьшилась и составила 36 %. При анализе желудочковых нарушений ритма обнаружено, что в 100 % случаев наблюдались одиночные желудочковые экстрасистолы (ОЖЭ). При этом статистически значимой разницы в количестве данных аритмий до и после лечения не наблюдалось. Вместе с тем, количество парных (ПЖЭ) и групповых желудочковых экстрасистол (ГЖЭ) уменьшилось на фоне лечения мексикором в 3,5 и 3 раза соответственно, а пароксизмы желудочковой тахикардии (ПЖТ) вообще не наблюдались. Отчетливым доказательством антиишемического эффекта Мексикора по данным ХМ ЭКГ является существенное уменьшение количества как безболевых (в 2,5 раза), так и в значительно большей мере эпизодов болевой ишемии миокарда после курсового применения препарата. В целом, суммарное количество эпизодов ишемии снизилось более чем в 5 раз. При этом уменьшение длительности эпизодов безболевой ишемии миокарда в 5 раз обусловлено именно уменьшением количества эпизодов ишемии миокарда, а не укорочением их продолжительности.

Выводы. Мексикор оказывает отчетливое позитивное влияние на электрическую активность миокарда, суточную динамику АД и системную гемодинамику, что обосновывает возможность использования данного препарата в систему реабилитации пациентов, перенесших кардиоэмболический инсульт.

Стан і перспективи лікування артеріальної гіпертензії у хворих літнього віку в стаціонарах України

Л.М. Єна, Л.П. Купраш, С.О. Гударенко, О.В. Купраш, В.М. Грушевська

ДУ «Інститут геронтології АМН України», м. Київ

Вікові особливості механізмів формування та клінічного перебігу артеріальної гіпертензії (АГ), комплексний характер патології, зміни фармакодинаміки і фармакокінетики ліків у старечому організмі визначають специфічність підходів до оптимізації антигіпертензивної терапії у хворих похилого і старечого віку з метою забезпечення її належної якості.

Мета – оцінити стан та визначити перспективи оптимізації антигіпертензивної терапії хворих похилого і старечого віку в стаціонарах України.

Матеріал і методи. Проведено ретроспективне дослідження антигіпертензивної терапії хворих літнього віку в лікарняних закладах у різних регіонах України (17 обласних лікарнях і Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни) в період 2000–2009 рр. Проаналізовано 9847 історій хвороб пацієнтів віком понад 60 років, хворих на артеріальну гіпертензію. Використані епідеміологічні, фармакоепідеміологічні і фармакоекономічні і статистичні методи дослідження.

Результати. Встановлено регіональні особливості характеру і рівня супутньої патології у хворих на АГ, сформовано діагностично-споріднені групи як основу для розробки стандартів лікування АГ у хворих похилого і старечого віку за умов вікової поліморбідності. Виявлено позитивні тенденції в лікуванні АГ у хворих літнього віку в лікарняних закладах за період дослідження: значне зростання частоти призначень антигіпертензивних засобів І ряду (інгібіторів АПФ, антагоністів кальцію, діуретиків, антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ, b-адреноблокаторів); призначення антигіпертензивних засобів переважно в режимі комбінованої терапії, з використанням рекомендованих комбінацій; урахування взаємодії антигіпертензивних засобів з препаратами інших фармакотерапевтичних груп, що використовуються для лікування захворювань органів кровообігу.

Встановлено, що взаємодія антигіпертензивних засобів з лікарськими засобами для лікування супутньої патології у хворих літнього віку з високим рівнем поліморбідності на даний час ще недостатньо враховується. Результати проведеного дослідження виявили високий рівень (51,9 % хворих) недотримання хворими режиму лікування (некомплаєнтність), в формуванні якої важливу роль, поряд з медичними, відіграють соціально-економічні чинники.

Висновки. Раціональне призначення антигіпертензивної терапії з урахуванням взаємодії з лікарськими засобами для лікування супутньої патології, а також підвищення комплаєнсу хворого до лікування шляхом корекції основних факторів його формування дозволять оптимізувати ефективність лікування артеріальної гіпертензії у хворих літнього віку.

Діагностика гіпертрофії лівого шлуночка і лікування артеріальної гіпертензії в оглядовому дослідженні «Екран»

О.Й. Жарінов

Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України, м. Київ

Мета оглядового («крос-секційного») дослідження «ЕКРАН» («ЕлектроКардіогРАфічні ознаки гіпертрофії лівого шлуночка у пацієнтів з гіпертеНзією») полягала в покращанні виявлення гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ) у пацієнтів з артеріальною гіпертензією (АГ) електро- (ЕКГ) і ехокардіографічним (ЕхоКГ) методами та оцінці контролю рівня артеріального тиску в амбулаторних умовах у хворих з ГЛШ.

Обстежили 2131 пацієнта з АГ, у тому числі 1248 чоловіків і 883 жінок віком від 18 до 87 років (середній вік (55±11) років). Тривалість захворювання становила від 1 міс до 44 років, в середньому (9,8±6,8) року. У 26,70 % пацієнтів на момент обстеження виявили підвищення АТ 1-го ступеня, 53,12 % – 2-го ступеня, 12,20 % – 3-го ступеня. В інших учасників дослідження (7,98 %) стійка АГ була документована раніше, але на момент включення зареєстрували нормальний рівень АТ. У 50,55 % обстежених спостерігали надмірну масу тіла, у 30,24 % – ожиріння; середній індекс маси тіла в обстеженої популяції становив 28,57 кг/м². У 20,79 % пацієнтів діагностували цукровий діабет, у 43,17 % – стенокардію, у 35,83 % – серцеву недостатність. Серед обстежених 8,64 % раніше перенесли порушення мозкового кровообігу, 25,04 % – інфаркт міокарда, у 10,84 % була наявна фібриляція передсердь.

Дані ЕКГ у 12 відведеннях були проаналізовані у 2002 пацієнтів (93,95 %). У 63,73 % з них були наявні амплітудні ознаки ГЛШ, у 70,05 % – невольтажні критерії ГЛШ. У 1313 пацієнтів (61,61 %) були доступними дані ЕхоКГ. У 1050 з них (79,97 %), у тому числі 614 чоловіків і 436 жінок, виявили збільшення індексу маси міокарда лівого шлуночка (ІММЛШ) вище порогового рівня. Причому в середньому ІММЛШ становив (160±61) г/м².

Серед антигіпертензивних засобів в обстежених пацієнтів застосовували інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (49,27 %), бета-адреноблокатори (37,63 %), діуретики (21,82 %), антагоністи кальцію (17,78 %), фіксовані комбінації (13,61 %), блокатори рецепторів ангіотензину ІІ (5,02 %), препарати центральної дії (2,11 %). На момент обстеження 28,25 % пацієнтів не отримували антигіпертензивної терапії.

Отже, ЕКГ і ЕхоКГ ознаки ГЛШ були виявлені у більшості пацієнтів з помірною і тяжкою АГ. Клінічний профіль обстежених пацієнтів характеризувався значною поширеністю факторів ризику і асоційованих станів. Результати здійсненого «зрізового» огляду реальної клінічної практики відображають також незадовільний стан контролю АТ у пацієнтів з ознаками ГЛШ. Структура застосованої терапії також не відповідала діючим узгодженим рекомендаціям, що визначалося недостатнім використанням фіксованих комбінацій антигіпертензивних засобів.

Взаємозв’язок гормонального гомеостазу та функціонального стану печінки у хворих з гіпертензивним серцем

Л.В. Журавльова

Харківський національний медичний університет

 Мета – визначити вплив функціонального стану печінки (ФСП) на рівень гормонів і формування гіпертензивного серця (ГС).

Матеріал і методи. Обстежено 124 хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ), з них 51,7 % – чоловіки і 48,3 % – жінки віком у середньому (45,4±2,28) року, 87 хворих ((51,3±3,65) року) на ГХ з супутніми хронічними гепатитами (ХГ) та цирозами печінки (ЦП). Контрольну групу становили 20 практично здорових осіб.

Активність реніну та концентрацію альдостерону у сироватці крові здійснювали методом радіоімунологічного аналізу з використанням тест-системи наборів фірми Cis bio international (Франція). Вимірювання радіоактивних проб здійснювали на гамма-лічильнику «Гамма-1». Визначення вмісту адреналіну та норадреналіну в сироватці крові здійснювали спектрофлюорометричним методом. Концентрація гормонів (трийодтироніну (Т3), тироксину (Т4), інсуліну, кортизолу, естрадіолу, тестостерону) у плазмі крові визначали за допомогою стандартного набору реактивів фірми «Бєларусь». УЗД серця проводили із застосуванням ультразвукового апарата Aloka-SSD-280 (Японія). ФСП досліджували шляхом вивчення білкового, пігментного, ферментного, вуглеводного, ліпідного, холеретичного обмінів та реологічних властивостей крові.

Результати. Зміни гормонального гомеостазу хворих на ГХ залежали від стадії захворювання та супутніх ХГ та ЦП. Рівень адаптаційних гормонів у сироватці крові у хворих на ГХ, та при поєднанні з ХГ та ЦП мав вірогідну (Р<0,05) різницю. Найбільш виражені зміни спостерігалися у хворих на ГХ ІІ стадії з ЦП, які супроводжувалися порушенням метаболізму адаптаційних гормонів та ФСП, прогресуванням структурно-функціональних змін міокарда. Встановлено прямий кореляційний зв’язок між змінами активності реніну та маси міокарда лівого шлуночка (ММ ЛШ) у хворих на ГХ І, ІІ, ІІІ стадії, та пацієнтів з ГХ ІІ стадії у поєднанні з ХГ, ЦП (r=0,45; 0,56; 0,68; 0,71; Р<0,05), що підтверджує гіпотезу про залежність ступеня розвитку гіпертрофії ЛШ від рівня активності реніну у сироватці крові. Негативна кореляційна залежність спостерігалася між активністю реніну та фракції викиду (ФВ) у хворих на ГХ І стадії (r=-0,26; Р>0,05), ГХ ІІ стадії (r=-0,38; Р<0,05), ГХ ІІ стадії з ХГ (r=-0,45; Р<0,05), що може свідчити про зниження скоротливої властивості міокарда ЛШ під впливом змін концентрації реніну у сироватці крові. Виявлені зміни ММЛШ залежно від концентрації інсуліну у сироватці крові у хворих на ГХ ІІ стадії (r=0,43; Р<0,05), ГХ ІІІ стадії (r=0,54; Р<0,05), ГХ ІІ стадії з ХГ (r=0,48; Р<0,05), ГХ ІІ стадії з ЦП (r=0,62; Р<0,05). Збільшення концентрації інсуліну у сироватці крові може бути обумовлено порушенням його метаболізму у печінці, що викликає розвиток інсулінорезистентності та розлад усіх видів обміну з підвищенням маси тіла, а також структурно-функціональні зміни у міокарді. Виявлений вплив збільшення концентрації кортизолу у сироватці крові на ММЛШ у хворих на ГХ І, ІІ, ІІІ стадії, ГХ II стадії у поєднанні з ХГ, ЦП (r=0,45; 0,53; 0,64; 0,66; 0,71; Р<0,05) свідчить про сповільнення пристосувальної реакції організму внаслідок порушення метаболізму кортизолу у печінці. Підвищення концентрації естрадіолу у сироватці крові супроводжувалося збільшенням ММЛШ у хворих на ГХ І, ІІ, ІІІ стадії, ГХ ІІ стадії у поєднанні з ХГ, ЦП (r=0,38; 0,40; 0,45; 0,45; 0,52; Р<0,05).

Висновки. Кореляційний зв’язок адаптаційних гормонів з окремими геометричними параметрами міокарда ЛШ збільшувався прямо пропорційно до стадії ГХ, особливо при поєднанні ГХ з хронічними запальними захворюваннями печінки. Печінка відіграє важливу роль у розладах гуморальних механізмів регуляції кардіоваскулярної системи, її функціональні зміни сприяють ремоделюванню міокарда ЛШ у хворих на ГХ.

Особливості перебігу ГХ у хворих з вихідною нормальною геометрією ЛШ та з нормальною масою міокарда лівого шлуночка через 18 років

Л.І. Зелененька, О.Г. Купчинська, М.Г. Ілляш, О.Є. Базика, І.М. Антонюк

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – встановити можливі предиктори трансформації нормальної геометрії лівого шлуночка (НГЛШ) в концентричне ремоделювання (КРЛШ) у хворих з тривалою гіпертонічною хворобою (ГХ), оцінити частоту розвитку серцево-судинних ускладнень (ССУ) у хворих з нормальним індексом маси міокарда лівого шлуночка (ІММ ЛШ) через 18 років.

Матеріал і методи. Серед хворих на ГХ, обстежених повторно (через 18 років), виділено 29 пацієнтів (віком (60,8±3,4) року) з вихідною НГЛШ (за даними ехокардіографії), в яких при повторному обстеженні ІММ ЛШ не перевищував нормальні граничні значення. Під час базисного обстеження було визначено також концентрацію в крові альдостерону (КАП) та активність реніну плазми (АРП) радіоімунним методом.

Результати. За даними повторного обстеження пацієнтів розподілили на дві групи: 1-ша (n=13) – із НГЛШ, 2-га (n=16) – з КРЛШ. Деякі вихідні показники (1) та їх приріст (D) за 18 років наведено в таблиці.

Таблиця

Примітка. Динаміка показника достовірна: * – Р<0,05, ** – Р<0,01, *** – Р<0,001

50 % пацієнтів 2-ї групи мали ожиріння (індекс маси тіла (ІМТ) >30 кг/м²), 33,3 % палили ( 15 сигарет на день), з них 66,6 % осіб антигіпертензивну терапію (АТ) приймали нерегулярно. Хворі 1-ї групи не палили взагалі, з них тільки 33,3 % осіб мали надмірну масу тіла (ІМТ >25 кг/м² і <30 кг/м²), всі проводили ефективну антигіпертензивну терапію, що сприяло зниженню САТ і ДАТ та збереженню НГЛШ. Вихідні значення КАП були достовірно вищими у пацієнтів 2-ї групи.

Впродовж 18 років 27 % пацієнтів 2-ї групи перенесли гостре порушення мозкового кровообігу або транзиторну ішемічну атаку, у 16,7 % розвинувся цукровий діабет. У хворих 1-ї групи порушень мозкового кровообігу зафіксовано не було. За цей період спостерігали розвиток інфаркту міокарда: в 1-й групі – 2 особи, а в 2-й групі – 3 особи.

Висновок. Розвиток КРЛШ у хворих з вихідною НГЛШ асоціюється з відносним вихідним збільшенням КАП, відсутністю ефективної антигіпертензивної терапії, що призводить до збільшення рівня САТ та прогресування гіпертонічної хвороби і сприяє підвищенню ризику розвитку ССУ.

Взаємозв’язок циркадного ритму артеріального тиску і типу геометрії ЛШ серця у пацієнтів з артеріальною гіпертензією

Т.О. Ілащук, В.К. Тащук, І.В. Бачинська

Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

З метою вивчення взаємозв’язку циркадного ритму артеріального тиску (АТ) з типом геометрії лівого шлуночка (ЛШ) серця обстежено 182 пацієнти з артеріальною гіпертензією (АГ), що перебігала ізольовано та у поєднанні з ішемічною хворобою серця. Всім хворим проведено добове моніторування артеріального тиску (ДМАТ) та ехокардіографію (ЕхоКГ). Оцінювали основні параметри моніторування залежно від виявленого типу ремоделювання лівого шлуночка серця. Залежно від результатів ЕхоКГ дослідження пацієнти були розділені на три групи: І групу становили 42 (23,1 %) особи з нормальною геометрією ЛШ (відносна товщина стінки ЛШ (ВТСЛШ) менше 0,45, індекс маси міокарда ЛШ (ІММЛШ) менше 125 г/м²). В ІІ групу увійшли 78 (42,9 %) пацієнтів, у яких при ЕхоКГ було виявлено концентричну гіпертрофію ЛШ (ВТСЛШ більше 0,45, ІММЛШ більше 125 г/м²). ІІІ групу становили 62 (34 %) хворих на АГ, у яких поряд з гіпертрофією міокарда відзначалася дилатація порожнини ЛШ, тобто було виявлено ексцентричну гіпертрофію ЛШ (ВТСЛШ менше 0,45, ІММЛШ більше 125 г/м²). Виявлено, що із зростанням середньодобових, середньоденних та середньонічних значень систолічного та діастолічного АТ, за даними ДМАТ, достовірно зростає частота виявлення концентричної та ексцентричної гіпертрофії при проведенні ЕхоКГ. Визначені нами групи достовірно розрізнялися за величиною нічного зниження АТ. Так, частота виявлення добового профілю dipper вдвічі зменшувалася від І до ІІ та ІІІ груп, а добовий профіль non-dipper реєструвався в 3,9 та 5,8 разу частіше у пацієнтів ІІ та ІІІ груп, відповідно, порівняно з І групою. Встановлено, що нічне зниження АТ у пацієнтів з АГ зменшується при появі та прогресуванні вторинних змін у серцево-судинній системі, при паралельному зростанні середньодобових, середньоденних та середньонічних значень АТ та величин добової варіабельності АТ.

Виявлення при ДМАТ недостатнього зниження АТ у нічний час є показанням для додаткового обстеження хворого з метою виявлення змін з боку серцево-судинної системи, супутньої ішемічної хвороби серця або серцевої недостатності.

Оцінка скоротливої функції лівого передсердя у пацієнтів з ГХ та ІХС

М.Г. Ілляш, О.Г. Несукай, Н.В. Довганич, О.Є. Базика, С.І. Деяк, О.С. Старшова, О.П. Осадча, С.В. Казарова

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Обстежено 22 хворих з гіпертонічною хворобою (ГХ) віком у середньому (52,6±2,3) року, які становили 1-шу групу, та 13 хворих з ГХ та супутньою ІХС (стабільною стенокардією напруження ІІ–ІІІ ФК) віком у середньому (54,3±1,9) року, що становили 2-гу групу, яким проводили трансторакальну ехокардіографію в М-, В-режимах, допплерографію, обчислювали індексовані показники об’ємів лівого шлуночка (ЛШ) та лівого передсердя (ЛП) як відношення їх абсолютних значень до площі поверхні тіла. Ступінь внеску ЛП у наповнення ЛШ визначали за показником фракції об’єму наповнення (ФОН). Контрольну групу становили 12 пацієнтів без серцево-судинних захворювань, зіставних за віком. У хворих 1-ї та 2-ї груп була наявна концентрична гіпертрофія ЛШ (індекс маси міокарда (ІММ) ЛШ 110 г/м² для жінок, та 125 г/м² для чоловіків, відносна товщина стінки (ВТС) ЛШ > 0,42 ум. од.), діастолічна дисфункція ЛШ за типом порушення релаксації міокарда, збережена систолічна функція ЛШ (фракція викиду ЛШ > 45 %).

Аналіз показників структурно-функціонального стану ЛП виявив, що у пацієнтів 1-ї та 2-ї груп величини кінцеводіастолічного об’єму (КДО) ЛП та його індексованого показника (ІКДО ЛП), розміру та площі ЛП у діастолу достовірно не відрізнялися, однак були достовірно більшими порівняно з такими у пацієнтів контрольної групи, що вказувало на збільшення ЛП у пацієнтів обох груп. У пацієнтів з ГХ збільшення ЛП, його активного скорочення та внеску в наповнення ЛШ асоціювалися із гіпертрофією ЛШ, про що свідчили прямі зв’язки між КДО ЛП та ІММ ЛШ (r=0,41, Р<0,03), між площею ЛП у діастолу та ІММ ЛШ (r=0,38, Р<0,01), між фракцією об’єму наповнення та ІММ ЛШ (r=0,36, Р<0,05), між роботою ЛП та ІММ ЛШ (r=0,45, Р<0,01). У пацієнтів 2-ї групи було відзначено більші величини показників площі та поперечного розміру ЛП у систолу (у середньому відповідно на 12,1 та 10,0 %, Р<0,05 ), ІКСО (у середньому на 18,2 %, Р<0,04), та менші величини роботи ЛП (у середньому на 23,5 % , Р<0,03), систолічного індексу спорожнення (у середньому на 14,0 %, Р<0,01), фракції викиду ЛП (у середньому на 15,0 %, Р<0,01) порівняно з такими у пацієнтів 1-ї групи, що вказувало на погіршення скоротливої функції ЛП у цих хворих. Величина показника фракції об’єму наповнення (ФОН) ЛШ у пацієнтів 2-ї групи була меншою (у середньому на 20,4 %, Р<0,01), ніж у пацієнтів 1-ї групи, та свідчила про зниження компенсаторної ролі ЛП у наповненні ЛШ.

У пацієнтів з ГХ, супутньою ІХС, концентричною гіпертрофією ЛШ та діастолічним наповненням ЛШ за типом порушення релаксації міокарда відзначено зниження скоротливої функції ЛП та його внеску в наповнення ЛШ за меншими величинами показників роботи ЛП, систолічного індексу спорожнення та ФОН ЛШ.

Оптимизация терапии больных с ГБ и патологией кардиореспираторной и эндокринной систем путем фармакогенетических исследований некоторых генов

И.П. Кайдашев, О.А. Шлыкова, М.С. Расин, А.М. Расин, О.А. Борзых, И.А. Мормоль, Л.И. Якимишина, Л.Э. Веснина, Л.В. Беркало, Л.А. Куценко, О.В. Измайлова, М.В. Микитюк

Научно-исследовательский институт генетических и иммунологических основ развития патологии и фармакогенетики
Украинская медицинская стоматологическая академия, г. Полтава

Цель – поиск новых методов профилактики и лечения больных гипертонической болезнью (ГБ) в сочетании с хроническими обструктивными заболеваниями легких (ХОЗЛ) и сахарным диабетом (СД) 2-го типа путем использования блокаторов рецептора ангиотензина II первого типа (АТ1Р), ангиотензин-превращающего фермента (АПФ) и лигандов рецепторов, активирующих пролиферацию пероксисом (ППАРg2) с учетом полиморфизма этих рецепторов.

Материал и методы. При помощи полимеразной цепной реакции с использованием специфических олигонуклеотидных праймеров к генам АТ1Р, АПФ, ППАРg2, липопротеид липазы (LPL), 7-дегидро-холестерол редуктазы (DHCR7) и рестрикционного анализа изучена распространенность полиморфизмов данных генов в полтавской популяции, зависимость между генотипами, тяжестью течения ГБ в сочетании с ХОЗЛ и СД 2-го типа, с симптомами метаболического синдрома и эффективностью лечения блокаторами АТ1Р – кандесартаном, АПФ – лизиноприлом и активаторами рецепторов, активирующих пролиферацию пероксисом – аторвастатином и розиглитазоном.

Результаты. Впервые показано, что наличие аллеля С гена АТ1Р ведет к более раннему возникновению и более тяжелому течению ГБ в сочетании с ХОЗЛ и СД 2-го типа. Кандесартан является эффективным дозозависимым гипотензивным препаратом у людей с аллелем С и генотипом СС. Впервые исследовано распространение полиморфизма гена АПФ у больных с ренопаренхиматозной артериальной гипертензией среди популяции Полтавской области. Все варианты полиморфизма гена АПФ являются чувствительными к антигипертензивному лечению лизиноприлом, наиболее благоприятный профиль снижения артериального давления и наилучший эффект достигнут в группе с генотипом ІD. Установлено наличие у 61,9 % пациентов с проявлениями дислипидемии аллеля С гена LPL и сочетание у 42,8 % пациентов генотипа GG (DHCR7) и генотипа ТС (LPL). Впервые изучено распространение полиморфизма Про12Ала у здоровых и лиц мужского пола 40–65 лет с симптомами метаболического синдрома в украинской популяции. Установлена частота 12Ала аллеля, генотипа Про12Ала, Ала12Ала, что близко к результатам, найденным в чешской популяции. В группе больных с явлениями метаболического синдрома частота 12Ала аллеля была достоверно ниже, что соответствует данным, полученным для большой группы больных с СД 2-го типа [Stumvoll M., Haring H., 2002]. Показано, что включение аторвастатина в комплексное лечение больных ХОЗЛ с симптомами метаболического синдрома улучшает клиническое течение заболевания и приводит к снижению уровня холестерина, триглицеридов, b- и преb-липопротеидов.

Выводы. Наши исследования показали необходимость дальнейшего изучения молекулярного механизма, лежащего в основе влияния ППАР на развитие метаболического синдрома. Определение полиморфизма ППАР и АТ1Р позволяет выделить группы больных с прогнозировано тяжелым течением исследуемых заболеваний и более эффективно использовать профилактические и лечебные ресурсы. Исследование способов модуляции активности ППАР и АТ1Р позволяют создать новые методы лечения ГБ, ХОЗЛ, СД 2-го типа.

Влияние карведилола на системную и внутрисердечную гемодинамику у больных с инфарктом миокарда без зубца Q и артериальной гипертензией

С.М. Киселев, Д.А. Лашкул, А.В. Киселева, Е.В. Назаренко

Запорожский государственный медицинский университет

Цель – изучение влияния карведилола на параметры системной и внутрисердечной гемодинамики у больных с инфарктом миокарда без зубца Q и артериальной гипертензией.

Материал и методы. В исследование включено 50 больных (32 мужчин и 18 женщин, средний возраст (61,8±3,4) года), которые получали комплексную терапию по поводу острого коронарного синдрома согласно стандарту лечения. Пациенты были рандомизированы на 2 группы: 1-я (25 больных) – дополнительно к стандартной терапии получали метопролол в дозе 100 мг/сут и 2-я (25 больных) – принимали карведилол по 50 мг/сут. В день поступления и после лечения проводили допплерэхокардиографию и бифункциональное суточное мониторирование ЭКГ и артериального давления (АД).

Результаты. Под влиянием лечения в 1-й группе существенных изменений показателей внутрисердечной гемодинамики не выявлено. Во 2-й группе отмечено увеличение фракции выброса (на 15,63 %, Р<0,05), скорости циркуляторного укорочения волокон миокарда (на 20,36 %, Р<0,05), скорости потока раннего диастолического наполнения левого желудочка – ЛЖ (VE) (на 53,38 %, Р<0,001), соотношения VE/VA (на 64,91 %, Р<0,001), уменьшение скорости потока систолы предсердий (VA) (на 13,67 %, Р<0,05), конечнодиастолического давления (на 38,53 %, Р<0,001), времени изоволюмического расслабления ЛЖ (на 23,64, Р<0,01), времени замедления потока раннего диастолического наполнения ЛЖ (на 12,45 %, Р<0,05). При анализе показателей бифункционального суточного мониторирования ЭКГ и АД в 1-й и 2-й группах после лечения наблюдали уменьшение среднесуточных значений частоты сокращений сердца – ЧСС (на 20,25 %, Р<0,001 и 7,07 %, Р>0,05), систолического АД – САД (на 7,48 %, Р<0,01 и 15,46 %, Р<0,001) и диастолического АД – ДАД (на 0,61 %, Р>0,05 и 18,82 %, Р<0,001), вариабельности САД (на 13,90 %, Р>0,05 и 16,69 %, Р>0,05) и ДАД (на 8,80 %, Р>0,05 и 16,21 %, Р>0,05), индекса времени САД (на 18,93 %, Р<0,01 и 45,12 %, Р<0,001) и ДАД (на 4,14 %, Р>0,05 и 44,40 %, Р<0,001), индекса площади САД (на 19,90 %, Р<0,05 и 39,89 %, Р<0,001) и ДАД (на 9,74 %, Р>0,05 и 52,38 %, Р<0,001), общей длительности (на 68,77 %, Р<0,001 и 73,60 %, Р<0,001), площади (на 71,49 %, Р<0,05 и 83,60 %, Р<0,01) и количества эпизодов (на 60,72 %, Р<0,001 и 90,39 %, Р<0,001) ишемии. После лечения карведилолом количество больных с суточным профилем АД типа dipper увеличилось на 26 % за счет уменьшения числа пациентов с недостаточным снижением АД в ночные часы (night-peaker и non-dipper). После терапии не было пациентов с чрезмерным снижением АД во время сна (over-dipper). У пациентов с нормальным ритмом АД (dipper) суточный индекс САД и ДАД сохранялся в пределах нормальных значений, а у больных с ритмом non-dipper наблюдалось достоверное увеличение суточного индекса САД на 7,1 % (Р<0,05), суточного индекса ДАД на 9,2 % (Р<0,05). Терапия метопрололом существенно не отразилась на структуре суточного ритма АД.

Выводы. Назначение карведилола по 25 мг 2 раза в сутки на фоне базисной терапии больных с острым не-Q-инфарктом миокарда и умеренной артериальной гипертензией сопровождается улучшением показателей насосной, систолической и диастолической функции ЛЖ, существенным снижением среднесуточных значений систолического и диастолического АД, показателей нагрузки систолическим и диастолическим АД, общей длительности, площади и количества эпизодов ишемии, улучшением суточного профиля и нормализацией суточной вариабельности АД.

Оптимізація антигіпертензивної терапії у хворих на АГ з МС на підставі оцінки рівнів адипонектину крові

С.М. Коваль, Л.М. Цьома, І.О. Снігурська, Д.К. Милославський, О.В. Мисниченко, О.М. Щенявська

ДУ «Інститут терапії ім. Л.Т. Малої АМН України», м. Харків

Мета – розробити підходи до оптимізації фармакологічної корекції гемодинамічних та метаболічних порушень у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з метаболічним синдромом (МС) з урахуванням вихідних рівнів адипонектину.

Матеріал і методи. Обстежено 129 хворих на АГ віком від 38 до 56 років – 39 хворих на АГ без МС та 90 хворих на АГ з МС (з урахуванням критеріїв АТР ІІІ). З дослідження були виключені хворі на цукровий діабет. Здійснювали загальноклінічне обстеження, розраховували індекс маси тіла, визначали рівні глюкози крові натще і в умовах перорального глюкозотолерантного тесту, розгорнутий ліпідний спектр, концентрацію інсуліну та адипонектину. Нами було випробувано два варіанти режимів комбінованого лікування в межах МС. Протягом 6 міс 1 раз на добу призначали інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту периндоприл в дозі 10 мг з тіазидоподібним діуретиком індапамідом в дозі 1,5 мг або високоселективний бета-адреноблокатор небіволол в дозі 10 мг з антагоністом кальцію ІІІ покоління лерканідипіном в дозі 10 мг. Цільовими рівнями артеріального тиску (АТ) вважали нижчі ніж 140 та 90 мм рт. ст.

Результати. Використання обох режимів терапії приводило до досягнення цільових рівнів АТ у (78 та 83 % хворих відповідно), достовірного зменшення відсотка осіб з високим пульсовим АТ уночі, покращання діастолічної функції серця, ліпідно-вуглеводного гомеостазу, зниження інсулінорезистентності (Р<0,05). При цьому, терапія периндоприлом з індапамідом була більш ефективною в групі з нормальними та незначно зниженими рівнями адипонектину, ефективність небівололу і лерканідипіну не залежала від вихідних рівнів адипонектинемії (Р<0,05). Призначення симвастатину в добовій дозі 40 мг потенціювало антиатерогенні ефекти обох варіантів гіпотензивної терапії (Р<0,001), сприяло подальшому зменшенню гіперінсулінемії, підвищенню захисного потенціалу гормону жирової тканини – адипонектину (Р<0,05).

Висновки. Хворі на АГ з МС для більш повної корекції гемодинамічних та метаболічних порушень потребують різних режимів комбінованої антигіпертензивної терапії з урахуванням вихідних рівнів адипонектинемії та додаванням статинів.

Взаимосвязь гиперурикемии с факторами кардиоваскулярного риска у больных с гипертонической болезнью

С.Н. Коваль, Л.А. Резник, В.В. Божко, А.Е. Замазий

ГУ «Институт терапии им. Л.Т. Малой АМН Украины», г. Харьков

Цель – изучить взаимосвязь гиперурикемии (ГУ) с клиническими и метаболическими показателями, а также со структурно-функциональными параметрами сердца у больных с гипертонической болезнью (ГБ).

Материал и методы. Обследован 71 пациент с ГБ II–III стадии, 2–3-й степени. Основную группу составили 38 больных ГБ с ГУ – уровень мочевой кислоты (МК) в крови был 360 ммоль/л независимо от пола, в группу сравнения вошли 33 больных ГБ с нормальным содержанием МК в крови (< 360 ммоль/л). Всем больным проводили измерение антропометрических показателей, определяли уровень МК в крови, показатели углеводного (глюкоза крови натощак, пероральный глюкозотолерантный тест (ПГТТ)) и липидного обмена (уровень общего холестерина (ОХС), ХС липопротеидов высокой плотности (ХС ЛПВП), ХС липопротеидов низкой плотности (ХС ЛПНП), ХС липопротеидов очень низкой плотности (ХС ЛПОНП), триглицеридов (ТГ)). Морфофункциональные параметры сердца изучали с помощью эхокардиографического исследования по стандартной методике на аппарате LOGIQ-5.

Результаты. Установлено, что больные ГБ с ГУ по сравнению с больными ГБ с нормальным содержанием МК в крови отличались достоверно более высокими значениями массы тела ((96,05±2,15) кг и (82,46±2,32) кг соответственно, Р<0,001), индекса массы тела ((32,31±0,70) и (29,11±0,90) соответственно, Р<0,01), окружности талии ((105,05±1,72) см и (94,3±2,3) см соответственно, Р<0,001), большей частотой абдоминального ожирения (Р<0,01). У больных обеих групп уровни глюкозы крови натощак существенно не отличались, однако уровень глюкозы крови через 2 ч после проведения ПГТТ был достоверно выше у больных ГБ с ГУ – (5,8±0,12) и (5,1±0,11) ммоль/л соответственно, Р<0,05. Анализ показателей липидного обмена выявил более высокое содержание ТГ ((2,23±0,113) и (1,77±0,121) ммоль/л соответственно, Р<0,05) с одновременным снижением уровня ХС ЛПВП ((1,33±0,163) и (1,54±0,072) мкмоль/л соответственно, Р<0,05) в крови больных ГБ с ГУ по сравнению с больными ГБ с нормальным содержанием МК в крови. Достоверных различий морфофункциональных показателей сердца между двумя группами больных не выявлено.

Выводы. Взаимосвязь уровня МК в крови больных ГБ II–III стадии, 2–3-й степени с такими метаболическими факторами риска сердечно-сосудистых заболеваний, как ожирение по абдоминальному типу, гипертриглицеридемия, снижение уровня ХС ЛПВП, ухудшение толерантности к глюкозе, позволяет рассматривать ГУ у лиц с ГБ в качестве дополнительного критерия диагностики метаболического синдрома.

Патогенетические механизмы и терапевтические подходы к коррекции диастолической функции ЛЖ у больных с ГБ и сахарным диабетом 2-го типа

С.Н. Коваль, Т.Г. Старченко, Е.С. Першина, О.М. Губанова

ГУ «Инстиут терапии им. Л.Т. Малой АМН Украины», г. Харьков

Цель – изучить уровень трансформирующего фактора роста b1 (ТФР-b1) в крови и показатели диастолической функции левого желудочка (ЛЖ) у больных гипертонической болезнью (ГБ) с сахарным диабетом (СД) 2-го типа в в динамике комбинированной антигипертензивной терапии.

Материал и методы. Обследовано 42 больных ГБ с СД 2-го типа. Контрольную группу составили 15 практически здоровых лиц. У всех больных определяли уровень ТФР-b1 в крови иммуноферментным методом («DRG Instruments GmbH», Germany). Диастолическую функцию ЛЖ оценивали методом допплерографии в импульсном режиме по показателям трансмитрального кровотока. Определяли максимальную скорость кровотока в фазу раннего (Е) и позднего наполнения (А), их соотношение (Е/А), время замедления скорости кровотока в фазу ранней диастолы (DсT).

Результаты. Уровень ТФР-b1 у больных ГБ с СД 2-го типа составил (18,2±1,56) нг/мл, что существенно отличалось от показателей у здоровых лиц – (7,12±1,21) нг/мл (Р<0,05). При изучении диастолической функции ЛЖ выявлено ее нарушение в 82,6 % случаев. При этом все изучаемые показатели диастолической функции ЛЖ у данных больных статистически значимо отличались от здоровых. Выявлена положительная корреляционная взаимосвязь между уровнем ТФР- b1 и DcT (r=0,52; Р<0,05) и отрицательная с соотношением Е/А (r=-0,46; Р<0,05). Это свидетельствует о вкладе данного фактора роста в развитие диастолической дисфункции ЛЖ у обследуемых. В динамике комбинированной антигипертензивной терапии установлено достоверное снижение уровня ТФР-b1 по сравнению с исходными данными – (11,9±1,24) нг/мл, (Р<0,001). Также выявлено улучшение диастолической функции, что отражалось в достоверном увеличении Е/А и уменьшении DcT.

Выводы. Установлена роль ТФР-b1 в развитии диастолической дисфункции ЛЖ у больных ГБ с СД 2-го типа. Комбинированная антигипертензивная терапия периндоприлом и небивололом существенно улучшает показатели диастолической функции миокарда ЛЖ, что возможно связано со снижением синтеза данного фактора роста.

Определение границ сердца при МКГ-картировании у больных с ишемическим поражением миокарда

В.И. Козловский

 Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

 Целью работы явилась разработка методики определения границ сердца для точной локализации патологических изменений электрофизиологии миокарда при его ишемическом поражении.

Проведен анализ 120 МКГ-записей пациентов с ИБС, которым было проведено магнитокардиографическое (МКГ) картирование. МКГ-картирование проводилось по методике, разработанной Институтом кардиологии совместно с НИИ кибернетики. Измерялось магнитное поле сердца в 36 точках прямоугольной сетки шагом 4 см с помощью многоканальной магнитокардиографической установки, адаптированной к условиям клиники. Длительность регистрации магнитного сигнала в каждой точке составила 30 с. С помощью оригинальных компьютерных программ сохранялась информация об изменениях магнитного поля на протяжении одного кардиоцикла для каждой точки измерения. Для периодов деполяризации и реполяризации строились динамические магнитокардиографические карты с промежутком в 2 мс, а также регистрировались количественные показатели, характеризующие электрофизиологические особенности каждого из процессов.

Одним из первых результатов МКГ-картирования является прямоугольная сетка, состоящая из 36 ячеек, в каждой из которых зафиксирован МКГ-сигнал. Графика этого сигнала похожа на графику ЭКГ-сигнала. По разработанной нами методике, выбираются ячейки, в которых находятся «пограничные» сигналы, что позволяет определить контур сердца, а это, в свою очередь, позволяет определить реальное расположение сердца в грудной клетке и, следовательно, расположение правого и левого предсердия, правого и левого желудочка сердца. После этого может быть проведен целенаправленный анализ МКГ-сигнала в интересующей нас области сердца.

Таким образом, разработанная нами методика позволяет эффективно оценивать электрофизиологические особенности и выявлять патологические изменения, которые возникают в той или иной области сердца. В первую очередь, это касается ишемического поражения миокарда, аритмогенной активности патологически измененных зон и т. д.

Визначення положення серця за даними магнітокардіографії

В.І. Козловський, О.В. Овсієнко, О.Ю. Манжула, М.М. Будник

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України, м. Київ

На сьогодні кардіологічні захворювання є однією із головних причин смертності та інвалідизації працездатного населення у всьому світі і Україні. Для надійної діагностики методом магнітокардіографічного (МКГ) картування важливо локалізувати зони порушень у міокарді. Для цього потрібно розробити алгоритм суміщення анатомічного розрізу серця з МКГ-картою.

Матеріал і методи. Для суміщення анатомічного розрізу з сіткою 6x6 МКГ відведень розроблено такий алгоритм:

1. Обробка даних особи без кардіальної патології та виділення на всіх МКГ-кривих QRS комплексу
2. Побудова сітки 6x6 комплексів QRS.
3. Визначення на сітці 2 точок, де комплекси QRS досягають мінімуму та максимуму, методом «ковзного вікна» 3x3, для якого обчислюють середнє значення.
4. Побудова трапеції, яка описує зовнішній контур серця.
5. Визначення реперних ліній та точок (А і B) трапеції.
6. Суміщення трапеції з мінімумом та максимумом виконують на основі 3 геометричних перетворень:

1) паралельний переніс на вектор PMIN–PA, де Pmin(PA) – координати в пікселях точки мінімуму (точки А трапеції);
2) поворот на кут між векторами L1 та L2, де L2(L1) – вектор між реперними точками трапеції (екстремумами сітки);
3) масштабування (розтягнення чи стиснення) зображення серця на фактор K=||L1||/||L2,||, де ||…|| – довжина вектора.

Результати. Суміщення зображення анатомічного розрізу серця з МК-кривими має такий вигляд.

Рисунок. Контур серця, суміщений із сіткою МКГ-кривих.

Висновок. Розроблено алгоритм суміщення анатомічного розрізу серця з просторовою сіткою МКГ-кривих, який дає можливість локалізувати відділи серця, тобто знайти їх координати. З рисунку видно, що:

• розміри (довжина 16 см, ширина 12 см) та орієнтація зображення відповідають даним, відомим з анатомії,
• лінія, проведена з вершини трапеції на її основу, проходить через міжшлуночкову перегородку,
• лінія, яка ділить бічні сторони трапеції, відділяє шлуночки від передсердь,

точка перетину цих ліній відповідає AV-вузлу,

• зазначені лінії ділять прямокутну частину трапеції на 4 квадранти, які відповідають чотирьом основним відділам серця – передсердям та шлуночкам, верхівка трапеції відповідає верхівці міокарда.

Ремоделювання і гібернація кардіоміоцитів при АГ та інфаркті як предиктор апоптозу і серцевої недостатності

Ю.Г. Кияк, О.Ю. Барнетт, Д.І. Беш, В.І. Ковалишин, Г.В. Чнгрян, А.Л. Філіп’юк

Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького

Відомо, що наявність гіпертензивного серця супроводжується розвитком хронічної гібернації кардіоміоцитів (КМЦ). Подібно до того, гострий інфаркт міокарда (ГІМ), крім некрозу і оглушеності КМЦ, теж зумовлює виникнення їх гострої і хронічної гібернації. Питання щодо поширеності гібернованих КМЦ у міокарді при вказаних захворюваннях та механізмів їх загибелі залишаються дискусійними.

Мета – з’ясувати ультраструктурні відмінності хронічної і гострої гібернації КМЦ при артеріальній гіпертензії (АГ) та ГІМ і поширеність апоптозу серед гібернованих клітин у різних зонах серця при інфаркті.

Матеріал і методи. Досліджували ультраструктуру експрес-некроптатів різних ділянок лівого шлуночка (ЛШ) 36 осіб, які померли від ГІМ у віці 39–91 рік, порівняно з біоптатами міокарда 10 пацієнтів (віком 38–66 років), яким виконали аортокоронарне шунтування з приводу стенозуючого коронаросклерозу (n=5) або вентрикулопластику (n=5) з приводу хронічної постінфарктної аневризми серця. У більшості пацієнтів (72 %) в анамнезі була АГ 1–3-го ступеня.

Результати. За даними ультраструктурних досліджень, типові ознаки хронічної гібернації виявлено майже у 50 % гіпертрофованих КМЦ при гіпертензивному серці. В інтактних ділянках негіпертрофованого ЛШ при ГІМ часто трапляються гостро гіберновані міоцити, зокрема у випадках набряку легень або кардіогенного шоку. У біопатах із гіпокінетичних стінок ЛШ після перенесеного ГІМ переважають хронічно гіберновані КМЦ, а у зонах акінезії, крім гібернованих КМЦ, виявлено також апоптотичні тільця. У стінці хронічної аневризми серця домінують гіберновані клітини, які гинуть шляхом апоптозу. При незначній давності аневризми (3 міс після ГІМ) гіберновані КМЦ продовжують гинути шляхом вторинного некрозу (набряк саркоплазми, мітохондрій, розрив сарколеми), у той час як у більш пізні терміни (включно до 14 років після перенесеного ГІМ) гіберновані клітини гинуть у результаті апоптозу.

Висновки. Артеріальна гіпертензія і гіпертрофія міокарда сприяють хронічній гібернації і апоптозу КМЦ, що прогресує із появою гострої коронарної недостатності. ГІМ, крім некрозу, призводить до гострої гібернації багатьох КМЦ, що часто закінчується їх вторинним некрозом або переходом у хронічну гібернацію. Хронічно гіберновані КМЦ у стінці постінтактної аневризми персистують протягом багатьох років і гинуть переважно шляхом апоптозу. Важливим чинником підтримки життєздатності гібернованих КМЦ та попередження їх апоптозу є реваскуляризація міокарда або неоваскуляризація стінки хронічної аневризми серця. Гібернація і апоптоз КМЦ зменшують масу і скоротливу здатність міокарда, призводячи до прогресування серцевої недостатності.

Механізми формування ранніх потенціалів передсердь у хворих на ГХ

В.Є. Кондратюк

ДУ «Інститут геронтології АМН України», м. Київ

Мета — вивчити особливості формування ранніх потенціалів передсердь (РПП) у хворих старшого віку з гіпертонічною хворобою (ГХ).

Матеріал і методи. Обстежено 179 хворих на ГХ II стадії, 125 із РПП (85 – жінок, 40 – чоловіків, середній вік (64,7±1,1) року) і 54 без РПП (45 – жінок, 9 – чоловіків, середній вік (64,7±1,5) року). Пацієнти обох груп зіставні за тривалістю ГХ – відповідно у пацієнтів із РПП ((11,8±0,7) року) та у хворих без РПП ((9,9±1,1) року). Проводили векторелектрокардіографію (ВЕКГ), ЕКГ високого підсилення (ЕКГ ВП) і допплерехокардіографію.

Результати. РПП, що сьогодні деякими дослідниками розглядаються як один із маркерів синдрому слабкості синусового вузла, виявлялися у хворих на ГХ із високою частотою (69,8 %). Хворі на ГХ обох груп були зівставні за рівнем артеріального тиску. Аналіз структурно-функціонального стану серця показав, що у хворих із РПП порівняно з пацієнтами без таких значення співвідношення кінцеводіастолічного об’єму до маси міокарда лівого шлуночка (ЛШ) менше на 9,8 % (Р<0,01) %, що свідчить про тенденцію до концентричної перебудови ЛШ. Поряд з цим, якщо не виявлено розбіжностей у частоті реєстрації гіпертрофії лівого передсердя (ЛП) між хворими з РПП і без них за величиною індексу ЛП (54,4 % проти 57,4 %), то за його діастолічним розміром відзначалася тенденція до його збільшення у пацієнтів з таким електричним феноменом (62,4 % проти 48,2 %, l2=2,6, Р<0,1). Також показано, що індекс маси міокарда ЛШ у пацієнтів із РПП більший, ніж у хворих без РПП, на 12,6 % (Р<0,01) за рахунок, головним чином, більших розмірів міжшлуночкової перегородки і задньої стінки ЛШ  – відповідно на 9,8 і 6,9 % (Р<0,01). У хворих із РПП порівняно з пацієнтами без них відзначалася тенденція до збільшення розміру ЛП, отриманого з парастернального доступу по довгій осі, на 3,5 % (Р<0,1), при зіставних значеннях діастолічного розміру правого шлуночка. Результати ЕхоКГ із верхівкового доступу у 4-камерній позиції вказали на розбіжності, що стосувалися морфометричних параметрів серця між обстежуваними групами. Виявлено, що у хворих із РПП порівняно з пацієнтами без РПП більше як поперечний, так і подовжній розмір ЛП відповідно на 7,2 % (Р<0,001) і 5,9 % (Р<0,01), тоді як для правого передсердя — лише подовжній розмір більше на 7,5 % (Р<0,05).

При порівняльному аналізі показників, що характеризують функціональний стан серця, встановлено, що значення фракції викиду і передньо-заднього скорочення ЛШ у пацієнтів із РПП менші, ніж у хворих без РПП, відповідно на 3,6 і 8,6 % (Р<0,05), незважаючи на те, що вони були у межах норми. На відміну від різниці у величинах морфометричних показників і параметрів, що характеризують скоротливу здатність ЛШ, серед обстежених груп не виявлено розбіжностей щодо стану його діастолічної функції, ступінь порушення якої у них зіставний. Про це свідчить відсутність достовірної розбіжності значень співвідношення швидкостей раннього і пізнього діастолічного наповнення ЛШ у хворих з РПП порівняно з пацієнтами без них (відповідно (0,85±0,03) проти (0,93±0,05) ум. од.).

Досліджуючи стан біоелектричної активності міокарда, виявили не тільки кількісну невідповідність, а й протилежну тенденцію щодо величин морфометричних показників передсердь та їх біоелектричним еквівалентом у хворих порівнюваних груп. Так, якщо у хворих із РПП порівняно з пацієнтами без РПП демонструвалося збільшення поперечних розмірів передсердь, то значення сумарного максимального вектора P-петлі ВЕКГ, навпаки, менше (відповідно (0,329±0,009) проти (0,365±0,014) мВ, Р<0,05).

Висновок. Хворим на ГХ старшого віку притаманна висока частота розвитку електричної негомогенності передсердь, що проявляється високою частотою виявлення РПП (69,8 %). Основними факторами формування РПП є зростання ступеня гіпертрофії лівих відділів серця, збільшення поздовжніх і поперечних розмірів передсердь, що асоціюється з погіршенням глобальної та сегментарної скоротливої здатності ЛШ та зниженням біоелектричної активності міокарда передсердь.

Гендерні розбіжності змін біоелектричної активності та електричної гомогенності міокарда у хворих на ГХ

В.Є. Кондратюк

ДУ «Інститут геронтології АМН України», м. Київ

Мета — вивчити статеві особливості порушень структурно-функціонального стану і біоелектричної активності міокарда у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Матеріали і методи. Обстежені 179 хворих на ГХ II стадії, яких було розподілено на 2 групи за статтю: 130 жінок і 49 чоловіків із середнім віком (64,8±1,0) і (62,8±1,8) років, тривалістю ГХ (11,8±0,7) і (9,9±1,1) років відповідно, яким застосовували стандартну антигіпертензивну терапію. Проводили вимірювання артеріального тиску (АТ), векторелектрокардіографію (ВЕКГ), ехокардіографію і ЕКГ високого підсилення (ЕКГ ВП).

Результати. Пацієнти чоловічої та жіночої статі цілеспрямовано підібрані з зіставними рівнями систолічного, діастолічного і середньогемодинамічного АТ. У обстежених хворих на ГХ за допомогою методу передсердної ЕКГ ВП виявлено, якщо тривалість фільтрованої хвилі P у чоловіків мала тенденцію до збільшення порівняно з жінками на 3,3 % (4,2 мс) (Р<0,1), то значення інших часових і амплітудних параметрів передсердної ЕКГ ВП у них зіставні. Ці розбіжності мали своє відображення у частоті виявлення ранніх потенціалів передсердь, яка у чоловіків мала тенденцію до збільшення порівняно з жінками на 13,4 % (Р<0,1) при порівнянній частоті реєстрації пізніх потенціалів передсердь. Більшою мірою статеві розбіжності стосувалися показників шлуночкової ЕКГ ВП. Так, у чоловіків порівняно з жінками значення часових параметрів – тривалості: фільтрованого комплексу QRS, низькоамплітудних (менше 40 мкВ) сигналів на початку та в кінці комплексу QRS більше відповідно на 7,5; 10,6 і 11,2 %, а щодо амплітудного (середньоквадратичної амплітуди частотного спектра комплексу QRS за перші 40 мс) – відзначена тенденція до його зменшення на 12,4 %. Згідно з отриманими даними, частота виявлення ранніх потенціалів шлуночків (РПШ) у чоловіків більша, ніж у жінок, на 9,9 %, при відсутності вірогідної розбіжності у частоті реєстрації пізніх потенціалів шлуночків. На нашу думку, чинниками статевих розбіжностей щодо частоти виявлення РПШ є те, що для чоловіків порівняно з жінками характерний більший ступінь гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ), раніше розвивається атеросклероз коронарних артерій, а також відсутній естроген-прогестероновий захист.

За даними ЕКГ виявлено, що у чоловіків порівняно з жінками при відсутності розбіжностей у значеннях дисперсії інтервалу QT ((28,1±1,2) проти (32,6±3,0) мс) зареєстроване вірогідне збільшення тривалості дисперсії інтервалу QRS ((30,8±1,2) проти (28,0±0,7) мс), що вказує на більш виражене порушення в них гомогенності деполяризації шлуночків.

У процесі аналізу показників ВЕКГ, незважаючи на більші розміри камер шлуночків і передсердь у чоловіків порівняно з жінками, не було виявлено статевих розбіжностей у парціальних і сумарних величинах максимального вектора (MV) передсердної та шлуночкової петель ВЕКГ. Тобто різна величина морфологічного субстрату (ГЛШ і гіпертрофії лівого передсердя) забезпечувалася однаковим рівнем біоелектричної активності міокарда. Разом з цим, збільшення маси міокарда ЛШ за рахунок збільшення товщини стінок у чоловіків порівняно з жінками супроводжувалося збільшенням інтегрального MV петлі реполяризації шлуночків, який у чоловіків більше, ніж у жінок, на 25,8 % (Р<0,01), але ця різниця кількісно була меншою, ніж у здорових осіб.

Також у чоловіків порівняно з жінками достовірно (Р<0,05) більша різниця кутів відхилення головних векторів QRS- і Т-петель ВЕКГ (маркер порушення реполяризації шлуночків) у правій сагітальній площині ((2,3±24,1)° проти –(46,0±9,8)°) та сумарного ((90,2±27,1)° проти (26,0±14,1)°).

Висновок. Для хворих на ГХ чоловіків порівняно з жінками характерним є більш виражене порушення електричної гомогенності передсердь та (особливо) шлуночків (більш часте виявлення ранніх потенціалів шлуночків і збільшення кута QRS-T), що може свідчити про гірший прогноз з огляду на розвиток серцевих аритмій.

Вікова структурно-функціональна перебудова серця у хворих на ГХ

В.Є. Кондратюк, Л.М. Єна

ДУ «Інститут геронтології АМН України», м. Київ

Мета — вивчити особливості порушень морфофункціонального стану серця у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) різного віку.

Матеріали і методи. Обстежено 179 хворих на ГХ II стадії, яких було розподілено на 3 групи: 62 – (23 чоловіки і 39 жінок) середнього віку (45–59 років), 73 – (19 чоловіків і 54 жінок) літнього віку (60–74 років) і 44 – (7 чоловіків і 37 жінок) старечого віку (75–89 років). Середній вік хворих та тривалість ГХ становили (51,8±0,7) та (7,7±0,7); (66,6±0,4) та (12,3±0,9) і (79,8±0,7) та (14,5±1,2) року відповідно у пацієнтів середнього, літнього і старечого віку, яким застосовували стандартну антигіпертензивну терапію. Проводили допплерехокардіографію у стані спокою в М-, В- режимах за загальноприйнятою методикою.

Результати. Аналізуючи частоту реєстрації ехокардіографічно виявленого збільшення лівого передсердя (ЛП) (за його індексом), у обстежених пацієнтів спостерігали її вікове зростання. Найбільш часто гіпертрофія ЛП виявляється у старечому віці порівняно із середнім і літнім – відповідно 86,4 проти 22,6 % (Р<0,0001) і 64,4 % випадків (Р<0,05); при цьому в літньому частіше, ніж у середньому, на 41,8 % (Р<0,0001). Гіпертрофія лівого шлуночка (ЛШ) виявляється у хворих на ГХ з високою частотою та демонструє тенденцію до збільшення — від групи середнього віку (у 8 із 10 пацієнтів) до групи старечого віку (у 9 із 10 пацієнтів) за рахунок тенденції до збільшення частоти виявлення її ексцентричного типу на 12,8 % (Р<0,07). Також виявлено збільшення індексу ЛП з віком: у хворих старечого та літнього віку його значення більше, ніж у хворих середнього віку, відповідно на 18 та 11,7 % (Р<0,001); поряд з цим у старечому віці він більше, ніж у літньому, на 5,7 % (Р<0,01), що непрямо вказує на погіршення діастолічної функції ЛШ (ДФЛШ). Якщо аналізувати діастолічний розмір ЛП, то у хворих старечого і літнього віку він більше, ніж у осіб середнього віку, відповідно на 5,8 % (Р<0,01) і 4,3 % (Р<0,05). Розмір правого шлуночка з віком зменшується: у пацієнтів літнього віку на 5,7 % менше, ніж у середньому. У старечому і літньому віці порівняно із середнім відзначається збільшення індексованих залишкових об’ємів ЛШ у кінці діастоли та систоли відповідно на 12,3 % (Р<0,01) та 22,6 % (Р<0,001) і на 7,0 % (Р<0,05) та 8,6 % (Р<0,1). У свою чергу, у старечому віці індекс сферичності ЛШ у діастолу вірогідно більший, ніж у середньому та літньому відповідно на 7,7 та 6,1 %, що вказує на його геометричну перебудову — сферизацію ЛШ з віком. Необхідно зазначити відсутність вікових розбіжностей товщини міжшлуночкової перегородки і задньої стінки ЛШ у хворих на ГХ. У той же час, з віком простежується односпрямованість підвищення артеріального тиску і збільшення ступеня гіпертрофії ЛШ. У хворих старечого віку індекс маси міокарда ЛШ більший, а у хворих літнього віку демонструє тенденцію до збільшення порівняно із середнім відповідно на 11 % (Р<0,05) і 8,1 % (Р<0,07) за рахунок збільшення кінцеводіастолічного об’єму ЛШ. У процесі аналізу функціонального стану серця виявлено вікове погіршення глобальної та регіонарної скоротливої здатності ЛШ: фракція викиду ЛШ у хворих старечого віку вірогідно менша, ніж у хворих середнього та літнього віку, відповідно на 4,8 і 4,5 %, залишаючись на нормальному рівні; при цьому вікових розбіжностей у величині скоротливої здатності ЛП не отримано. Враховуючи те, що у пацієнтів із ГХ порушується, у першу чергу, ДФЛШ, було важливим дослідити також її вікові зміни. У хворих старечого і літнього віку значення співвідношення швидкостей раннього і пізнього діастолічного наповнення ЛШ менше, ніж у пацієнтів середнього віку, відповідно на 25,0 % (Р<0,001) і 10,4 % (Р<0,05); більше того – у старечому віці вона менше, ніж у літньому, на 16,3 % (Р<0,01). При цьому у найбільш вікових хворих час ізоволюмічного розслаблення ЛШ більший, ніж у середньому та літньому віці, відповідно на 10,2 % і 9,7 % (Р<0,05), що вказує на більш виражене порушення ДФЛШ у хворих віком 75–89 років.

Висновок. У хворих на ГХ для вікової структурно-функціональної перебудови серця характерне збільшенням розміру порожнин лівого передсердя і лівого шлуночка, збільшення ступеня гіпертрофії лівого шлуночка за рахунок її ексцентричного типу при сферичній модифікації його геометрії, що супроводжується порушенням його систолічної та діастолічної функції.

Прогноз течения и профилактика формирования осложнений артериальной гипертензии у подростков

Н.М. Коренев, Л.Ф. Богмат, В.В. Никонова, Е.М. Носова, Э.Л. Ахназарянц, И.М. Яковлева

ГУ «Институт охраны здоровья детей и подростков АМН Украины», г. Харьков

Цель – определение факторов неблагоприятного течения артериальной гипертензии (АГ) у подростков, профилактика формирования осложнений.

Материал и методы. Обследованы 150 подростков с АГ в возрасте 14–17 лет. Проведены эхокардиография в В-режиме по стандартной методике на аппарате Sonoline-SL1, фирмы Siеmens, суточное мониторирование АД с использованием аппарата Cardiospy фирмы Labtech LTD (Венгрия). Липидный спектр крови по уровню общего холестерина, триглицеридов, холестерина липопротеидов высокой плотности. Оценка состояния симпатоадреналовой системы по содержанию в суточной моче адреналина и норадреналина. Состояние ренин-ангиотензин-альдостероновой системы – по активности ренина плазмы крови, ангиотензина II и альдостерона в сыворотке крови.

Установлено, что различные типы суточных колебаний АД у подростков с АГ (dipper, non-dipper и over-dipper) сопровождаются выраженной активацией нейрогуморальных систем с повышением уровня норадреналина, активности ренина плазмы, ангиотензина II и альдостерона крови, дислипопротеидемиями атерогенной направленности (снижение уровня холестерина липопротеидов высокой плотности, гипертриглицеридемия), дезадаптивным ремоделированием сердца (расширением полостей, утолщением стенок миокарда, увеличением индекса массы миокарда левого желудочка) и патологической микроальбуминурией. Доказано, что механизмы прогрессирования и прогноз АГ у подростков зависят от различных суточных профилей АД. Так, в группе dipper предикторами формирования дезадаптивной перестройки сердца являются повышение норадреналина и ангиотензина II, а также гипертриглицеридемия. В группе non-dipper изменения гемодинамических показателей происходят на фоне активации РААС с включением в патологический процесс альдостерона. В группе over-dipper нарастание пульсового давления в ночные часы и снижение антиатерогенной фракции липопротеидов высокой плотности происходят на фоне активации симпатоадреналовой системы.

Вместе с тем, на фоне рациональной антигипертензивной терапии препаратами первой линии (не менее 6 мес) происходит переход патологических профилей АД (non-dipper и over-dipper) в физиологический (dipper), прослеживается тенденция к снижению индекса массы миокарда ЛЖ и нормализация липидного спектра крови и снижение уровня микроальбуминурии.

Выводы. У подростков с АГ на ранних этапах заболевания наблюдается поражение органов-мишеней на фоне патологических суточных колебаний АД, что требует своевременной диагностики и адекватной терапии для предотвращения развития осложнений.

Забезпечення лікувально-профілактичними заходами кардіологічних хворих із стресовими станами

В.М. Корнацький, В.І. Клименко, Ю.В. Василькова, Н.В. Томах, А.О.Самосенко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Тенденція зростання поширеності хвороб системи кровообігу (ХСК) значною мірою пояснюється недостатньою її профілактикою, неефективною пропагандою здорового способу життя, низькою якістю диспансерного обслуговування й амбулаторного лікування. Треба зазначити, що на сучасному етапі стан діагностики та лікування ХСК зазнали докорінних змін. В основі впровадження нових можливостей – доказовість та профілактичне спрямування медицини. Саме профілактичний напрям визнаний пріоритетним згідно Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки (затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 3.05.06 № 761). Профілактичний напрям – це формування здорового способу життя, від якого більш ніж на 50 % залежить рівень здоров’я особистості, а також з різними групами чинників ризику (ЧР), що впливають на виникнення та ускладнюють перебіг ХСК. З позиції загальної концепції ЧР емоційний стрес займає особливе місце. Залежно від характеру і специфічності виникнення стресу ЧР його виникнення науковці умовно поділяють на дві групи: біолого-психологічні і соціально-виробничі. На теперішній час встановлено, що одним із важливих аспектів проблеми реабілітації хворих із ХСК є соціо-психологічний аспект, в якому легко простежити ряд як психологічних, так і соціальних факторів, що впливають на інтенсивність та ефективність реабілітації.

Мета – визначити та оцінити концептуальні медико-організаційні фактори, що впливають на стан здоров’я кардіологічних хворих із стресовими станами, щодо їх забезпечення адекватними лікувально-профілактичними заходами.

Результати. Консультативно-діагностичні, лікувальні та реабілітаційні заходи здійснюються залежно від нозологічної форми відповідно до галузевих стандартів та протоколів на первинному, вторинному чи третинному рівнях медичної допомоги. Забезпечення основної частки профілактичних заходів, координація у всій системі медичного обслуговування, безперервність та всебічність спостереження за хворим покладається на рівень первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД). Враховуючи численність проявів психосоматичних захворювань, до яких належать ХСК, кардіологічні хворі звертаються до різних фахівців, але найчастіше до лікаря ПМСД, кардіолога та невропатолога, які не мають досвіду та алгоритмів дій щодо психосоматизації захворювань, тому важливим питанням охорони здоров’я є кадрова політика.

Забезпеченість населення медичними кадрами терапевтичного профілю за даними Центру медичної статистики МОЗ України в цілому є задовільною. Показник забезпеченості лікарями ПМСД на кінець 2007 р. в Україні становив майже 95 %, на укомплектованість цими посадами недостатня – 76,3 %. Зайнятість посад кардіологів станом на 01.2008 р. становить 95,2 %, а укомплектованість – 85,8 %, що порівняно з лікарями ПМСД вище на 9,5 %. Кількість зайнятих посад збільшилася не за рахунок фізичних осіб, а в зв’язку з сумісництвом.

Гірше становище виявлено з посадами психотерапевтів і лікарів психологів. У 2000 р. коефіцієнт сумісництва у психотерапевтів становив 1,11, а у лікарів психологів – 1,34; при цьому не зайнятих посад психотерапевтів було 34,5 (11,8 %), а лікарів психологів – 14,5 (43,6 %). Якщо кількість посад лікарів вищезазначеного фаху поступово зростає, то кількість фізичних осіб продовжує зменшуватися на фоні і так значної кількості вільних штатних одиниць. В 2005 р. коефіцієнт сумісництва у психотерапевтів становив 1,15, а кількість вільних посад досягла 56 (17,7 %), відзначається значне збільшення коефіцієнта сумісництва лікаря психолога – 1,96. Не вирівнялася ситуація зі штатом психотерапевтичної служби і у 2007 р.: коефіцієнт сумісництва у психотерапевта – 1,17, а у лікаря психолога досяг рівня 2,34 на фоні 50 % (18,75 штатних одиниць) вільних посад.

Задовільна забезпеченість, укомплектованість кадрів складаються, в основному, за рахунок вторинного та третинного рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги. Хоча показники забезпеченості лікарями вторинного та третинного рівнів (зокрема кардіологами) кращі, то забезпеченість психотерапевтами становила 82,8 %, їх укомплектованість – 70,3 %, що нижче за рівень укомплектованості лікаря ПМСД, забезпеченість лікарями психологами – 50 %, а найгірша їх укомплектованість – 21,3 %. Наведене значно затрудняє взаємодію та наступність у роботі лікарів різних лікувально-профілактичних установ.

Вивчення впливу чинників на надання медичної допомоги, які б впливали на рівень здоров’я населення, підвищуючи тривалість життя та знижуючи такі показники, як захворюваність, інвалідність і смертність від ХСК, є проблемою державного рівня. Профілактика та лікування ХСК мають бути комплексними, включаючи коректування способу життя, що є вагомим, а подекуди і основним фактором продовження середньої тривалості якісного життя. Враховуючи виявлені недоліки в організації медичної допомоги кардіологічним хворим із стресами та з метою визначення найвагоміших медико-організаційних чинників застосовано метод експертних оцінок.

Не зменшуючи потреби в терапевтичній службі та фахівцях загальносоматичного профілю практикуючі лікарі звертають увагу на необхідність підвищення ролі медичної психології, психотерапії і психопрофілактики в соматичній медицині і важливість медико-психологічної реабілітації хворих на ХСК. Вони також підкреслюють важливість психологічної реабілітації кардіологічних хворих, яка повинна бути спрямована на зміну відношення хворої людини до себе, свого стану та оточуючого її середовища.

Нейропсихологічний стан хворих на артеріальну гіпертензію, ускладнену дисциркуляторною енцефалопатією

В.М. Корнацький, В.І. Клименко, Н.В. Томах, А.О. Самосенко, І.М. Денісенко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Цереброваскулярні захворювання є однією з найважливіших медичних і соціальних проблем як у нашій країні, так і у всьому світі в силу значної їх поширеності та наслідків: тимчасова та стійка втрата працездатності, порушення функцій вищої нервової системи. Артеріальна гіпертензія (АГ) та атеросклероз є провідними етіологічними чинниками в розвитку дисциркуляторної енцефалопатії (ДЕ). Важливим для встановлення патогенетичних механізмів формування клінічних синдромів ДЕ є нейропсихологічний підхід, який ґрунтується на факторному аналізі, застосування якого в нейрогеріатричній практиці не знайшло широкого впровадження.

Мета – вивчити нейропсихологічнй стан хворих на артеріальну гіпертензію, ускладнену дисциркуляторною енцефалопатією.

Результати. За даними загальної оцінки когнітивної продуктивності хворих на АГ, ускладнену ДЕ, за шкалою ММSЕ встановлено, що у хворих на ДЕ І стадії середній бал становив (28,4±0,12) бала, а при ДЕ II стадії – (26,7±0,17) бала, що свідчить про когнітивні порушення, які не досягали рівня деменції. За загальним балом шкали ММSЕ доведено вірогідну різницю між досліджуваними групами (Р<0,05). Достовірна різниця між цими групами спостерігалася і за субтестами «увага та рахування», «згадування», «мова та праксис» (Р<0,05).

Загальний показник результату батареї тестів на лобну дисфункцію (БТЛД) довів, що у хворих на АГ з ДЕ І стадії спостерігаються легкі когнітивні порушення, що відповідає (16,54±0,13) бала, а вже при II стадії ДЕ ці прояви більш виражені як помірні, в середньому – (14,92±0,2) бала. Когнітивні порушення майже завжди поєднуються з емоційними розладами, оскільки в основі останніх лежить вторинна дисфункція лобних часток головного мозку. Дослідивши рівень тривожності за тестом Спілбергера та Ханіна, у 88,6 % хворих незалежно від стадії ДЕ встановлено високий рівень тривожності. При ДЕ І стадії середній бал реактивної тривожності – (41,96±1,54) бала, особистісної – (47,15±1,35) бала, а при ДЕ II стадії – (45,98±1,56) та (51,46±1,53) бала, відповідно. Високий рівень тривожності негативно впливав на когнітивні функції, що підтверджено наявністю позитивного кореляційного зв’язку між рівнем особистої тривожності та загальним показником БТЛД (r=0,58, Р<0,05).

Таким чином, високий рівень тривожності у хворих на артеріальну гіпертензію приводить до порушення когнітивних функцій, проявом яких є дисциркуляторна енцефалопатія. Враховуючи відсутність ідентичності показників, при оцінці когнітивного статусу за шкалою ММSЕ та БТЛД необхідно поєднувати застосування цих шкал при виявленні когнітивних порушень.

Особливості обміну простаноїдів у хворих на артеріальну гіпертензію з інсулінорезистентністю

В.С. Корчинський

Центральний військовий клінічний санаторій «Хмільник», м. Хмільник

Мета – вивчити особливості обміну простаноїдів у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з інсулінорезистентністю (ІР) і визначити їх можливий взаємозв’язок з показниками центральної гемодинаміки.

Матеріал і методи. Обстежено 40 хворих на АГ ІІ стадії без цукрового діабету і порушеної толерантності до глюкози, з індексом маси тіла до 30 кг/м². До контрольної групи включено 30 здорових осіб. Групи були зіставні за віком і статтю хворих. Показники центральної гемодинаміки вивчали методом ехокардіографії і тетраполярної грудної реографії. Рівні інсуліну (ІРІ), простаноїдів: ПгІ2 (стабільний метаболіт 6-кето-ПгF1l), ПгЕ2, ПгF2l, ТхА2 (стабільний метаболіт ТхВ2) в крові визначили за радіоімунним методом. Інсулінорезистентність верифікували за величиною індексу Caro, що не перевищувала 0,33.

Результати. Величина маркера ІР у хворих на АГ становила 0,25±0,03, в контрольній групі – 0,38±0,02 (Р<0,01). Виявлене достовірне підвищення рівнів ІРІ (Р<0,01), ПгF2l (Р<0,01), ТхВ (Р<0,01), у той час як рівні депресорних простаноїдів ПгІ2 і ПгЕ2 мали тенденцію до зниження. Співвідношення ТхВ2/ПгІ2 у хворих на АГ в 1,6 разу (Р<0,001) перевищувало показник у контрольній групі, що відображає значне зростання вазоконстрикторного потенціалу. Відмітною ознакою міжгормональних взаємодій була наявність достовірних прямих кореляцій між досліджуваними простаноїдами. Виявлений характер зв’язків свідчить про зміну синтезу і обміну всіх простаноїдів. Крім того, визначався зворотний кореляційний зв’язок ПгІ2 з маркером ІР(r=– 0,52; Р<0,01) і прямий зв’язок між ТхВ2 та індексом ІР (r=0,49; Р<0,05). Це може підтверджувати регуляторний вплив простаноїдів на ІР, що опосередковано вмістом внутрішньоклітинного Са²⁺ і станом мікроциркуляції. Достовірні прямі кореляції визначалися також між серцевим індексом (СІ) і ПгЕ2, ПгІ2. Зворотні кореляційні зв’язки виявлені між СІ і ІРІ, ТхВ2, ПгF2l. Загальний периферичний опір від’ємно корелював з ПгЕ2, ПгІ2 і додатно з ТхВ2, ПгF2l, ІРІ.

Результати дослідження свідчать, що у хворих на АГ з ІР переважають пресорні фракції простаноїдів. Дисфункція системи простаноїдів реалізується зростанням прямих пресорних ефектів на показники центральної гемодинаміки, збільшенням спектра міжгормональних взаємодій. Виявлені закономірності слід враховувати при призначенні лікарських засобів, що впливають на обмін простаноїдів.

Стан чутливості до інсуліну та інсулінорезистентність при застосуванні антигіпертензивних засобів і статину у хворих на АГ з метаболічним синдромом

О.І. Кочержат, М.А. Оринчак

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – дослідити стан чутливості до інсуліну та інсулінорезистентність (ІР) за рівнем b₂-рецепторів інсуліну та ендогенного інсуліну (ЕІ) в крові при комбінованому антигіпертензивному лікуванні з включенням аторвастатину у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з метаболічним синдромом (МС).

Матеріал і методи. Обстежено 34 хворих на АГ з МС за критеріями АТР ІІІ (2001), віком (63±8) років. У 1-шу групу ввійшло 10 хворих з нормальним рівнем ЕІ в крові; в 2-гу групу – 24 хворих із спонтанною гіперінсулінемією. Визначали рівень офісного артеріального тиску (АТ), вміст глюкози та ЕІ в крові натще. Стан ІР визначали за розрахунковим показником НОМА-IR, рівнем ЕІ та b₂-рецепторів інсуліну; чутливість до інсуліну – за індексом чутливості до інсуліну (ІЧІ). Обстеження проводили до і через 4 тиж лікування лерканідипіном, кандесартаном та аторвастатином. Група порівняння – 10 практично здорових осіб.

Результати. Всі обстежені хворі мали три і більше критеріїв МС. Середні значення АТ в 1-й та 2-й групах коливалися в межах (180,45±15,24)/(102,27±12,91) та (182,50±18,53)/(105,00±13,56) мм рт. ст. (Р<0,05) відповідно. Рівні глюкози в крові натще в обох групах були в межах контролю – (4,21±0,17) ммоль/л (Р>0,05). В 1-й групі рівень ЕІ коливався в межах норми – (9,03±2,22) мкОд/мл, в контролі – (10,60±2,40) мкОд/мл (Р>0,05). Рівень b₂-рецепторів інсуліну виявився підвищеним майже в 3 рази і становив (13,94±4,04) нг/мл (у контролі – (4,53±1,63) нг/мл, Р<0,05). Показники ІЧІ, НОМА-IR були достовірно підвищеними в 1,5 разу порівняно з контролем (Р<0,05). У 2-й групі рівні ЕІ та b₂-рецепторів інсуліну в крові виявилися підвищеними до (54,09±15,54) мкОд/мл та (22,09±8,77) нг/мл (Р<0,05) відповідно. Показник ІЧІ виявився підвищеним у 1,5 разу (Р<0,05), НОМА-IR – у 4 рази порівняно з контролем (Р<0,05). Після проведеного лікування у хворих 1-ї групи досягнуто контролю АТ у 8 (80 %) випадках, в 2-й групі – у 21 (87,5 %) випадках. Показник ЕІ не змінювався, ІЧІ мав тенденцію до збільшення (Р>0,05), у той час як рівень b₂-рецепторів інсуліну та НОМА-IR дещо знижувалися (Р>0,05). В 2-й групі показник ІЧІ достовірно підвищувався (Р<0,05), а показники ЕІ, b₂-рецепторів інсуліну, НОМА-IR знизилися на 50–60 % порівняно з базальним рівнем (Р<0,05).

Висновок. Комбіноване антигіпертензивне лікування із включенням лерканідипіну, кандесартану та аторвастатину сприяє досягненню контролю АТ більше ніж в 70 % випадків, що супроводжується зниженням інсулінорезистентності за рахунок підвищення чутливості до інсуліну у хворих на АГ з МС.

Влияние гипоуглеводной диеты на массу тела и уровень базального инсулина у больных с эссенциальной АГ

В.Н. Крамарева

Национальный медицинский университет им. А.А. Богомольца, г. Киев

У больных эссенциальной артериальной гипертензией (АГ) в большинстве случаев определяются метаболические нарушения в виде ожирения, дислипидемии, нарушения углеводного обмена, являющиеся факторами кардиоваскулярного риска. В связи с этим, основная цель лечения больных с эссенциальной АГ состоит в максимальном снижении риска осложнений. Для достижения этой цели требуется, кроме нормализации артериального давления (АД), коррекция всех модифицируемых факторов риска.

Высокая частота ожирения, гипергликемии, гиперинсулинемии у больных с эссенциальной АГ предполагает обязательное включение в терапию немедикаментозных методов лечения, направленных на снижение массы тела и уменьшение инсулинорезистентности. В литературе обсуждается вопрос применения гипоуглеводной диеты с целью коррекции данных показателей.

Цель исследования – изучение влияния гипоуглеводной диеты на массу тела и уровень базального инсулина у больных с эссенциальной АГ.

Материал и методы. Обследовано 39 больных эссенциальной АГ 1-й и 2-й степени согласно критериям ВОЗ/МОАГ (1999), в том числе 22 женщины и 17 мужчин в возрасте от 32 до 62 лет (в среднем (50,2±6,1) года). Группу контроля составили 12 здоровых лиц.

Определяли антропометрические показатели: рост, массу тела, индекс массы тела (ИМТ). Контроль АД осуществляли с помощью стандартной сфигмоманометрии по Н.С. Короткову.

Концентрацию глюкозы в капиллярной крови определяли натощак глюкозооксидазным методом. Уровень инсулина в плазме венозной крови определяли утром натощак радиоиммунным методом с использованием стандартных наборов реактивов «Рио-Инс-ПГ 125 I» института биохимии АН Беларуси на радиометрической установке с пересчетным устройством «Гамма» (Россия).

Все больные с АГ случайным способом были разделены на 2 равные сопоставимые группы: контрольную (n=19) и основную (n=20). Пациенты контрольной группы получали стандартную антигипертензивную терапию. Пациентам основной группы, помимо аналогичного антигипертензивного лечения, рекомендовали гипоуглеводную диету с сохранением в рационе достаточного количества белка и жиров. Курс лечения составил 12 нед. Эффективность терапии контролировалась путем офисного измерения АД в дневное время. В обеих группах состояние пациентов оценивали исходно и по окончании курса лечения.

Статистические данные представлены в виде средних арифметических значений и стандартного отклонения (M±SD). Достоверность различий оценивали по t-критерию Стьюдента. Анализ корреляционных взаимосвязей биохимических показателей осуществляли с помощью коэффициентов ранговой корреляции Спирмена. Уровень значимости Р<0,05 считали достоверным.

Результаты. Анализ полученных данных выявил достоверное повышение уровня базального инсулина в обеих группах по сравнению со здоровыми (все Р<0,05). Установлено, что по мере повышения ИМТ уровень базального инсулина крови возрастал. Выявлена прямая и достоверная связь между уровнем инсулина и ИМТ (r=0,56, P<0,05). Содержание базального инсулина, кроме того, коррелировало с окружностью талии (у мужчин r=0,45, Р<0,05 и женщин r =0,48, Р<0,05). В процессе лечения была отмечена положительная динамика показателей АД в обеих группах больных (все Р<0,05). Вместе с тем, применение гипоуглеводной диеты у больных основной группы вызвало снижение массы тела в среднем на (4,5±2,2) кг (Р<0,05), в то время как у больных контрольной группы статистически значимых изменений массы тела не наблюдалось. На фоне гипоуглеводной диеты у больных основной группы достоверно снизился уровень базального инсулина (Р<0,05). У больных контрольной группы данный показатель существенно не изменился.

Таким образом, результаты наших исследований указывают на нарушения углеводного обмена у больных с эссенциальной АГ и наличие взаимосвязи между уровнем базального инсулина и показателями ожирения. Использование гипоуглеводной диеты в течение 12 нед дает возможность снизить массу тела и содержание базального инсулина, что способствует профилактике или отсрочке проявлений сахарного диабета и атеросклероза сосудов и снижает риск развития сердечно-сосудистых осложнений. Для эффективного лечения больных с эссенциальной АГ следует сочетать немедикаментозные методы лечения с медикаментозными.

Артериальная гипертензия и гипотиреоз: особенности диагностики и лечения

В.И. Кривенко, С.П. Пахомова, Е.П. Федорова, Н.С. Лапатько

Запорожский государственный медицинский университет
Центр метаболических расстройств, г. Запорожье

В Украине выявляется все больше пациентов с сочетанием артериальной гипертензии (АГ) и гипофункции щитовидной железы (ЩЖ). У одних больных АГ предшествует эндокринной патологии, у других – развивается на фоне гипотиреоза. В обоих случаях ухудшается течение АГ, что требует особых подходов к лечению. Развитию АГ при гипофункции ЩЖ способствуют такие факторы: повышение периферического сопротивления сосудов, содержания в тканях мукополисахаридов, которые задерживают натрий и воду, уменьшение секреции натрийуретического пептида, повышение секреции вазопрессина, гиперинсулинемия и т.д. Чаще повышение АД происходит у пациентов старше 50 лет при гипотиреозе средней тяжести.

Цель – оценить особенности АГ, наличие метаболического синдрома (МС) у больных с АГ и гипотиреозом и разработать подходы к лечению АГ.

Материал и методы. Клинико-анамнестические данные, определяли глюкозу крови, липидограмму, скорость клубочковой фильтрации, уровень тиреотропного гормона (ТТГ) и свободного тироксина (Т4), проводили ЭКГ, ЭХОКС, суточное мониторирование артериального давления, УЗИ щитовидной железы.

Результаты. Проведен анализ 20 клинических случаев, в которых имело место сочетание АГ и гипотиреоза: все пациенты – женщины в возрасте от 54 до 72 лет (в среднем (61,8±4,1) года). АГ предшествовала развитию эндокринной патологии у 12 (60 %), АГ возникла на фоне гипотиреоза у 8 лиц (40 %).

Распределение больных в зависимости от стадии АГ: ІІ стадия – 10 (50 %), ІІІ – 10 (50 %); от степени тяжести: 2-я – 4 (20 %), 3-я – 16 (80 %). Кардиальный риск был очень высоким у всех пациентов. Причины гипотиреоза: аутоиммунный тиреоидит – 9 (45 %) больных, послеоперационный – 5 (25 %), узловой зоб – 6 (30 %). Степень гипофункции ЩЖ: легкая – 2 (10 %), средняя – 12 (60 %), субклинический гипотиреоз – 6 (30 %). Уровень ТТГ у 13 пациентов (65 %) был повышенным и колебался от 6,0 до 25,0 (в среднем (10,75±5,1) мкМЕ/мл), у 7 (35 %) больных показатели были нормальными на фоне медикаментозной компенсации гормональными препаратами. У 80 % больных имели место осложнения атеросклероза: инфаркт миокарда в анамнезе – у 4 (20 %), инсульт – у 4 (20 %), фибрилляция предсердий – у 7 (35 %), СН ІІА стадии – у 8 (40 %). У 5 (40 %) пациентов наблюдался сахарный диабет (СД) 2-го типа. У 8 (40 %) женщин гипотиреоз выявлен впервые в отделении. Причиной определения ТТГ были необъяснимая слабость или обследование в связи с фибрилляцией предсердий. Абдоминальное ожирение (АО) отмечено у 10 (50 %) обследованных, все они имели дислипидемию и проявление МС: АО+АГ+ТТГ; 6 (30 %) больных имели сочетание признаков – АО+АГ+СД. У большинства женщин (14 (70 %) человек), АГ была резистентной к проводимой терапии. Замена гидрохлоротиазида на индапамид и включение моксонидина, коррекция доз заместительной гормональной терапии для достижения компенсации состояния способствовали снижению АД и его стабилизации у всех больных.

Выводы. Снижение функции ЩЖ часто протекает субклинически, что требует определения уровня ТТГ у всех пациентов с кардиальной патологией после 50 лет. Гипотиреоз является одним из компонентов МС, нормализация функции ЩЖ уменьшает его проявления. При сочетании АГ и гипотиреоза лечение повышенного давления следует проводить как при МС (с включением индапамида и моксонидина), а также проводить гормональную коррекцию гипофункции щитовидной железы.

Досвід використання карведилолу при лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію похилого та старечого віку

І.В. Куделя, К.Г. Карапетян, І.Л. Караванська, В.М. Клюйко, О.С. Мітрохіна

Дніпропетровська державна медична академія

Артеріальна гіпертензія (АГ) є одним із найбільш поширених захворювань серцево-судинної системи та реєструється у 52–55 % пацієнтів старших вікових груп, що в кінцевому підсумку сприяє розвитку виникнення багатьох патологічних станів, зокрема ішемічної хвороби серця (ІХС).

Мета – вивчення гіпотензивного ефекту монотерапії карведилолом при лікуванні АГ у хворих похилого та старечого віку.

Матеріал і методи. В науково-практичне дослідження були включені 43 хворих (39 чоловіків та 4 жінки) у віці від 68 до 82 років, що страждали на есенціальну АГ 2-го ступеня (за класифікацією ВООЗ, 1999) протягом від 16 до 22 років, з початковим рівнем артеріального тиску (АТ) у межах від 160/100 до 180/110 мм рт. ст. Усім пацієнтам, окрім фізикального обстеження, були проведені лабораторні (аналізи крові та сечі), інструментальні (електрокардіографія, ехокардіографія, добове моніторування АТ) дослідження. Дослідження тривало протягом 21 доби. Карведилол (CARVEDILOLUM-LUGAL) у вигляді монотерапії призначався в дозі 12,5 мг на добу. Клінічне, лабораторне та інструментальне обстеження виконували перед початком лікування і через 3 тиж після призначення препарату. Достовірність результатів дослідження визначали за допомогою t-критерію Стьюдента.

Результати. Повною мірою антигіпертензивний ефект на тлі монотерапії карведилолом відзначався у 34 (79,1 %) хворих. У них зберігався добовий ритм АТ на тлі значного зниження систолічного АТ (САТ) до середнього рівня (142,3±6,7) мм рт. ст. (Р<0,05). Також відзначалася тенденція щодо зниження діастолічного АТ (ДАТ) до середніх показників (92,8±4,3) мм рт. ст. (Р>0,05). У 3 хворих (6,9 %) внаслідок використання карведилолу виникла побічна реакція у вигляді помірних проявів бронхоспазму, внаслідок чого цей препарат був змінений на бісопролол.

Висновки. Монотерапія карведилолом у дозі 12,5 мг на добу ефективно знижує рівень САТ та має тенденцію щодо поліпшення рівня ДАТ при наявності незначних побічних реакцій у хворих на АГ старших вікових груп.

Зависимость продолжительности корригированного интервала QT от уровня артериального давления у пациентов с фибрилляцией предсердий и АГ

В.Л. Кулик

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Несмотря на то, что фибрилляция предсердий (ФП) более чем в половине случаев ассоциирована с артериальной гипертензией (АГ), продолжительность корригированного интервала QT (QTc) в зависимости от степени АГ у таких пациентов не изучалась.

Цель – оценка зависимости продолжительности QTc от уровня артериального давления (АД) у пациентов с ФП и сопутствующей АГ.

Материал и методы. Исследовано 132 пациента (83 мужчин и 49 женщин) в возрасте (65±10) лет. Критерии включения: ФП и сопутствующая АГ, возраст – 20–90 лет. Критерии исключения: стабильная стенокардия напряжения IV функционального класса, острый инфаркт миокарда, сердечная недостаточность IV функционального класса, возраст до 20 и более 90 лет. Средняя продолжительность ФП на момент обследования – (7±6) лет. Для измерения QT и диагностирования ФП проводилась регистрация ЭКГ на компьютерном электрокардиографе Cardio-lab+ («ХАИ-Медика»). QTc вычисляли по формуле QTс=QT+0,154·(1000-RR) Фремингемского исследования. Систолическое (САД) и диастолическое (ДАД) артериальное давление измеряли по методу Короткова тонометром Microlife BP AG1-20.

Согласно классификации АГ по уровню АД ассоциации кардиологов Украины (2008) пациенты разделены на 3 группы: с мягкой АГ (САД 140–159 мм рт. ст., ДАД 90–99 мм рт. ст.); с умеренной АГ (САД 160–179 мм рт. ст., ДАД 100–109 мм рт. ст.); с тяжелой АГ (САД 180 мм рт. ст, ДАД 110 мм рт. ст.).

Полученные данные обрабатывали после формирования базы данных в Microsoft Excel. Статистическую обработку проводили с помощью Microsoft Excel (для параметрических данных – среднее значение – М, стандартное отклонение – SD). Для определения статистических различий количественных показателей в выделенных группах пациентов применялись непараметрические критерии (критерий знаков и U-критерий Манна–Уитни). Достоверными данные считались при уровнях значимости Р<0,05 и Р<0,01. Расчет показателей проводился с помощью SРSS 15.0.

С увеличением стадии АГ продолжительность QTc возрастала. В группе с мягкой АГ QTc составил – (419±28) мс, с умеренной АГ – (415±52) мс, с тяжелой АГ – (435±34) мс; Р>0,05.

Выводы. Продолжительность QTс у пациентов с ФП связана со степенью АГ. Более длинный интервал QTc ассоциируется с высокой степенью артериальной гипертензии, что необходимо учитывать в диагностике и терапии таких пациентов.

Ранні маркери несприятливого перебігу гіпертонічної хвороби

Н.В. Кузьмінова, В.К. Сєркова

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Одним із проявів порушення ендотеліальної функції та ранніх клінічних маркерів ураження нирок при артеріальній гіпертензії (АГ) є мікроальбумінурія (МАУ). Доведено, що МАУ і протеїнурія є незалежними факторами ризику не тільки ниркової недостатності, а й появи серцево-судинних (СС) ускладнень і зростання кардіоваскулярної смертності. Проте дані літератури про частоту наявності МАУ у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) без супутнього цукрового діабету нечисленні і досить суперечливі.

Метою дослідження було визначення наявності і ступеня виразності мікроальбумінурії у хворих на ГХ та оцінка прогностичної значущості МАУ в залежності від рівня екскреції альбумінів із сечею.

Обстежено 381 хворого на ГХ: 212 чоловіків і 169 жінок у віці від 35 до 70 років (середній вік (53,3±0,4) року). ГХ ІІ стадії діагностовано у 231 (60,6 %) пацієнта, III стадії – у 150 (39,4 %). Поєднання ГХ з ішемічною хворобою серця (ІХС) мали 259 (68,0 %) хворих: стабільну стенокардію напруження II–III функціональних класів (ФК) – 252 (66,1 %), інфаркт міокарда (ІМ) в анамнезі – 88 (23,1 %), мозковий інсульт (МІ) – 45 (11,8 %), поєднання ІМ та МІ – 17 (4,5 %). Хронічну серцеву недостатність (ХСН) I–IIA стадії І–ІІІ ФК верифіковано у 338 (88,7 %) пацієнтів. Середня тривалість АГ – (10,1±0,32) року. Діагноз ГХ та ІХС встановлювали згідно з рекомендаціями Української асоціації кардіологів (2008) і Європейського товариства гіпертензії та Європейського товариства кардіологів (2007). У дослідження не включали хворих на ГХ, які перенесли ІМ або МІ менше 6 міс тому, у яких на момент обстеження були виявлені захворювання печінки або нирок з порушенням функції, цукровий діабет, вади серця, ХСН ІІБ–ІІІ стадії. Контрольна група включала 26 практично здорових донорів аналогічного віку і статі. Для коректності проведення дослідження нами було створено групу порівняння, у яку увійшли 23 практично здорові особи без ознак АГ або ІХС, але з обтяженою спадковістю по АГ: близькі родичі (першої лінії) мали ускладнення ГХ – доведений ІМ внаслідок ГХ або МІ в анамнезі. Рівень МАУ в сечі хворих досліджували імуноферментним (ІФА) методом за допомогою набору реактивів «Альбумін-ІФА», виробництва ТОВ НВЛ «Гранум» (Україна). Статистичні розрахунки проводили з використанням пакетів прикладних програм Microsoft Excel, Statistica for Windows 6.0.

Проведене дослідження свідчить про різний рівень екскреції альбумінів із сечею у хворих на ГХ. МАУ (> 30 мг/ добу) була виявлена у 8,6 % хворих. У решти пацієнтів значення екскреції альбумінів із сечею були різні в межах «нормоальбумінурії» і коливалися від 1,85 до 28,22 мг. Показники екскреції альбумінів в контрольній групі не перевищували 10 мг і дорівнювали в середньому 4,88 (2,94; 7,02) мкг/мл. Екскреція альбумінів з сечею в групі порівняння становила 11,95 (5,63; 20,16) мкг/мл, у хворих на ГХ ІІ стадії – 8,00 (4,18; 15,44) мкг/мл, у пацієнтів з ГХ ІІІ стадії – 8,57 (4,79; 20,46) мкг/мл, що достовірно перевищувало показники контрольної групи (Р<0,0001), але без суттєвої різниці між собою. Виділено три рівні «нормоальбумінурії» для визначення найбільш ранніх предикторів враження нирок при АГ: рівень від 0 до 10 мг/добу – низька «нормоальбумінурія»; від 11 до 20 мг/добу – середня «нормоальбумінурія»; від 21 до 30 мг/добу – висока «нормоальбумінурія». Виявлено прямий позитивний кореляційний зв’язок (r=0,35, Р=0,0001) між рівнем «нормоальбумінурії» у діапазоні від 11 до 20 мг/добу і рівнем пульсового артеріального тиску (ПАТ), підвищення якого є несприятливим чинником щодо прогресування ГХ та розвитку СС ускладнень. Крім того, виявлені прямі кореляційні зв’язки між середнім рівнем «нормоальбумінурії» (11–20 мг/добу) та ремоделюванням екстракраніальних судин: наявністю атеросклеротичних бляшок в правій і лівій сонних артеріях (r=0,30 і r=0,31 відповідно, Р<0,05) та стенозом лівої сонної артерії (r=0,39, Р=0,003). Наявність атеросклеротичного ушкодження сонних артерій є одним з найважливіших чинників для оцінки сумарного ризику розвитку ускладнень АГ. Про несприятливу прогностичну значущість рівня «нормоальбумінурії» від 21 до 30 мг/добу свідчили достовірні прямі кореляційні зв’язки з перенесеним в анамнезі інфарктом міокарда (r=0,20, Р=0,007), стадією ГХ (r=0,26, Р<0,0001), рівнем С-реактивного білка (r=0,41, Р<0,0001).

Таким чином, прямий зв’язок вищезазначених показників, що є визнаними чинниками несприятливого перебігу захворювання і незалежними факторами ризику виникнення СС ускладнень, з величинами екскреції альбумінів с сечею в діапазоні «нормоальбумінурії» свідчить про прогностичну значущість «середнього» і «високого» рівня «нормоальбумінурії» як ранніх маркерів несприятливого перебігу захворювання у хворих на ГХ.

Оцінка ефективності комбінованої антигіпертензивної терапії

Н.В. Кузьмінова, В.К. Сєркова

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Мета – порівняльна оцінка клінічної ефективності комбінованої терапії у складі інгібітора ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) з діуретиком і блокатора рецепторів ангіотензину ІІ (БРА) з діуретиком та її впливу на показники добового моніторування АТ (ДМАТ), структурно-функціональні параметри міокарда і біохімічні маркери дисфункції ендотелію у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Матеріал і методи. Обстежено 52 (31 чоловік та 21 жінка) хворих на ГХ ІІ–ІІІ стадії, з артеріальною гіпертензією (АГ) 2–3-го ступеня, віком від 35 до 69 років, які отримували комбіновану терапію ІАПФ або БРА та діуретиками. Залежно від складу терапії пацієнти були розподілені на 2 групи. До першої групи увійшли 30 хворих, які приймали ІАПФ еналаприлу малеат (ренітек, MSD, США) в дозі 20–40 мг/добу та діуретик гідрохлоротіазид (ГХТ) у дозі 12,5 мг/добу зранку. Після індивідуального підбору дози ліків, пацієнти переходили на ранковий прийом фіксованої комбінації препаратів: еналаприлу малеат/гідрохлоротіазид 20/12,5 мг (ко-ренітек, MSD, США). Другу групу становили 22 хворих, які отримували БРА – лозартан калію (козаар, MSD, США) в дозі 50–100 мг/добу та ГХТ у дозі 12,5 мг/добу або фіксовану комбінацію лозартану калію/гідрохлоротіазиду 50/12,5 мг (гізаар, MSD, США). Всім хворим до призначення лікування та через 1 рік від його початку проводили визначення офісних величин АТ, параметрів ДМАТ та ехокардіографії, рівню ендотеліну-1 та мікроальбумінурії. Статистичні розрахунки проводили з використанням пакетів прикладних програм Microsoft Excel, Statistica for Windows 6.0.

Результати. Під впливом комбінованої терапії ІАПФ з ГХТ та БРА з ГХТ спостерігалася нормалізація як офісних величин АТ, так і параметрів ДМАТ. Зареєстровано достовірне зниження систолічного (САТ) і діастолічного (ДАТ) АТ в денний і нічний періоди, зниження пульсового АТ протягом доби в обох підгрупах. У хворих, які приймали ІАПФ, визначалося дещо більше зменшення варіабельності САТ (ВСАТ) і варіабельності ДАТ (ВДАТ) у нічний період доби, як щодо показників ВСАТ і ВДАТ в активний період доби в своїй підгрупі, так і щодо величин нічних ВСАТ і ВДАТ у пацієнтів, які отримували БРА, хоча і без достовірної різниці між групами (Р>0,05). Більшого впливу комбінована терапія ІАПФ та БРА з ГХТ мала на добову ВСАТ, ніж ВДАТ. Застосована комбінована терапія сприяла нормалізації добового профілю АТ в обох групах хворих. Через 1 рік лікування зареєстровано зменшення кінцевосистолічних та кінцеводіастолічних об’ємів та товщини стінок лівого шлуночка (ЛШ). В групі, яка отримувала БРА з ГХТ, визначений дещо більший ступінь зменшення товщини ЗСЛШ та ТМШПд, а в підгрупі, яка лікувалася ІАПФ з ГХТ, – більший ступінь зниження об’ємів ЛШ (КСО і КДО), хоча і без достовірної міжгрупової різниці (Р>0,05). ІММЛШ знизився на 26,7 % в першій групі та на 25,4 % в другій групі (Р<0,05). Зареєстровано зменшення діастолічної дисфункції в обох підгрупах, причому дещо краща динаміка спостерігалася при лікуванні БРА з ГХТ. Скоротлива здатність міокарда зросла на 16,4 % та на 15,4 % у хворих, які приймали ІАПФ та БРА, відповідно. У хворих, які отримували БРА з ГХТ, спостерігалося більш суттєве зниження рівню ендотеліну-1 порівняно зі ступенем його зниження у пацієнтів, які приймали ІАПФ (62,3 % проти 27,6 %, відповідно, при р=0,005 між підгрупами). У хворих, які отримували ІАПФ, ступінь зменшення мікроальбумінурії був достовірно (Р<0,05) вищий, ніж у пацієнтів, які приймали БРА. Отже, комбінована терапія ІАПФ та БРА з діуретичними засобами добре сприймається хворими, приводить до нормалізації АТ протягом доби, позитивно впливає на нейрогуморальну регуляцію серцевої діяльності та сприяє покращанню структурно-функціональних параметрів міокарда. Аналогічна спрямованість змін може бути пояснена подібним механізмом дії цих препаратів, проте виявлені деякі відмінності дозволять диференційовано підійти до призначення терапії та покращити прогноз захворювання.

Зміни гормонального балансу у хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію ІІ стадії з кризовим перебігом

І.Г. Купновицька, Н.В. Губіна

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – вивчення характеру змін рівня тиреотропного гормону (ТТГ), паратгормону (ПТГ) та кальцитоніну (КТ) у хворих на есенціальну артеріальну гіпертензію (ЕАГ) з перебігом, що супроводжувався неускладненими гіпертензивними кризами.

Матеріал і методи. Обстежено 138 хворих на ЕАГ ІІ стадії із неускладненими гіпертензивними кризами (88 жінок і 50 чоловіків) віком від 24 до 72 років (середній вік (49,86±2,89) року). Контрольну групу (КГ) становили 110 хворих на ЕАГ ІІ стадії зі стабільним перебігом (середній вік (48,53±2,63) року). ЕАГ та неускладнені гіпертензивні кризи діагностували згідно з рекомендаціями Української асоціації кардіологів та Європейського товариства кардіологів (2007). Визначення рівня ТТГ проводили методом імуноферментного аналізу на аналізаторі Stat Fax 303 Plus (США) із використанням набору реагентів TSH Eia Kit (США). Рівні КТ та ПТГ визначали аналогічним методом із використанням набору реагентів Calcitonin Eia Kit (США) та I-PTH Elisa KIT (США).

Результати. У хворих на ЕАГ із неускладненими гіпертензивними кризами відзначено достовірне підвищення рівня ТТГ на 38,2 % (Р<0,05) порівняно з хворими без кризів. Рівень концентрації кальцитоніну достовірно не відрізнявся в групах хворих на ЕАГ з кризами і без них. Середні значення концентрації кальційрегулюючого гормону паращитоподібних залоз – ПТГ – достовірно відрізнялися в обох групах (в 1,6 разу вищий у групі хворих з гіпертензивними кризами, Р<0,01).

Таким чином, кризовий перебіг есенціальної артеріальної гіпертензії супроводжується достовірно підвищеною концентрацією в плазмі крові тиреотропного гормону та паратгормону й відсутністю змін другого кальційрегулюючого гормону – кальцитоніну.

Взаємозв’язок між рівнем артеріального тиску та мікроальбумінурією у хворих на артеріальну гіпертензію ІІ стадії

І.Г. Купновицька, І.В. Мартинів

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – вивчення взаємозв’язку між рівнем артеріального тиску (АТ) і мікроальбумінурією (МАУ) у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) ІІ стадії.

Матеріал і методи. Обстежено 131 пацієнта з АГ ІІ стадії віком від 30 до 75 років (середній вік (53,6±1,34) року), з них 70 осіб – з гіпертонічною хворобою (ГХ), 68 – з симптоматичною ренопаренхімною АГ (РАГ). Всім хворим проводилося добове моніторування (ДМАТ) за допомогою апарату Cardiotens-01 (Meditech, Угорщина). У всіх хворих у сечі визначали імуноферментним методом рівень МАУ за допомогою набору реактивів Orgentec (Німеччина).

Результати. За даними добового моніторування АТ (ДМАТ) установлено, що систолічний АТ середньодобовий (САТс) у пацієнтів І і ІІ груп був практично однаковим – (173,25±2,49) і (174,75±2,67) мм рт. ст. відповідно. У хворих на симптоматичну РАГ прослідковується тенденція до вищих рівнів САТ у пасивний період доби (САТн) порівняно з пацієнтами з ГХ – відповідно (163,4±3,95) і (155,33±4,02) мм рт. ст. (Р>0,05). Виразнішими були і зміни ДАТ: в активний період доби (ДАТд) – (110,55±2,10) мм рт. ст проти (104,19±2,10) мм рт. ст. при порівнянні ІІ та І групи (Р<0,05). У нічний час – достовірно вищий ДАТ (ДАТн) у пацієнтів із симптоматичною РАГ – (104,66±3,46) мм рт. ст. (Р<0,001) порівняно з хворими на ГХ.

Установлено достовірно вищі рівні МАУ у пацієнтів обох груп порівняно з практично здоровими (Р<0,001) – в 3,35 разу у хворих І групи і в 6,62 разу ІІ групи. Крім цього, у пацієнтів із симптоматичною РАГ МАУ була вищою на 67,7 %, ніж у хворих на ГХ (Р<0,01), і становила (74,3±15,2) мг/добу. При проведенні кореляційного аналізу виявлено достовірний зв’язок між рівнем САТ та МАУ, який був значнішим у пацієнтів з ГХ (r=0,47, Р<0,001 та r=0,36, Р<0,01). Між рівнем ДАТ та МАУ сильніший кореляційний зв’язок був виявлений, навпаки, у хворих на РАГ – (r=0,22, Р<0,05 і r=0,12, Р>0,05 відповідно).

Очевидно, високий рівень АТ (як систолічного, так і діастолічного) призводить до порушення функції нирок, що проявляється зростанням екскреції білка з сечею.

Изменения функции эндотелия и содержания глиального фибриллярного кислого белка у больных старших возрастных групп с сочетанием АГ, ИБС и СН

А.В. Курята, Е.В. Соя, В.С. Недзвецкий

Днепропетровская государственная медицинская академия
Днепропетровский национальный университет

Цель – изучить состояние функции эндотелия, изменение уровня глиального фибриллярного кислого белка (ГФКБ) у больных с сердечной недостаточностью (СН) пожилого и старческого возраста с сохраненной систолической функцией левого желудочка (ЛЖ) под влиянием терапии эналаприла малеатом в комбинации с метопролола тартратом.

Материал и методы. Обследовано 30 больных в возрасте от 75 до 94 лет (в среднем (80±2,3) года) с СН І–ІІА стадии (по классификации Стражеско–Василенко), ІІ–ІІІ функционального класса (по NYHA), с длительностью заболевания 1–7 лет, с фракцией выброса (ФВ) ЛЖ > 45 %. У всех больных была диагностирована артериальная гипертензия (АГ) ІІ–ІІІ стадии и ишемическая болезнь сердца (ИБС): стабильная стенокардия напряжения ІІ–ІІІ ФК (по Канадской классификации), 8 лиц перенесли в анамнезе (1–7 лет) инфаркт миокарда, 5 – нарушение мозгового кровообращения. Диагноз ИБС и АГ устанавливали на основании стандартных критериев с учетом объективных и дополнительных методов исследования. Группу контроля составили 10 лиц, сопоставимых по возрасту без объективных данных о патологии сердечно-сосудистой системы. Определяли уровень ГФКБ, изменение функции эндотелия и кардиогемодинамики до начала исследования, через 3 и 6 мес терапии. Все пациенты получали эналаприл (средняя доза (12,5±1,1) мг/сут) и метопролол (средняя доза (55±2,7) мг/сут) путем титрования.

Результаты. В контрольной группе эндотелиальная дисфункция (ЭД) была зарегистрирована в 20 % случаев, среди больных СН – в 93 % (Р<0,01). Под влиянием 3-месячной терапии СН с использованием ингибитора ангиотензинпревращающего фермента (ИАПФ) и b-адреноблокатора частота регистрации ЭД снизилась на 55,6 % (Р<0,05). В течение последующих 3 мес терапии значения эндотелий-зависимой вазодилатации практически не изменились. Выявлено четырехкратное повышение уровня ГФКБ у пациентов с СН. На фоне позитивной динамики со стороны диастолической и эндотелиальной дисфункции после 3-месячной терапии уровень ГФКБ в сыворотке крови практически не изменился ((47,9±0,8) и (44,2±0,6) нг/мл; Р>0,05), а через 6 мес лечения наблюдалось достоверное снижение, приближение его значений к средним в группе контроля ((47,9±0,8) и (23,3±0,8) нг/мл; Р<0,05).

Выводы. Полученные данные могут свидетельствовать о том, что в процессе коррекции эндотелиальной дисфункции, максимум эффекта достигается уже в течение первых 3 мес и сохраняется на поддерживающих дозах ИАПФ и b-адреноблокатора. Поскольку уровень ГФКБ может отражать гиперактивацию тканевой РААС мозга, его снижение под влиянием терапии ИАПФ и b-адреноблокатором можно расценить как проявление ингибирования активности РААС.

Зміни швидкості поширення пульсової хвилі в артеріях еластичного та м’язового типу на тлі антигіпертензивної терапії

С.М. Кушнір, Ю.В. Кудіна, С.А. Поліщук, П.І. Сидоренко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – оцінити вплив різних представників класів антигіпертензивних препаратів на пружно-еластичні властивості артерій еластичного та м’язового типу у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ). У дослідженні взяло участь 211 пацієнтів із АГ за класифікацією ВООЗ. Усім хворим на початку та в кінці дослідження проводили: вимірювання маси тіла та зросту, визначення індексу маси міокарда (ІММ) лівого шлуночка (ЛШ), індексу маси тіла (ІМТ), клубочкової фільтрації (КФ), вимірювали офісний систолічний (САТ) та офісний діастолічний (ДАТ) артеріальний тиск, визначали частоту скорочень серця (ЧСС), проводили добове моніторування АТ (ДМАТ), біохімічне дослідження крові, ШРПХ артеріями еластичного (ШРПХе) та м’язового (ШРПХм) типу.

Методом конвертів усі пацієнти були рандомізовані на групи лозартану (козаар, MSD) у початковій дозі 50 мг один раз на добу (n=19), амлодипіну у початковій дозі 5 мг один раз на добу (n=34), лізиноприлу 10 мг один раз на добу (n=54) або фіксованої комбінації лізиноприлу 5 мг та амлодипіну 5 мг (гіприл, MicroLab) один раз на добу (n=46). За відсутності побічних реакцій та при недостатній ефективності (цільовий рівень АТ залишався вищим за 140/90 мм рт. ст.), дозу препаратів збільшували до 100 мг для лозартану, до 20 мг – для лізиноприлу, 10 мг – для амлодипіну та 2 таблеток – для фіксованої комбінації. На початку дослідження групи достовірно не відрізнялися за більшістю показників, у групі комбінованої терапії початково була достовірно більш виражена гіпертрофія ЛШ (більше ІММ ЛШ), ніж у групах ІАПФ та АК (Р<0,05 та Р<0,0001) відповідно. Середній рівень глюкози в сироватці крові був в межах норми, але дещо вищий у групі АК, ніж у групі ІАПФ та комбінованої терапії (Р<0,02 та Р<0,0001). Середній рівень загального холестерину був достовірно вищий у групі комбінованої терапії, ніж у групі АК (Р<0,0001). Достовірно більшими були рівні офСАТ у групі комбінованої терапії, ніж у групі ІАПФ та АК (Р<0,001 та Р<0,0001), рівні срСАТ, ДАТ та ПАТ були достовірно вищими в групі комбінованої терапії (Р<0,0001, Р<0,0001 та Р<0,0001), ніж у групі АК. Середнє значення ШРПХе у хворих, які приймали БРА, на початку дослідження було менше, ніж у хворих інших груп. Препарати груп БРА, ІАПФ, АК та комбінованої терапії однаковою мірою мали високу антигіпертензивну ефективність, приводячи до досягнення цільового АТ у відповідно 52,6; 89; 79,4 та 73,9 %, достовірного зниження офСАТ/ДАТ та срСАТ/ДАТ на відповідно 27,9/14,8 та 10,2/6 мм рт. ст., відповідно 31,2/15,4 та 14,1/5,8 мм рт. ст., відповідно 36,4/17,9 та 13/7,9 мм рт. ст., 37,5/17,7 та 15,3/9,4 мм рт. ст. Ефективна щодо зниження АТ антигіпертензивна терапія впродовж 6 міс лікування сприяла достовірному зменшенню величини ШРПХе та ШРПХм незалежно від класу антигіпертензивного препарату. При прийомі препаратів БРА (лозартан) спостерігалося більш швидке та більш виражене достовірне зниження величини ШРПХе та ШРПХм. Зміни величини ШРПХе та ШРПХм у хворих, які приймали ІАПФ, АК та комбіновану терапію, корелювали із зниженням АТ у той час, як у хворих, які приймали БРА, зміни ШРПХе та ШРПХм не корелювали зі ступенем зниження АТ.

Вплив ГХ на стан імунної системи у хворих на стабільну стенокардію

О.М. Ломаковський, М.І. Лутай, Т.І. Гавриленко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Імунне запалення супроводжує атеросклероз від ранніх проявів до пізніх стадій його розвитку та є важливою патогенетичною ланкою між факторами ризику та розвитком ішемічної хвороби серця.

Мета – визначити зв’язок стану імунної системи у хворих на стабільну стенокардію (СС) з таким фактором ризику атеросклерозу, як гіпертонічна хвороба (ГХ).

Залежно від наявності або відсутності ГХ 80 хворих на СС були розподілені на дві групи: 50 хворих із супутньою ГХ становили першу групу; у другу групу увійшли 30 хворих на СС без ГХ. Матеріалом імунологічного дослідження була периферична кров, яку брали натщесерце. Визначали рівень С-реактивного білка, інтерлейкінів (ІЛ-4,-6,-8,-10) методом імуноферментного аналізу в сироватці крові та супернатантах; кількість лімфоцитів периферичної крові з антигенними детермінантами СD3+ (Т-лімфоцити), СD4+ (Т-хелпери), СD8+ (Т-супресори), СD16+ (природні кілери), СD19+ (В-лімфоціти) та вміст лімфоцитів із СD95+-рецепторами; інтенсивність проліферативної відповіді лімфоцитів у реакції бласттрансформації (РБТЛ); функціонально-метаболічну активність моноцитів за НСТ-тестом; рівень циркулюючих імунних комплексів (ЦІК).

Проведений аналіз показників імунного статусу хворих на СС залежно від наявності або відсутності ГХ виявив однакові зміни в обох групах хворих – у рівнях ЦІК ((105,0±7,7) проти (92,0±5,4) ум. од., Р>0,05), імунорегуляторного індексу ((1,7±0,1) проти (1,70±0,01) ум. од., Р>0,05), внутрішньоклітинного кисневозалежного метаболізму моноцитів ((16,9±1,9) проти (15,9±1,8) %, Р>0,05); продукції прозапальних цитокінів мононуклеарними клітинами (ІЛ-6 – (2283±133) проти (2804±578) пг/мл, ІЛ-8 – (1763±353) проти (2571±245) пг/мл, Р>0,05), сироваткового ІЛ-10 ((8,2±0,6) проти (8,0±0,1) пг/мл, Р>0,05), на тлі тенденції до зниження проліферативної здатності лімфоцитів у відповідь на мітоген ((40,0±1,6) проти (43,6±1,0), Р>0,05) та зменшення кількості клітин, здатних до апоптозу ((11,2±1,2) проти (10,6±1,1) %, Р>0,05).

У хворих на СС з ГХ порівняно з особами без ГХ спостерігали достовірне (Р<0,05) збільшення рівня С-реактивного білка ((5,1±1,8) мг/л), підвищення вмісту сироваткових цитокінів ІЛ-4 ((25,7±2,3) пг/мл), ІЛ-6 ((19,0±2,7) пг/мл) та ІЛ-8 ((20,8±5,5) пг/мл).

Таким чином, гіпертонічна хвороба посилює імунне запалення у хворих на хронічну ІХС.

Відновлення ендотеліальної функції в ранній постінфарктний період у хворих з артеріальною гіпертензією

І.Е. Малиновська, В.О. Шумаков, Л.П. Терешкевич, І.О. Готенко, Л.С. Прохна

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Розвиток інфаркту міокарда (ІМ) на тлі існуючої артеріальної гіпертензії (АГ), як правило, супроводжується суттєвими гемодинамічними змінами, в основі яких лежать системні метаболічні порушення, які проявляються в клініці ендотеліальною дисфункцією, підвищенням активності оксидантного стресу, запального процесу. Ендотелій відіграє провідну роль у підтриманні нормального тонусу структури судин, забезпеченні локального гомеостазу та проліферації судинної стінки. Баланс продукції судинорозширюючих (простациклін, ендотеліальний фактор релаксації) та судинозвужуючих (тромбоксан А, ендотелін, ангіотензин ІІ, простагландин Н) факторів у відповідь на зовнішні подразники забезпечує нормальне функціонування, яке не обмежене локальною ділянкою артерії, а має вплив системного характеру. Останніми роками встановлено значення ендотеліальної дисфункції як одного з головних незалежних факторів ризику при атеросклерозі, цукровому діабеті, гіпертонії. Рання діагностика порушень функції ендотелію відкриває додаткові можливості своєчасного виявлення станів, що передують виникненню гострого коронарного синдрому. Одним з перших проявів дисфункції ендотелію є порушення його вазорегулюючої функції, які спостерігаються не тільки у хворих з ішемічною хворобою серця (ІХС), але і при інших станах, зокрема АГ. АГ у більшості випадків супроводжує перебіг ІХС, зокрема ІМ, а також передує їх розвитку. Метою дослідження стало вивчення відновлення функції ендотелію у хворих з ІМ та супутньою АГ. Обстежено 105 хворих, які були розподілені на дві групи залежно від наявності АГ. Перша група представлена 56 пацієнтами, у яких ІМ виник на тлі існуючої АГ з максимальним рівнем систолічного тиску (178,2±3,1) мм рт. ст., тривалість якої була в середньому (8,21±0,98) року. Другу групу становили 49 хворих, у яких раніше не реєстрували підвищення артеріального тиску. Пацієнти обох груп отримували базисну терапію, яка складалася з аспірину, статинів, бета-адреноблокаторів, інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту; нітрати, сечогінні та препарати інших груп призначали за показаннями. Ендотеліальну функцію визначали за змінами діаметру плечової артерії через 30–90 с після декомпресії в гострий період ІМ, через 3 і 6 міс після його розвитку. На початку обстеження ендотеліальну дисфункцію виявляли як у пацієнтів з АГ, так і без неї. Незважаючи на відсутність вірогідної відмінності показників при першому обстеженні в обох групах, приріст діаметра плечової артерії у відповідь на реактивну гіперемію в 1-й групі був нижчим порівняно з 2-ю групою ((6,19±0,50) і (7,26±0,55) % відповідно), що свідчило про більш вагоме пригнічення ендотеліальної функції у хворих ІМ на тлі супутньої АГ. При першому обстеженні збереження ендотеліальної функції зареєстровано лише у 14,3 % хворих з АГ і у 20,0 % – без АГ. Через 3 міс після ІМ відновлення функції ендотелію зі збільшенням приросту діаметра плечової артерії понад 10 % відбулося у 42,4 % хворих без АГ і у 25 % – з АГ. Лише через півроку після ІМ ступінь відновлення ендотеліальної функції став майже однаковим незалежно від наявності АГ (54,3 і 48,7 % відповідно). При цьому приріст діаметра плечової артерії у відповідь на реактивну гіперемію в 1-й групі становив (9,99±0,84) %, в 2-й групі – (10,3±0,75) %.

Таким чином, динаміка показника приросту діаметра плечової артерії свідчить про те, що встановлені порушення ендотеліальної функції виникали в обох групах внаслідок ІМ, однак АГ з одного боку поглиблювала ці зміни ще при першому обстеженні, а з іншого боку – істотно уповільнювала відновлення після ІМ.

Вариабельность сердечного ритма и артериального давления у больных с АГ

Т.А. Мангилева

Крымский государственный медицинский университет им.С.И. Георгиевского, г. Симферополь

Цель – сравнить показатели частотного анализа вариабельности ритма сердца (ВРС) и суточную вариабельность артериального давления (АД) у больных артериальной гипертензией (АГ) 1-й степени и пациентов с оптимальным или нормальным АД для определения риска развития сердечно-сосудистых осложнений.

Материал и методы. Обследовано 86 больных АГ 1-й степени. 38 пациентов без повышения АД составили группу контроля. С 8 до 9 часов утра натощак в покое на пятиминутном интервале записи электрокардиограммы оценивали показатели спектрального анализа ВРС: высокочастотный компонент (HF), низкочастотный компонент (LF), их соотношение (L/H) и общую мощность спектра (TP). Среднее АД за сутки, день и ночь, а также вариабельность АД в дневные и ночные часы определяли с помощью суточного мониторирования АД. Среднюю частоту сокращений сердца (ЧСС) измеряли в условиях покоя в горизонтальном положении в течение пяти минут и на фоне повседневной активности в течение суток.

Результаты. Средняя ЧСС за сутки не отличалась в основной и контрольной группах. В условиях покоя у больных АГ средняя ЧСС составила (71,2±1,1) в 1 мин и превышала (Р<0,05) среднюю ЧСС в группе контроля (67,3±1,3) в 1 мин. Сопоставление показателей ВРС у больных АГ 1-й степени и обследованных контрольной группы выявило значительное снижение индексов спектрального анализа в основной группе (Р<0,001 во всех случаях). Отмечалось уменьшение показателей TP ((961,1±64,8) мс2 против (1639,3±169,0) мс2), HF ((268,8±28,2) мс2 против (461,3±49,3) мс2) и LF ((165,1±16,4) мс2 против (296,6±47,5) мс2). У больных АГ зарегистрирована более значительная вариабельность АД, чем у пациентов контрольной группы. Различия были достоверны как для систолического (Р<0,001 днем и Р<0,01 ночью), так и для диастолического АД (Р<0,01 и Р<0,05 соответственно).

Выводы. Для больных с АГ 1-й степени характерно снижение спектральных характеристик ВРС в покое. У этих пациентов отмечается повышение вариабельности АД. Оба показателя имеют неблагоприятное прогностическое значение в отношении развития сердечно-сосудистых осложнений, что обусловливает необходимость активного лечения АГ 1-й степени.

Сравнительный анализ терапии больных с ГБ в сочетании со стабильной стенокардией, проводимой в поликлинических и стационарных условиях

Л.В. Масляева, В.В. Божко

Харьковский национальный медицинский университет
ГУ «Институт терапии им. Л.Т. Малой АМН Украины», Харьков

Цель – провести сравнительный анализ лечения больных с гипертонической болезнью (ГБ) и сопутствующей стабильной стенокардией (СС) в амбулаторно-поликлинических и стационарных условиях.

Для этого были проанализированы данные амбулаторных карт 67 больных с ГБ ІІ стадии и сопутствующей СС (средний возраст (61±2) года), наблюдавшихся в отделении семейной медицины одной из поликлиник Харькова, и 61 история болезни пациентов с ГБ ІІ стадии и СС (средний возраст (63±1) года), прошедших курс лечения в ряде стационаров города.

Установлено, что препаратами выбора при лечении больных с ГБ в сочетании со СС как у врачей поликлинического отделения семейной медицины, так и врачей стационаров были бета-адреноблокаторы (БАБ), которые назначались соответственно в 72,5 и 78,7 % случаев. Однако дозы БАБ, назначаемые в амбулаторных условиях, были существенно ниже доз этих препаратов, назначаемых при стационарном лечении, что не позволяло достигать целевого уровня частоты сокращений сердца (ЧСС). Так, средняя ЧСС при назначении бисопролола у амбулаторных больных достигала (70,5±0,8) мин-1, у стационарных – (61,8±1,0) мин-1, Р<0,05. Нитраты чаще назначались семейными врачами (в том числе, и пациентам со СС І–ІІ функциональных классов), чем врачами стационаров: соответственно в 52,4 и 41,3 % случаев. Частота использования ингибиторов ангиотензинпревращающего фермента (АПФ) была выше в стационарах, чем в поликлинических учреждениях, – 74,6 и 59,3 %. Антагонисты кальция длительного действия присутствовали в схемах лечения у 57,4 % амбулаторных и 59,3 % стационарных больных. Выявлена низкая частота назначения гиполипидемических препаратов на амбулаторно-поликлиническом этапе – 25,6 %, в стационарных условиях – 58,5 %. При этом максимальная длительность их приема больными составляла всего 5–6 мес. Из антитромбоцитарных препаратов предпочтение в амбулаторных условиях отдавалось ацетилсалициловой кислоте (в 68,9 % случаев), назначение клопидогреля в стационарных условиях было значительно более частым, чем в амбулаторных – соответственно в 33,4 и 8,1 % случаев.

Таким образом, лечение больных с ГБ и сопутствующей СС в поликлинических условиях в отличие от терапии, проводимой в стационарах, характеризовалось более частым, а в ряде случаев необоснованным, назначением нитратов, применением БАБ в дозах, не позволяющих достигать целевого уровня ЧСС, более редким применением ингибиторов АПФ и крайне неудовлетворительным назначением липидснижающих препаратов.

Частота ожиріння та його вплив на перебіг вагітності у жінок з ГХ

І.М. Мелліна, Л.Б. Гутман, Л.І. Тутченко, А.А. Гудименко

ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України», м. Київ

Мета – встановити частоту і вплив надлишкової маси тіла та ожиріння на перебіг вагітності у жінок з гіпертонічною хворобою (ГХ).

Матеріал і методи. У 153 вагітних з ГХ визначено показник індексу маси тіла на початку вагітності та з його урахуванням проведено клініко-статистичний аналіз особливостей перебігу вагітності, пологів і стану новонародженого.

Результати. Встановлено, що надлишкова маса тіла та ожиріння мають місце у 70,6 % вагітних з ГХ, що у 5,4 разу вище, ніж у жінок без хронічної артеріальної гіпертензії в популяції.

При ГХ 1-го ступеня зайва маса тіла спостерігається у 74,8 % хворих, у переважної їх більшості діагностується надлишкова маса тіла та ожиріння І ступеня. При ГХ 2-го і 3-го ступеня надмірна маса тіла відзначається у 60,9 % хворих, серед них превалює ожиріння ІІ ступеня.

У жінок з ГХ 1-го ступеня при зайвій масі тіла частіше, ніж при нормальній масі, спостерігаються ускладнення вагітності, пологів, порушення стану новонародженого: більш часто відзначається приєднання прееклампсії, в тому числі тяжкої, що виникає до 32 тиж вагітності, розвиток гестаційного діабету, передчасних пологів, постає необхідність розродження шляхом операції кесарева розтину; більш високими є показники перинатальних втрат та тяжких порушень стану новонародженого, що потребують лікування за умов відділень реанімації та інтенсивної терапії, а в подальшому – ІІ етапу виходжування. Кількість випадків прееклампсії, а також розродження шляхом кесарева розтину збільшується із зростанням маси тіла жінки. Перинатальні втрати, тяжкий стан новонароджених спостерігаються переважно у жінок з ожирінням; у цих матерів здебільшого народжуються й крупні діти (з масою 4000 г).У хворих з ГХ 2-го і 3-го ступеня частота акушерських і перинатальних ускладнень вкрай висока, однак, не залежить від маси тіла жінки.

Надлишкова маса тіла та ожиріння – значущий фактор ризику розвитку ГХ у жінок дітородного віку та вагітних; додатковий фактор ризику несприятливого закінчення вагітності при ГХ 1-го ступеня. Вважаємо за доцільне проведення ретельного контролю за рівнем артеріального тиску у жінок дітородного віку і вагітних з надлишковою масою тіла та ожирінням з метою виявлення артеріальної гіпертензії і проведення лікувально-профілактичних заходів. Жінки дітородного віку, які хворіють на ГХ, потребують преконцепційної підготовки, а після завершення вагітності – тривалого спостереження і лікування, в основу яких мають бути покладені здоровий спосіб життя і, в тому числі, раціональне харчування і нормалізація маси тіла.

Возможности медикаментозного воздействия на показатели кардиогемодинамики у пациентов с ГБ в сочетании с ХОЗЛ

Д.П. Мирный

Запорожская медицинская академия последипломного образования

Продолжают изучаться аспекты сочетания гипертонической болезни (ГБ) с другими заболеваниями и наиболее патогенетически обоснованные направления их лечения. Все большую актуальность в структуре такой сочетанной с ГБ патологии занимает хроническое обструктивное заболевание легких (ХОЗЛ), которое в последние годы склонны считать кардиопульмональной и, по большому счету, системной патологией. Немаловажную роль в изучении особенностей такого сочетанного течения и результатов лечения играют кардиогемодинамические показатели, от динамики которых во многом зависит не только качество жизни таких пациентов, но прогноз для них.

Цель – изучение внутрисердечной гемодинамики у больных гипертонической болезнью в сочетании с хроническим обструктивным заболеванием легких при лечении спираприлом.

Материал и методы. Проведено обследование и динамическое наблюдение за 50 пациентами, из которых в первую группу вошли 25 пациентов с ГБ II стадии с 1-й и 2-й степенью артериальной гипертензии (АГ), средний возраст больных составил (56,4±4,7) года; во вторую – 25 пациентов с ГБ (характеристики аналогичны таковым в первой группе) в сочетании с ХОЗЛ II–III стадии (средний возраст составил (59,5±4,9) года). Группу контроля составили 20 относительно здоровых лиц, сравнимых по возрасту, полу, массе тела с пациентами основных групп. Лечение ингибитором ангиотензинпревращающего фермента (ИАПФ) спираприлом проводили на протяжении 3 мес в суточной дозе препарата 6 мг. Внутрисердечную гемодинамику до и по завершении курса проведенного лечения изучали с помощью эхокардиографии (ЭхоКГ) на аппарате Ultima Pro-30 c анализом общепринятых показателей.

По данным ЭхоКГ установлено достоверное отклонение показателей, характеризующих как диастолическую, так и систолическую функцию левого желудочка (ЛЖ) в обеих группах пациентов по сравнению с контролем, причем наиболее выраженные отклонения отмечались в группе с сочетанным течением. Более значительно ухудшалась диастолическая функция ЛЖ.

Проведенная терапия спираприлом приводила к достоверному улучшению как систолических, так и, особенно, диастолических показателей кардиогемодинамики в обеих группах пациентов, причем наиболее выраженная динамика отмечалась в группе с изолированной ГБ, что, вероятно, связано с меньшей глубиной патологических изменений.

Учитывая результаты исследования и доказанный в ряде других исследований широкий спектр действия препарата на значительное число звеньев патологического процесса при сочетанном течения ГБ и ХОЗЛ, многие из которых являются общими, можно заключить, что спираприл является эффективным и патогенетически обоснованным препаратом для длительной терапии у пациентов как при изолированной ГБ (в виде монотерапии), так и в составе комплексной терапии при сочетании ГБ с ХОЗЛ, характеризуется относительно хорошей переносимостью и безопасностью при длительном применении, улучшением качества жизни больных, удобством использования.

Перебіг артеріальної гіпертензії у хворих із хронічним обструктивним захворюванням легень

Ю.М. Мостовий, Л.В. Распутіна, В.В. Распутін, Т.Ю. Цибрій

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Поширеність артеріальної гіпертензії (АГ) у світі та в Україні коливається від 15,6 до 44 % та є однією з основних проблем здоров’я внаслідок її впливу на показники смертності і захворюваності населення, недостатнього контролю та профілактики АГ у суспільстві та на індивідуальному рівні. Водночас зростає частка осіб, у яких АГ перебігає на тлі хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ). Такий перебіг суттєво підвищує ризик серцево-судинних ускладнень у цій групі хворих.

Мета – вивчити особливості клінічного перебігу АГ у хворих з ХОЗЛ.

Матеріал і методи. Нами обстежено 78 хворих, що мали поєднання АГ та ХОЗЛ. Серед обстежених було 52 чоловіка, середній вік (64±6,3) року, 26 жінок, середній вік (69±7,8) року. Всім хворим проведено клінічне обстеження, що включало оцінку стану серцево-судинної та дихальної системи, електрокардіографію (ЕКГ) у 12 відведеннях, спірографію, з оцінкою швидкісних та об’ємних показників, добове моніторування ЕКГ та артеріального тиску, ехокардіографію.

Результати. Нами встановлено, що у 32,5 % хворих спостерігалися порушення ритму та провідності за даними ЕКГ, найбільш часто відзначали синусову аритмію (76,3 %), суправентрикулярну тахікардію (45,9 %), екстрасистолію (54,6 %), порушення внутрішньошлуночкової провідності. При спірографії – об’єм форсованого видиху за 1 с (ОФВ1) (68±14,2) %, життєва ємність легень (ЖЄЛ) – (58±21) %.У результаті аналізу показників добового моніторування ЕКГ нами встановлено, що порушення ритму та провідності виявлено у 89,3 % хворих. Найбільш часто виявляли суправентрикулярні порушення ритму, пароксизмальні форми фібриляції передсердь, екстрасистоли високих градацій; епізоди коронарної недостатності виявлено у 36,7 % хворих, причому 29,7 % мали епізоди безбольової форми ішемії міокарда. Варіабельність систолічного артеріального тиску (САТ) за весь період дослідження становила (25±1,2) мм рт. ст., діастолічного артеріального тиску (ДАТ) – (19,5±1,4) мм рт. ст., достовірно частіше спостерігали підвищення індексу часу, як для САТ так і для ДАТ, переважали пацієнти з добовим ритмом non-dipper, середній САТ за добу (137,7±2,1) мм рт. ст., середній ДАТ – (82,6±1,8), за даними ехокардіографії кінцевий діастолічний розмір – (5,30±0,12) см, кінцевий систолічний розмір – (3,62±0,09) см, товщина міжшлуночкової перегородки – (1,27±0,04) см, товщина задньої стінки – (1,20±0,03) см, маса міокарда – (319,2±11,9) г, середній тиск в легеневій артерії – (31,6±1,2) мм рт. ст.

Висновки. Встановлено особливості перебігу артеріальної гіпертензії на тлі ХОЗЛ. Перш за все, має місце тенденція до збільшення частоти порушень ритму в цій групі хворих, ознак коронарної недостатності, початково більших показників артеріального тиску та збільшення варіабельності тиску, збільшення маси міокарда лівого шлуночка, ознак діастолічної дисфункції лівого шлуночка, легеневої гіпертензії.

Трирічна виживаність та її предиктори у хворих з коронарогенною серцевою недостатністю залежно від супутньої АГ

О.М. Овчарова, Л.Г. Воронков

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – дослідити 3-річну виживаність хворих з хронічною серцевою недостатністю (ХСН) внаслідок ішемічної хвороби серця (ІХС), а також ІХС у поєднанні із артеріальною гіпертензією (АГ) та виділити її предиктори в зазначених групах.

Матеріал і методи. Обстежено 285 хворих з клінічно маніфестованою ХСН ІІ–ІV функціонального класу за NYHA та систолічною дисфункцією лівого шлуночка (фракція викиду < 40 %) на фоні ІХС, віком від 45 до 75 років, які перебували на стаціонарному лікуванні у відділенні серцевої недостатності протягом 2002–2006 рр. Серед зазначених пацієнтів 171 (60 %) пацієнт мав супутню АГ. Період спостереження тривав 3 роки. Дослідження терміну виживаності виконувалося за методикою Kaplan – Meier. Визначення незалежних предикторів проводилося за допомогою множинної покрокової логістичної регресії.

Результати. Виживаність хворих на ІХС та ІХС із АГ впродовж 36 міс спостереження достовірно не відрізнялася (54,7 та 54,2 % відповідно, Р>0,05). Для пацієнтів із ІХС статистично значущими предикторами невиживання впродовж зазначеного періоду виявилися: наявність асциту (OR=6,4), розмір лівого передсердя (ЛП) > 4,6 см (OR=3,72), кінцеводіастолічний об’єм (КДО) > 255 мл (OR=3,42), наявність постійної форми фібриляції передсердь (OR=2,54), відсутність постійного прийому інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) (OR=2,33). Незалежними предикторами невиживання протягом трирічного терміну спостереження для групи хворих на ІХС із супутньою АГ виявилися також наявність асциту (OR=8,5), наявність гідротораксу (OR=8,07), ЛП > 5,3 см (OR=5,82), відсутність постійного прийому ІАПФ (OR=2,27). Крім того, на відміну від групи хворих на ІХС, для хворих на ІХС із супутньою АГ значущими щодо невиживання впродовж 3 років були такі показники: дистанція 6-хвилинної ходи < 210 м (OR=6,34), рівень глюкози плазми крові > 5 ммоль/л (OR=4,92), рівень сечової кислоти > 450 мкмоль/л (OR=4,0), підвищення частоти скорочень серця > 75 за 1 хв (OR=2,99), товщина міжшлуночкової перегородки < 12 мм (OR=2,83), сповільнення внутрішньошлуночкової провідності (QRS > 0,12 с, OR=2,44), наявність супутнього ХОЗЛ (OR=2,27) та перенесений раніше гострий інфаркт міокарда (OR=2,12).

Висновки. Виживаність хворих із ХСН та СДЛШ на ґрунті ІХС впродовж трьохрічного терміну спостереження достовірно не відрізняється від виживаності хворих з ХСН та СДЛШ унаслідок ІХС із супутньою АГ. Встановлені предиктори невиживання протягом 3 років для хворих з ХСН ішемічного походження залежно від наявності супутньої АГ, які доцільно враховувати при здійсненні їх диспансерного спостереження.

Ендотеліальна дисфункція та інсулінорезистентність у хворих з артеріальною гіпертензією і серцевою недостатністю

М.А. Оринчак, О.М. Шеремета

Івано-Франківський національний медичний університет

Мета – виявити взаємозв’язок між показником ендотеліальної дисфункції циркулюючих в крові розчинних судинних молекул адгезії (sVCOM-1) та наявністю інсулінорезистентності у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з серцевою недостатністю (СН).

Матеріал і методи. Обстежено 59 хворих на АГ ІІ–ІІІ стадії, ускладнену СН ФК II–IV (NYHA), середній вік (59±10) років. Хворих розділили на 3 групи: 1-ша група – 31 хворий з нормальним рівнем ендогенного інсуліну (ЕІ) в крові, 2-га група – 8 хворих з реактивною, 3-тя група – 10 хворих із спонтанною гіперінсулінемією. Проведено добове моніторування артеріального тиску (АТ), пероральний глюкозотолерантний тест (ПГТТ) з паралельним визначенням показників глюкози та ЕІ, sVCOM-1 (імуноферментний аналіз). Інсулінорезистетнтність оцінювали за показником HOMA-IR. Контрольну групу становили 10 здорових осіб.

Результати. Клінічно у хворих 1-ї групи виявлено СН ФК ІІ–ІІІ, в 2-й і 3-й групах – декомпенсовану СН ФК ІІІ–IV. У 41(69,49 %) випадків виявлено добовий профіль АТ non-dipper, у решти – dipper. Показник середньодобового АТ істотно не відрізнявся між групами і становив ((133±16)/(78±11)); ((138±16)/(81±10)); ((138±14)/(82±15)) мм рт. ст. (Р>0,05); добового індексу – 6,4 %;. 3,5 %; 5,7 % (Р>0,05) у 1, 2 і 3-й групах відповідно. Рівні глюкози в крові в умовах ОГТТ були в межах норми у хворих 1-ї групи. В 2-й і 3-й групах виявлено порушення толерантності до глюкози. Рівень ЕІ в крові в 1-й групі до і після навантаження коливався у межах норми – (11,6±4,0) мкОд/мл, у контролі – (12,69±3,45) мкОд/мл (Р>0,05); в 2-й групі – (13,2±2,1) мкОд/мл; (36,3±10,2) мкОд/мл (Р<0,05); в 3-й групі – (36,6±10,1) мкОд/мл; (27,5±9,2) мкОд/мл (Р<0,05) відповідно. Показник HOMA-IR у хворих 1-ї групи до і після навантаження становив 3,12±0,98 та 3,01±1,45, у контролі – 1,90±0,50 (Р>0,05); у 2-й групі – 3,39±1,38 та 8,71±3,88 (Р<0,05); у 3-й групі – 7,28±2,43 та 9,18±5,51 (Р<0,05) відповідно. Рівні sVCOM-1 в 1-й групі були в межах норми і становили (578±196) нг/мл, у контролі – (618±116) нг/мл (Р>0,05). У 2-й і 3-й групах показник sVCOM-1 виявився підвищеним на 54 % та 57 % відповідно порівняно з 1-ю групою (Р<0,05). Виявлено сильний прямий кореляційний зв’язок між рівнями ЕІ та sVCOM-1 (r=0,6478, Р=0,0122) у крові.

Висновки. У хворих на АГ із декомпенсованою СН за умов інсулінорезистентності істотно виражена ендотеліальна дисфункція, що проявляється збільшенням sVCOM-1. Отже, їх рівень можна розцінювати як маркер прогресування серцевої недостатності у хворих на АГ з інсулінорезистентністю.

Артериальная гипертензия у пациентов с пограничными психическими расстройствами

О.А. Панченко, Т.Э. Чумак, М.В. Щеголь, Т.В. Петракова

ГУ «Научно-практический медицинский реабилитационно-диагностический центр МЗ Украины», г. Константиновка

Цель – изучение динамики уровня артериального давления и показателей жирового обмена у пациентов с артериальной гипертензией и пограничными психическими расстройствами с целью выбора оптимальной терапевтической тактики.

Материал и методы. Проведено клиническое, экспериментально-психологическое, функционально-диагностическое, лабораторное обследование 100 пациентов с артериальной гипертензией с пограничными психическими расстройствами тревожно-депрессивного спектра в возрасте от 40 до 80 лет (Р0,005) (72 женщины и 28 мужчин), которые в период с 2008 по 2010 г. находились на лечении в дневном стационаре психоневрологического отделения. Для объективизации психического состояния использовали структурированное клиническое диагностическое интервью, многофакторный метод исследования личности СМИЛ, метод цветовых выборов Люшера, шкалу самооценки САН, методику для исследования стрессоустойчивости и социальной адаптации Холмса – Раге, методику изучения уровня депрессивного реагирования В. Зунге и Е. Бека. Для оценки жирового обмена использовали три показателя: общий холестерин, триглицериды, В-липопротеиды. Объективно оценивался уровень артериального давления в динамике. Для определения эффективности лечения применялась клиническая шкала с четырьмя градациями: «значительное улучшение состояния», «улучшение состояния», «незначительное улучшение состояния», «отсутствие улучшения состояния».

Результаты. Повышение уровня холестерина выявлено у 40 % больных, триглицеридов – у 22 %, В-липопротеидов – у 36 %. Уровень артериального давления: 140–159/90–110 мм рт. ст. отмечался у 66 % больных, 160–179/100–120 мм рт. ст. – у 30 %, 180/100 и выше мм рт. ст. – у 4 %. Наблюдались повторные кошмарные сновидения у 76,0 % больных. Отмечались тревога у 78 % пациентов, бессонница – у 84 %, депрессия – у 32 %, снижение интересов к повседневной деятельности – у 34 %, трудности концентрации внимания – у 64 %, вегетативные нарушения – у 32 % (Р0,005). Обработку полученных результатов проводили с помощью статистических программ Statistica 5.5 и MedStat. Проводилось лечение: диетотерапия, гипотензивное, гиполипидемическое, психотропное, физиотерапевтическое, психотерапия. В результате лечения нормальные показатели холестерина выявлены у 97 % больных, триглицеридов – у 95 %, В-липопротеидов – у 99 %. Уровень артериального давления: 140–159/80–100 мм рт. ст. – у 90 %, 160–179/90–100 мм рт. ст. – у 10 %, 180/100 мм рт. ст. и выше – 0 %. По результатам психотерапии было выявлено ослабление напряженности психовегетативного урегулирования, нормализация эмоционального состояния, сна, концентрации внимания.

Выводы. В результате комплексного лечения регистрировалось улучшение показателей жирового обмена, снижение артериального давления и редукция симптомов пограничных психических расстройств. Субъективно оценивали значительное улучшение состояния 39 % больных, улучшение состояния – 55 %, незначительное улучшение состояния – 6 %.

Артериальная гипертензия и острая декомпенсированная сердечная недостаточность: клиническое течение и прогноз

А.Н. Пархоменко, С.Н. Кожухов, А.А. Степура, М.Е. Пиюк, Г.И. Горзов, Д.А. Белый, А.С. Пасхалова

Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

Цель – оценить влияние наличия артериальной гипертензии (АГ) в анамнезе на летальность и частоту повторных госпитализаций при двухлетнем наблюдении у пациентов, госпитализированных с острой декомпенсированной сердечной недостаточностью (ОДСН).

Материал и методы. У 117 больных с ОДСН (средний возраст (67,5±1,03) года) проведен анализ клинико-анамнестических характеристик и данных инструментальных исследований в зависимости от наличия в анамнезе АГ. Критерием включения в исследование была необходимость применения внутривенных петлевых диуретиков. Средняя фракция выброса левого желудочка на момент госпитализации составила (37,7±1,5) %. Состояние функции почек оценивали по скорости клубочковой фильтрации (СКФ). Анализировались конечные точки: кардиоваскулярная смерть и повторная госпитализации по поводу дестабилизации СН.

Результаты. В исследовании отмечено, что у 75,5 % госпитализированных по поводу ОДСН больных регистрируется сопутствующая АГ. Пациенты с АГ были старше ((69,3±1,02) и (62,7±2,50) года соответственно, Р<0,05), больше лиц женского пола (46,5 против 16,1 %, Р<0,05), у них выше индекс массы тела ((29,9±0,87) и (26,2±0,69) кг/м² соответственно, Р<0,05). На момент госпитализации синусовый ритм отмечался у 46,6 % больных, фибрилляция предсердий – у 53,4 % с одинаковым распределением между группами. В стационаре больные получали перорально бета-адреноблокаторы (в 95,7 % случаев), ингибиторы ангиотензинпревращающего фермента (ИАПФ) (в 87,1 %), внутривенно нитраты (в 42,2 % случаев). Антагонисты альдостерона использовали у 86,2 % больных. В динамике 10 дней лечения у больных с АГ в анамнезе регистрировали рост мочевины сыворотки крови с (7,5±0,99) до (12,1±1,78) ммоль/л (Р<0,05) и увеличение креатинина с (109,8±4,72) до (117,3±6,88) ммоль/л (Р<0,05). Исходно СКФ у больных с АГ составила (60,6±2,21) мл/мин, по сравнению с (70,1±7,63) мл/мин в группе сравнения (Р<0,05), причем в процессе лечения такое соотношение не менялось. Госпитальная летальность составила 2,6 %, летальность на протяжении 2 лет – 17,2 %, частота регоспитализаций – 30,1 %. При анализе конечных точек не было обнаружено различий между группами (Р=0,212 логранк тест).

Выводы. У больных ОДСН с АГ в анамнезе наблюдается сниженный глобальный показатель функции почек – СКФ, при этом, наличие АГ в анамнезе не влияет на летальность и частоту регоспитализаций при двухлетнем наблюдении.

Предиабетические состояния у лиц молодого возраста с артериальной гипертензией и абдоминальным ожирением

Т.А. Перцева, М.К. Рокутова

Днепропетровская государственная медицинская академия

Цель – изучить показатели углеводного обмена у молодых лиц с артериальной гипертензией (АГ) в зависимости от наличия абдоминального ожирения (АО).

Материал и методы. Обследовано 40 амбулаторных пациентов (23 (58 %) мужчины и 17 (43 %) женщин) с АГ I–II стадии. Средний возраст больных составил (33±6,8) года. Все пациенты были разделены на 2 группы в зависимости от наличия АО согласно классификации IDF (2005): 1-я группа – 20 пациентов с АГ и АО, 2-я группа – 20 больных с АГ без АО. Группы были однородны по полу и возрасту. Всем больным проводилось объективное исследование, антропометрия, измерение артериального давления (АД) кл., глюкозотолерантный тест.

Результаты. В 1-й группе индекс массы тела (ИМТ) в среднем составил (37,1±7,8) кг/м², глюкоза капиллярной крови натощак – (5,8±0,2) ммоль/л, глюкоза капиллярной крови через 2 ч после нагрузки – (8,3±2,7) ммоль/л. По степени АО пациенты были разделены на 3 подгруппы: 1-я степень АО наблюдалась у 7 (35 %) пациентов, 2-я степень – у 6 (30 %) лиц, 3-я степень – у 7 (35 %) больных. В 1-й подгруппе глюкоза крови натощак в среднем составила (5,7±0,1) ммоль/л, глюкоза крови через 2 ч после нагрузки – (5,9±2,2) ммоль/л; у всех пациентов наблюдалась нарушенная гликемия натощак (НГН); нарушенная толерантность к глюкозе (НТГ) и сочетание НГН и НТГ – только у 2 (29 %) лиц. Во 2-й подгруппе глюкоза крови натощак в среднем составила (5,8±0,2) ммоль/л, глюкоза крови через 2 ч после нагрузки – (10,1±1,1) ммоль/л; у всех пациентов наблюдалась НГН; НТГ и сочетание НГН и НТГ – у 4 (67 %) лиц. В 3-й подгруппе глюкоза крови натощак в среднем составила (5,9±0,1) ммоль/л, глюкоза крови через 2 ч после нагрузки – (10,3±1,1) ммоль/л; у всех пациентов наблюдалась НГН; НТГ и сочетание НГН и НТГ – у 6 (86 %) лиц. Таким образом, достоверно при увеличении ИМТ прямо пропорционально увеличивается количество лиц с НГН и НТГ (Р<0,05). Во 2-й группе ИМТ в среднем составил (23,6±2,2) кг/м², глюкоза крови натощак – (4,9±0,9) ммоль/л, глюкоза крови через 2 ч после нагрузки – (5,9±1,2) ммоль/л. У 1 (5 %) пациента наблюдалась НГН и НТГ, сочетание НГН и НТГ не наблюдалось ни у одного пациента.

Выводы. У лиц с АГ и АО достоверно более выражены нарушения углеводного обмена по сравнению с пациентами с АГ без АО. Причем, при увеличении степени АО прямо пропорционально увеличивается количество лиц с предиабетическими состояниями. Данной категории больных необходимо рекомендовать и контролировать, как медикаментозное (гипотензивная терапия), так и немедикаментозное (диетотерапия) лечение, для достижения целевых уровней АД и постепенного снижения ИМТ.

Ефективність застосування лівообертаючого ізомеру амлодипіну у хворих на гіпертонічну хворобу

О.А. Петринич

Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

Вважають, що ліки на основі лівообертаючих молекул більш безпечні та ефективні, оскільки S(-) ізомер має корисні фармакологічні властивості, а R(+) ізомер (правообертаючий) або неактивний, або відповідає за появу небажаних ефектів. Так, у суміші ізомерів амлодипіну саме S(-) ізомер має кальційблокуючі властивості, а R(+) ізомер розцінюють як неактивний. Існує також альтернативна думка, що саме завдяки наявності двох ізомерів можливі всі ті терапевтичні властивості амлодипіну, які на даний час вивели цей препарат на лідируючі позиції у лікуванні артеріальної гіпертензії та профілактиці серцево-судинних катастроф.

Мета – вивчити вплив лівообертаючого S-ізомеру амлодипіну на гемодинаміку та метаболічні показники у хворих на гіпертонічну хворобу.

Матеріал і методи. Обстежено 18 хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) І–ІІ стадій та 20 практично здорових осіб, репрезентативних за віком і статтю. У пацієнтів детально вивчали анамнез, проводили фізикальне та лабораторно-інструментальне обстеження. Кров для біохімічного дослідження брали із ліктьової вени вранці натще. Досліджували показники вуглеводного та ліпідного обміну, пероксидного окиснення ліпідів й антиоксидантного захисту за загальноприйнятими методиками. Для оцінки ступеня резистентності до інсуліну розраховували показник НОМА-IR. Лівообертаючий S-ізомер амлодипіну (азомекс, «Актавіс») призначали у початковій дозі 2,5 мг на добу. Оцінку результатів застосування S-амлодипіну здійснювали через 4 тиж. Оцінку різниці сукупностей вибірки проводили, використовуючи t-критерій Стьюдента. Достовірність різниці між показниками на етапі лікування визначали за допомогою парного двовідбіркового тесту. За достовірну приймали різницю при Р<0,05.

Результати. У хворих на ГХ до початку лікування виявлено гіперінсулінемію, гіпер-С-пептидемію, інсулінорезистентність, дисліпідемію, активацію пероксидного окиснення ліпідів та зниження антиоксидатного захисту. На тлі проведеного лікування спостерігали достовірне зниження рівня систолічного та діастолічного артеріального тиску (на 16,3 та 11,3 % відповідно) без появи рефлекторної тахікардії. Встановлено достовірне зниження рівня імунореактивного інсуліну (на 31,3 %), С-пептиду (на 32,9 %), індексу НОМА-ІR (на 33,5 %) без достовірних змін рівня глюкози натще. Терапія S-амлодипіном призвела до достовірного зниження рівня загального холестерину (на 10,9 %), вмісту малонового альдегіду у плазмі (на 17,7 %) та підвищення рівня глутатіону відновленого (на 7,4 %). Прийом 2,5 мг S-амлодипіну не супроводжувався появою набряків та добре переносився обстеженими пацієнтами.

Висновки. Дані проведеного дослідження свідчать про позитивний вплив S-ізомеру амлодипіну на гемодинаміку та метаболічні показники у хворих на гіпертонічну хворобу.

Зміни структурно-геометричного та функціонального стану ЛШ у пацієнтів, що страждають на АГ помірного додаткового ризику під впливом монотерапії епросартану мезилатом

К.О. Познанська, В.В. Сиволап

Запорізький державний медичний університет

Серцево-судинні захворювання на сьогоднішній день посідають провідне місце у структурі загальної захворюваності та смертності. В Україні на артеріальну гіпертензію страждають понад 30 % дорослого населення. Тяжкість та прогноз захворювання залежать від розвитку ускладнень. Основними органами-мішенями є серце та мозок. Тому на перший план виступають антигіпертензивні стратегії, що одночасно здійснюють гіпотензивний та органопротекторний (кардіо-, церебро-, нефро-, ангіо-) ефект.

Мета – дослідити вплив епросартану мезилату на показники структурно-геометричного та функціонального стану лівого шлуночка у пацієнтів з помірним додатковим ризиком.

Обстежено 27 пацієнтів (14 чоловіків, 13 жінок). Середній вік – (51,44±1,53) року. До та після 6-тижневого вживання епросартану мезилату у дозі 600 мг/добу хворим проводили ехокардіографічне дослідження.

Результати. Під впливом монотерапії епросартану мезилатом зменшилися товщина задньої стінки лівого шлуночка в діастолу на 15,38 % (Р<0,005), товщина міжшлуночкової перегородки в діастолу – на 20,21 % (Р<0,005). Відносна товщина стінки (2HD) та індекс маси міокарда лівого шлуночка зменшилися на 18,9 % (Р<0,01) та 19,9 % (Р<0,005) відповідно. Регрес гіпертрофії міокарда лівого шлуночка супроводжувався зменшенням його внутрішньоміокардіальної напруги на 33,6 % (Р<0,001).Об’ємні показники лівого шлуночка достовірно не змінилися (Р>0,05). При цьому індекс об’єм–маса лівого шлуночка збільшився на 24,92 % (Р<0,05).

Достовірного впливу на систолічну функцію лівого шлуночка відзначено не було (Р>0,05). Під впливом лікування епросартану мезилатом зменшився ступінь виразності порушення діастолічного наповнення лівого шлуночка у 21 (77,8 %) хворого, зміни були відсутні у 5 (18,5 %) хворих та погіршення патерну діастолічної дисфункції спостерігалося у 1 (3,7 %) хворого.

Антигіпертензивний ефект при застосуванні фіксованої комбінації антигіпертензивних препаратів у хворих на ГХ

С.А. Поліщук, П.І. Сидоренко, Г.Д. Радченко, С.М. Кушнір, М.Н. Рейко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – порівняти антигіпертензивний ефект та безпечність застосування фіксованої комбінації лізиноприлу в дозі 10 мг та гідрохлоротіазиду в дозі 12,5 мг у пацієнтів на гіпертонічну хворобу – препаратів «Лізопрес 10» (ВАТ «Луганський хіміко-фармацевтичний завод») та «Ліпразид 10» ( ЗАТ НВЦ «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод», Україна).

У дослідження було включено 74 пацієнти. Усім пацієнтам були проведені такі дослідження: вимірювання маси тіла та зросту, об’єктивне обстеження, вимірювання офісного систолічного (САТ) і діастолічного (ДАТ) артеріального тиску, частоти скорочень серця (ЧСС), біохімічне дослідження крові, загальноклінічні дослідження крові та сечі, електрокардіографію (ЕКГ), добове моніторування АТ (ДМАТ), реєстрацію побічних явищ, оцінку ефективності лікування.

Методом сліпих конвертів, усі пацієнти були рандомізовані отримувати «Лізопрес 10» (n=37) або «Ліпразид 10» (n=37). Препарати призначалися у дозі 1 таблетка на добу, при відсутності ефекту через 7 днів дозу препарату збільшували до 2 таблеток на добу. На початку дослідження групи пацієнтів достовірно не відрізнялися за основними клініко-демографічними показниками.

Препарат «Лізопрес 10» характеризувався достовірним та ефективним зниженням рівнів офісних САТ, ДАТ та ЧСС відповідно на 31,5; 20,6 мм рт. ст. та 5,9 за 1 хв, що достовірно було вище, ніж при лікуванні препаратом Ліпразид 10», відповідно на 30,5; 17,1 мм рт. ст. та 4,8 за 1 хв. За рівнем досягнутого АТ групи достовірно не відрізнялися.

На тлі лікування в обох групах спостерігалося достовірне зниження рівнів середньодобових, денних, нічних САТ/ДАТ відповідно у групі «Лізопресу 10» на 18,3/15,4; 23,0/15,2 та 14,6/14,9 мм рт. ст., а у групі «Ліпразиду 10» – на 20,1/16,8; 24,4/17,2 та 15,9/14,8 мм рт. ст. У кінці дослідження групи достовірно не відрізнялися між собою за рівнем досягнутого АТ.

Висока антигіпертензивна ефективність препаратів, що порівнювалися, підтверджувалася достовірним зменшенням підвищеної варіабельності денного та нічного САТ та індексів навантаження часом, тривалістю антигіпертензивного ефекту близько 24 год, високим співвідношенням Т/Р, зниженням величини та швидкості ранкового підйому САТ. Окрім того, «Лізопрес 10» сприяв нормалізації добового профілю АТ. За ефективністю препарат «Лізопрес 10» достовірно не відрізнявся від препарату «Ліпразид 10».

Обидва препарати характеризувалися низькою частотою виникнення побічних реакцій, були метаболічно нейтральними та добре переносилися хворими. За переносністю препарати достовірно не відрізнялися між собою.

Эффективность антигипертензивной терапии эналаприлом у пациентов с различными концентрациями СРБ

А.Е. Поляков, А.В.Степанова

Одесский государственный медицинский университет

Исследования последних лет подтверждают большое значение биомаркеров воспалительного процесса в оценке кардиоваскулярного риска. Установлена связь между содержанием в субклиническом диапазоне С-реактивного белка (СРБ) и артериальной гипертензией (АГ). Цель – изучение эффективности антигипертензивной терапии (АГТ) эналаприлом в зависимости от концентрации СРБ.

В исследование включили 52 пациента с АГ (24 мужчины и 28 женщин) в возрасте 42–68 лет, ранее не получавших АГТ. АГ 1-й степени выявлена у 11, 2-й степени – у 27 и 3-й степени – у 14 больных. Суточная доза эналаприла составила 20 мг (10 мг 2 раза в сутки). Концентрацию СРБ определяли количественным методом иммуноферментного анализа. Уровень СРБ в диапазоне 3–10 мг/л расценивали как высокий кардиоваскулярный риск.

Средний уровень офисного систолического артериального давления (САД) до начала лечения составил (163,2±5,7) мм рт. ст., диастолического артериального давления (ДАД) – (96,2±2,3) мм рт. ст. Концентрация СРБ варьировала от 0,32 до 8,17 мг/л (5,16±0,64) мг/л. У 14 пациентов уровень последнего не достигал, а у 38 превышал 3,0 мг/л. Через 1 мес после начала лечения величина САД уменьшилась до (142,7±6,2) (Р<0,05), ДАД – до (87,2±2,6) (Р<0,05) мм рт. ст. Корреляционный анализ связи между исходной концентрацией СРБ и DСАД в процессе лечения установил величину коэффициента корреляции равную (-)0,58 и DДАД – (-)0,59. 8 пациентам через 1 мес в связи с незначительной эффективностью лечения была предложена иная терапия. У 7 из них уровень СРБ превышал 3,0 мг/л.

Через 3 мес после начала лечения эналаприлом у 44 пациентов величина САД составила (139,4±5,2) мм рт. ст. (Р<0,01), ДАД – (88,1±2,5) мм рт. ст. (Р<0,05) мм рт. ст., величина коэффициента корреляции – (-)0,55 и (-)0,61 соответственно.

Важно отметить тенденцию, демонстрирующую возрастание уровня СРБ по мере увеличения тяжести АГ. Так у пациентов с АГ 1-й степени средняя концентрация СРБ составила (3,91±0,94), 2-й степени – (5,37±0,77), 3-й степени – (6,55±1,02) мг/л.

Таким образом, повышение эффективности лечения больных с АГ с использованием эналаприла ассоциирована с низким уровнем биомаркера кардиоваскулярного риска СРБ, что может являться ориентиром при выборе АГТ.

Особливості лікування артеріальної гіпертензії у хворих із супутнім ХОЗЛ

Л.В. Распутіна

Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова

Поряд з епідеміологічною поширеністю артеріальної гіпертензії (АГ), спостерігається збільшення частоти поєднання АГ з хронічним обструктивним захворюванням легень (ХОЗЛ). За даними різних авторів, частота такого поєднання коливається у досить широкому діапазоні – от 6,8 до 76,3 %, у середньому становить 34,3 %. Наявність супутньої патології потребує особливої уваги при призначенні антигіпепертензивної терапії, з урахуванням її впливу на стан бронхіальної прохідності.

Мета – вивчити ефективність та безпечність застосування різних схем антигіпертензивної терапії у хворих АГ із супутнім ХОЗЛ.

Матеріал і методи. Нами обстежено 65 хворих, що мали діагностовані АГ та ХОЗЛ, серед них було 38 чоловіків (58,5 %) та 27 жінок (41,5 %). Середній вік хворих (62±8,5) року. Всім пацієнтам проведено клінічне обстеження, електрокардіографію (ЕКГ) у 12 відведеннях, спірографію, з оцінкою швидкісних та об’ємних показників, добове моніторування ЕКГ та артеріального тиску. Всі хворі були поділені на 2 групи залежно від терапії. І група (30 хворих) отримувала комбінацію раміприлу (10 мг/добу) та амлодипіну (10 мг/добу), ІІ група – комбінацію раміприлу (10 мг/добу) та карведилолу (25 мг/добу). Період спостереження становив 6–14 міс.

Результати. Нами встановлено, що у хворих як І, так і ІІ груп було досягнуто адекватного контролю артеріальної гіпертензії, в І групі спостерігалося зниження середнього систолічного артеріального тиску на (16±5,7) мм рт. ст., діастолічного артеріального тиску – на (9±7,8) мм рт. ст., в ІІ групі – відповідно на (18±7,9) мм рт. ст. та (10±9,9) мм рт. ст.. У хворих ІІ групи порівняно з І відзначалося достовірне зменшення кількості епізодів суправентрикулярної тахікардії, синусової аритмії (Р>0,001), нападів миготливої аритмії (Р>0,001), епізодів ішемії міокарда, як больових так і безбольових (Р>0,001). Відзначалася добра клінічна переносність обох схем лікування, із дослідження виключено 2 пацієнтів І групи та 3 пацієнтів ІІ групи в обох випадках через погіршення бронхіальної прохідності. Оцінка функції зовнішнього дихання достовірних відмінностей між групами та в динаміці лікування не виявила: об’єм форсованого видиху за 1 с в І групі був (68±9,8) % та в ІІ групі – (62±7,2) %.

Висновки. Таким чином, нами встановлено, що застосування бета-адреноблокатора карведилолу в комбінації з раміприлом для лікування АГ у хворих, що мають супутнє ХОЗЛ, є безпечним, високоефективним та, на нашу думку, має ряд позитивних моментів, які здатні попереджати ризик серцево-судинних ускладнень.

Особливості добового профілю АТ у хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q, асоційований з метаболічним синдромом

В.Д. Сиволап, Н.С. Михайловська

Запорізький державний медичний університет

Мета – дослідити особливості змін показників добового профілю артеріального тиску (АТ) у гострий період інфаркту міокарда (ІМ) із зубцем Q, асоційованого з метаболічним синдромом (МС).

Матеріал і методи. Обстежено 184 хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q: 154 – з МС (середній вік (67,1±9,2) року: 28 жінок, 26 чоловіків) та 35 – без МС (середній вік (68,5±9,2) року: 11 жінок, 9 чоловіків). МС був діагностований за критеріями Міжнародної федерації діабету (International Diabetes Federation, 2005). Добове моніторування ЕКГ та АТ проводили за допомогою портативної системи DiaCard 2,0 (АТЗТ «Сольвейг», Україна) на 3-тю–4-ту добу захворювання. Розраховували такі показники: частоту скорочень серця (ЧСС за 1 хв), систолічний АТ (мм рт. ст.), діастолічний АТ (мм рт. ст.), варіабельність АТ (SD АТ, мм рт. ст.), індекс часу гіпертензії (ІЧ, %), індекс площі гіпертензії (ІП, мм рт. ст.·год/24 год) за добу, активний і пасивний періоди.

Результати. У хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q з МС порівняно з хворими без МС виявлена перевага середніх значень систолічного АТ за добу (Р<0,001), денний (на 9,85 %; Р<0,05) і нічний періоди (на 7,8 %; Р<0,05), зменшення показників варіабельності систолічного АТ за добу (на 31,92 %; Р<0,05), день (на 27,32 %; Р<0,001) і ніч (на 19,64 %; Р<0,01), а також варіабельності діастолічного АТ за добу (на 14,7 %; Р<0,05), день (на 20,9 %; Р<0,001) і ніч (на 28,9 %; Р<0,001). ІЧ для систолічного та діастолічного АТ був суттєво вище у хворих на ІМ з МС: за добу (на 91 та 53,8 % відповідно), денний (на 45,6 та 55,5 % відповідно) і нічний (на 79,9 та 59 % відповідно) періоди; індекс площі для систолічного та діастолічного АТ у хворих з МС також достовірно перевищував аналогічний показник у хворих без МС: за добу (на 95 та 96,5 % відповідно), денний (на 90,5 та 91,5 % відповідно) і нічний (на 85,6 та 85,5 % відповідно) періоди.

При порівнянні добового індексу (ступеня нічного зниження АТ) стосовно систолічного АТ суттєвої відмінності між групами не виявлено, тоді як добовий індекс для діастолічного АТ у хворих на ІМ з МС був достовірно нижче, ніж у групі порівняння (на 82,9 %, Р<0,05). При аналізі розподілення хворих за типом добового профілю систолічного АТ у групі хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q з МС профіль типу dipper зустрічається рідше (на 13,0 %, Р<0,05), а non-dipper і night-peaker – частіше (на 7 і 9 % відповідно), для добового профілю діастолічного АТ спостерігалася аналогічна закономірність: профілі типу dipper зустрічалися рідше (на 6,3 %), а non-dipper і night-peaker – частіше (на 5,5 та 7,3 % відповідно) порівняно з хворими без МС.

Кореляційний аналіз показників добового профілю АТ між собою з компонентами МС встановив наявність прямого позитивного зв’язку систолічного АТ з рівнем загального холестерину (r=0,39, Р<0,01), індексу часу – з рівнем С-пептиду (r=0,71, Р<0,05), загального холестерину (r=0,46, Р<0,01), індексу площі – з рівнем загального холестерину (r=0,46, Р<0,001), ступенем ожиріння (r=0,38, Р<0,05), рівнем інсуліну (r=0,66, Р<0,05), індексом HOMA (r=0,68, Р<0,05).

Висновки. У хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q і МС спостерігається значна перевага середніх значень систолічного артеріального тиску та показників «навантаження» систолічним і діастолічним АТ за добу, денний і нічний періоди, зниження варіабельності систолічного і діастолічного АТ за добу, денний та нічний період, а також зменшення добового індексу діастолічного АТ і зростання кількості пацієнтів з добовим профілем систолічного та діастолічного АТ типу night-peaker.

Особливості варіабельності серцевого ритму у хворих на інфаркт міокарда із зубцем Q, асоційований із ГХ

В.Д. Сиволап, О.В. Назаренко

Запорізький державний медичний університет

Результати численних клінічних досліджень підтверджують роль артеріальної гіпертензії (АГ) як незалежного фактора несприятливого прогнозу у хворих на гострий інфаркт міокарда (ІМ). Згідно з рекомендаціями Європейського товариства кардіологів, одним з високоінформативних методів прогнозування виживаності у пацієнтів з ІМ є добове моніторування ЕКГ з оцінкою параметрів варіабельності ритму серця (ВРС). Мета – вивчення проявів безбольової ішемії міокарда та показників ВРС у гострий період ІМ із зубцем Q у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ).

Обстежено 60 хворих на ІМ із зубцем Q, середній вік (63,32±1,17) року. До 1-ї групи спостереження увійшло 35 пацієнтів з ІМ із зубцем Q та ГХ. 2-гу групу становили 25 хворих на ІМ із зубцем Q без АГ. Всі хворі отримували базисну терапію гострого ІМ: аспірин, гепарин або еноксипарин, b-адреноблокатори, інгібітори АПФ, статини, нітрати. Хворі, яким проводилася тромболітична терапія, у дослідження не включалися. Групи були порівнянні за віком і статтю. На 5-ту–7-му добу від початку захворювання всім пацієнтам було проведено добове моніторування ЕКГ за допомогою системи добового моніторингу ЕКГ і аналізу ВРС Diacard II («Сольвейг», Україна).

У хворих на ІМ із ГХ, порівняно з хворими без ГХ, достовірно частіше відзначалися прояви безбольової ішемії міокарда: показники кількості, тривалості епізодів ішемії та максимальної депресії сегмента ST становили відповідно (12,04±2,65) і (4,43±2,49) епізода на добу; (145,29±34,97) і (24,83±12,57) хв/доб; (115,16±33,04) і (51,43±23,94) мкВ/доб, Р<0,01. Аналіз показників ВРС у хворих на ІМ, асоційований із ГХ, виявив значне зниження часових: SDNNi ((33,04±1,55) проти (46,57±3,14) мс, Р<0,001), SDANN ((72,68±3,32) проти (91,75±5,47) мс, Р<0,01), RMSSD ((23,92±1,62) проти (37,1±5,83) мс, Р<0,05), pNN50 ((5,04±0,81) проти (10,94±2,88) %, Р<0,05) та спектральних параметрів ВРС: VLF ((768,64±73,04) проти (1386,93±175,39) мс2, Р<0,001), LF ((414,04±48,97) проти (910,62±168,09) мс2, Р<0,001). Ці дані характеризують дисбаланс регуляції серцевої діяльності з боку вегетативної нервової системи (ВНС). Про зниження тонусу парасимпатичного відділу ВНС свідчать низькі показники RMSSD та pNN50. Напруження гуморальних систем регуляції серцевого ритму підтверджує збільшення тріангулярного індексу за добу ((21,57±0,93) і (17,75±1,01) мс, Р<0,05).

Таким чином, більшу вираженість та частоту епізодів безбольової ішемії міокарда, дисбаланс ВНС з переважанням активності її симпатичної ланки доцільно використовувати як предиктори несприятливого прогнозу у хворих на гострий ІМ із зубцем Q, асоційований із ГХ.

Взаимосвязь показателей АД и показателей нарушения дыхания во время сна у пациентов с синдромом обструктивного апное – гипопноэ сна

Ю.Н. Сиренко, К.В. Михеева

Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

Цель – изучить корреляционные взаимосвязи между показателями артериального давления (АД) и показателями нарушения дыхания во время сна у пациентов с синдромом обструктивного апное – гипопноэ сна (СОАГС).

Материал и методы. В исследование было включено 50 больных с СОАГС, 28 мужчин и 22 женщины. Средний возраст пациентов составил (43,33±2,18) года. Всем больным проводили офисное измерение и суточное мониторирование АД (СМАД) (ABMP04, Meditech), ночное полисомнографическое исследование (Sleep Lab, Erich Jager). Корреляционный анализ выполняли по методу Пирсона при помощи программы SPSS 16.

Результаты. Мы получили достоверные положительные корреляционные связи между показателями АД, определяемыми при СМАД, и показателями нарушения дыхания во время сна – индексом дыхательных расстройств (ИДР) и индексом десатурации кислородом (ИД). Полученные корреляционные взаимосвязи между показателями АД и показателями нарушения дыхания во время сна представлены в таблице.

* – Р<0,01.

Таким образом, полученные данные свидетельствуют о влиянии тяжести нарушений дыхания во время сна на величину показателей АД у пациентов с синдромом обструктивного апное – гипопноэ сна.

Взаимосвязи показателей АД и показателей нарушения дыхания во время сна у пациентов с перекрестным синдромом

Ю.Н. Сиренко, К.В. Михеева

Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

Цель – изучить корреляционные взаимосвязи между показателями артериального давления (АД) и показателями нарушения дыхания во время сна у пациентов с сочетанной патологией синдрома обструктивного апноэ – гипопноэ сна и ХОЗЛ (пациенты с перекрестным синдромом (ПС)).

Материал и методы. В исследование было включено 54 больных с СОАГС, 31 мужчина и 23 женщины. Средний возраст пациентов составил (57,96±1,43) года. Всем больным проводили офисное измерение и суточное мониторирование АД (СМАД) (ABMP04, Meditech), ночное полисомнографическое исследование (Sleep Lab, Erich Jager). Корреляционный анализ проводили по методу Пирсона при помощи программы SPSS 16.

Результаты. Мы получили достоверные отрицательные корреляционные связи между показателями АД, определяемыми при СМАД и показателями насыщения крови кислородом – минимальным насыщением крови кислородом, и не было связей с индексом дыхательных расстройств (ИДР) и индексом десатурации кислородом (ИД). Полученные корреляционные взаимосвязи между показателями АД и показателями нарушения дыхания во время сна представлены в таблице.

* – Р<0,01.

Таким образом, полученные данные свидетельствуют о влиянии насыщения крови кислородом на величину показателей АД у пациентов с перекрестным синдромом, тогда как показатели нарушения дыхания во время сна не оказывали влияния на показатели АД.

Взаимосвязь фибрилляции предсердий и сердечной недостаточности у больных с гипертонической болезнью

О.С. Сычев, Е.Н. Романова, Е.В. Могильницкий

Национальный научный центр «Институт кардиологии им. акад. Н.Д. Стражеско» АМН Украины, г. Киев

Цель – изучение особенностей возникновения, течения и взаимного влияния фибрилляции (ФП)/трепетания (ТП) предсердий и сердечной недостаточности (СН) у больных с гипертонической болезнью.

Материал и методы. Обследование прошли 983 пациента с персистирующей и пароксизмальной формами ФП и ТП. Возраст больных – от 21 до 68 лет (в среднем (50,3±1,3) года). Мужчины составляли 65,3 % (642 пациента), женщины – 34,7 % (341 больная).

У 744 пациентов (75,7 %) основным заболеванием, на фоне которого развились ФП и ТП, была ишемическая болезнь сердца (ИБС), из них у 8,9 % (87 больных) имел место постинфарктный кардиосклероз. У 170 (17,3 %) больных нарушения ритма развились на фоне миокардиофиброза. Артериальная гипертензия была у 582 больных, что составляет больше половины обследованных (59,2 %). Не имели признаков СН 159 (16,2 %) больных. У 429 больных (43,6 %) была первая стадия СН, а более чем у трети больных (395 пациентов) была диагностирована вторая стадия СН.

Результаты. Выявлено, что показатели средней и минимальной частоты сокращений сердца (ЧСС), по данным холтеровского мониторирования, увеличиваются по мере роста степени СН, которая свидетельствует, как и должно быть, о преобладании влияний симпатической нервной системы.

В группе больных с признаками СН II стадии количество одиночных, парных желудочковых экстрасистол (ЖЭ) и показатель ЖЭ/1000 (желудочковая экстрасистолия на 1000 желудочковых сокращений), а также количество эпизодов желудочковой тахикардии достоверно увеличивалось по сравнению с группой больных без признаков СН. У пациентов с признаками СН I стадии количество одиночных и парных ЖЭ, а также эпизодов ЖТ достоверно отличалось от аналогичных значений в группе пациентов с отсутствием признаков СН. Исследуя группу больных с признаками СН ІІА стадии, было обнаружено, что в эту группу вошли больные, у которых чаще встречалась ИБС и гипертоническая болезнь и которые перенесли инфаркт миокарда, и потому у них был более значимый аритмогенный субстрат для возникновения желудочковых нарушений ритма. Суправентрикулярные нарушение ритма, такие как суправентрикулярная экстрасистолия, суправентрикулярная тахикардия, показатель СВЭ/100 (суправентрикулярная экстрасистолия на 100 сердечных сокращений) достоверно увеличивались по мере нарастания стадии СН (от СН І стадии к СН ІІА стадии), по сравнению с группой больных с СН 0 стадии. Вероятно, это обусловлено тем, что по мере нарастания стадии СН прогрессируют изменения гемодинамики, – происходит увеличение размеров левого предсердия.

Выводы. Установлено, что показатели средней и минимальной ЧСС по данным холтеровского мониторирования у больных с фибрилляцией предсердий увеличивались по мере роста степени сердечной недостаточности. Выявлено, что количество одиночных, парных желудочковых экстрасистол, показателя ЖЭ/1000 сокращений, количество эпизодов желудочковой тахикардии, а также показатели суправентрикулярной экстрасистолии, суправентрикулярной тахикардии, показатель СВЭ/100 достоверно увеличивались с нарастанием СН.

Ефективність призначення доксазозину у складі комбінованої антигіпертензивної терапії у пацієнтів з гіпертонічною хворобою

П.І. Сидоренко, С.А. Поліщук, Г.Д. Радченко, С.М. Кушнір, М.М. Рейко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – порівняти антигіпертензивний ефект застосування доксазозину лугал (ВАТ «Луганський хіміко-фармацевтичний завод», Україна) та доксазозину кардура («Пфайзер ГмбХ», США), які призначали у складі комбінованої антигіпертензивної терапії на основі лізиноприлу («Ратіофарм», Німеччина) у пацієнтів з гіпертонічною хворобою.

У дослідження було включено 134 пацієнти за класифікацією ВООЗ. Усім пацієнтам були проведені такі дослідження: збір анамнезу, вимірювання маси тіла та зросту, об’єктивне обстеження, вимірювання офісного CAT та ДАТ, частоти скорочень серця (ЧСС), біохімічне дослідження крові, загальноклінічні дослідження крові та сечі, електрокардіографія (ЕКГ), добове моніторування AT (ДМАТ), реєстрація побічних явищ, оцінка ефективності лікування.

Лікування препаратами, що досліджувалися, проводили у комбінації з основним антигіпертензивним препаратом лізиноприлом. Препарат призначали пацієнтам основної (1-ша, n=34) та контрольної (2-га, n=34) груп у дозі 10 мг/добу протягом 2 тиж. При відсутності ефекту лізиноприл призначали у дозі 20 мг/добу. При відсутності ефекту через 2 тиж препарат призначали у дозі 20 мг двічі на добу. Тих пацієнтів, у яких був відсутній ефект протягом 2 тиж, методом сліпих конвертів було рандомізовано отримувати доксазозин лугал у дозі 2 мг/добу або доксазозин кардура 2 мг/добу. При відсутності ефекту через 7 днів дозу препарату доксазозин збільшували до 4 мг/добу. На початку дослідження групи пацієнтів, що порівнювалися, достовірно не відрізнялися за основними клініко-демографічними показниками.

Препарат доксазозин лугал характеризувався достовірним та ефективним зниженням рівнів офісних CAT і ДАТ відповідно на 19,7 та 16,1 мм рт. ст., що було еквівалентним зниженням офісних CAT і ДАТ на фоні лікування препаратом кардура – 21,5 та 16,2 мм рт. ст. За рівнем досягнутого AT групи достовірно не відрізнялися.

На фоні лікування в обох групах спостерігалося достовірне еквівалентне зниження рівнів середньодобових, денних, нічних CAT/ДАТ – у групі доксазозин-лугал на 14,1/8,3; 10,6/5,7 та 17,4/10,9 мм рт. ст. відповідно, а в групі кардура – на 14,6/8,1; 11,7/4,8 та 17,4/11,4 мм рт. ст. У кінці дослідження групи достовірно не відрізнялися між собою за рівнем досягнутого AT.

Висока антигіпертензивна ефективність препаратів, що порівнювалися, підтверджувалася достовірним зменшенням підвищеної варіабельності денного та нічного CAT та індексів навантаження часом, тривалістю антигіпертензивного ефекту близько 24 год, високим співвідношенням Т/Р. Окрім того, доксазозин лугал сприяв зменшенню варіабельності денного CAT більшою мірою, ніж препарат кардура. За ефективністю препарат доксазозин-лугал достовірно не відрізнявся від препарату кардура.

Обидва препарати характеризувалися низькою частотою виникнення побічних реакцій, були метаболічно нейтральними та добре перносилися хворими. За переносністю препарати достовірно не відрізнялися між собою.

Артеріальна гіпертензія у хворих на інфаркт міокарда та цукровий діабет 2-го типу

В.А. Скибчик, Т.М. Соломенчук, Я.В. Скибчик

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Матеріал і методи. Для з’ясування частоти виявлення артеріальної гіпертензії (АГ) у хворих на інфаркт міокарда (ІМ) на тлі цукрового діабету (ЦД) 2-го типу проведено аналіз бази даних у вибірці із 356 пацієнтів, із них було 188 (52,8 %) чоловіків (середній вік (58,8±0,91) року) та 168 жінок (47,2 %) (середній вік (61,2±0,70) року).

Результати. Проведений аналіз показав, що серед жінок і чоловіків з ІМ та ЦД 2-го типу супутня АГ зустрічалася у 81,7 %. Поширеність АГ була дещо більшою у жінок, ніж у чоловіків, – 153 (91,1 %) і 138 (73,4 %) відповідно (Р<0,001). Суттєво відрізнявся ступінь тяжкості АГ залежно від статі. Так, частка осіб з м’яким ступенем АГ серед жінок у 1,6 разу достовірно менша, ніж у чоловіків. І навпаки, тяжкий ступінь АГ у жінок з ІМ і ЦД 2-го типу виявлявся у 1,7 разу частіше. Крім того, виявлено не тільки вищий відсоток жінок з тяжким ступенем АГ, але значно більшою тривалістю АГ. Так, частка осіб з тривалістю АГ до 5 років у групі жінок досягала 20,9 та 60,9 % – у чоловіків, що у 3 рази достовірно менше. Майже у двох третіх чоловіків давність АГ не перевищувала 5 років до розвитку ІМ. Переважно у них АГ маніфестувала одночасно з виявленням ЦД, а середні показники артеріального тиску (АТ) були, як правило, в пограничних межах. На відміну від чоловіків (16,6 %), у жінок (40,5 %) виявлено достовірно більшу тривалість перебігу АГ (понад 10 років) (Р<0,001). Також вищими у жінок були середні по групі рівні систолічного і діастолічного АТ. При цьому достовірно відмінними були значення систолічного АТ. Можливо, це можна пояснити старшим віком жінок, оскільки для осіб старшого віку більш характерною є систолічна АГ.

За даними нашого дослідження, частка пацієнтів із ожирінням (індекс маси тіла (ІМТ) більше 30,0 кг/м²) серед хворих на ІМ і ЦД 2-го типу із супутньою АГ становить 47,5 %. Ще у 40,0 % цих осіб виявлено надлишкову масу тіла. Тобто, хворі на ІМ і ЦД 2-го типу із супутньою АГ (87,5 %) переважно мають надмірну масу тіла або ожиріння. Cеред жінок надлишкова маса тіла й ожиріння спостерігалися у 95,1 % осіб, серед чоловіків – лише у 81,6 % осіб (Р<0,001). Також встановлено, що у жінок з ІМ і ЦД 2-го типу із супутньою АГ ІІ–ІІІ ступінь ожиріння спостерігався майже у 4 рази частіше, ніж у чоловіків: 22,5 і 4,9 % відповідно (Р<0,001).

Висновки. У 75 % хворих на ІМ та ЦД 2-го типу виявляється АГ. При цьому у жінок, порівняно з чоловіками, АГ частіше поєднується із абдомінальним ожирінням.

Динаміка маркерів негативного перебігу артеріальної гіпертензії у хворих на метаболічний синдром під впливом комбінованої антигіпертензивної терапії

І.О. Снігурська, Д.К. Милославський, Л.М. Цьома, О.М. Щенявська, Д.С. Коваль

ДУ «Інститут терапії ім. Л.Т. Малої АМН України», м. Харків

Мета – вивчення змін показників ліпідно-вуглеводного обміну, виразності інсулінорезистентності (ІР) та рівнів адипонектину крові, у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) з метаболічним синдромом (МС) в динаміці дво-, трикомпонентної комбінованої антигіпертензивної терапії препаратами першого ряду.

Матеріал і методи. Обстежено 129 хворих на АГ віком від 38 до 56 років – 39 хворих на АГ без МС та 90 хворих на АГ з МС (з урахуванням критеріїв АТР ІІІ). З дослідження були виключені хворі на цукровий діабет. Здійснювали загальне клінічне обстеження, розраховували індекс маси тіла (ІМТ), визначали рівні глюкози крові натще і в умовах перорального глюкозотолерантного тесту (ПГТТ), розгорнутий ліпідний спектр. Вимірювали рівні інсуліну, адипонектину за допомогою імуноферментних наборів ELISA. Коефіцієнти ІР розраховували за допомогою алгоритму HOMA. Як двокомпонентну комбіновану антигіпертензивну терапію хворі отримували високоселективний b-адреноблокатор небіволол у добовій дозі 10 мг у комбінації з антагоністом кальцію ІІІ покоління лерканідипіном у добовій дозі 20 мг. Препарати призначали 1 раз на добу вранці протягом 24 тиж. За цільові рівні АТ вважали нижчі, ніж 140 та 90 мм рт. ст.

Результати. Двокомпонентна комбінована антигіпертензивна терапія високоселективним b-адреноблокатором небівололом у комбінації з антагоністом кальцію ІІІ покоління лерканідипіном у хворих на АГ з МС призводила до досягнення цільових рівнів АТ у 73 % пацієнтів, мала антиатерогенну спрямованість, достовірно знижувала індекс НОМА-IR, рівень інсуліну крові натще, рівень глюкози натще та за умов ПГТТ, зменшувала дисбаланс у системі адипокінів після 24 тиж терапії (Р<0,05). У осіб з АГ і МС та значним абдомінальним ожирінням (ІМТ>34,9 кг/м²), яким був притаманний більш поглиблений дисбаланс між про- та антиатерогенними фракціями ліпопротеїдів, ранні порушення вуглеводного обміну та більш негативні зміни в гормонах жирової тканини, двокомпонентна антигіпертензивна терапія була недостатньо ефективною. Додавання в схему лікування малих доз діуретика торасеміду (2,5–5 мг) сприяло досягненню цільових рівнів АТ та при цьому не погіршувало ліпідно-вуглеводний гомеостаз, негативно не впливало на ІР та стан гормонів жирової тканини (Р<0,05).

Висновки. У хворих на АГ з МС доведена більш висока антигіпертензивна ефективність трикомпонентної комбінованої терапії, яка приводить до досягнення цільових рівнів АТ і при цьому негативно не впливає на стан ІР, показники ліпідно-вуглеводного обміну та гормони жирової тканини.

Эффективность контроля коморбидной с остеоартрозом АГ у пациентов с разными типами суточных профилей диастолического АД на этапах терапии

И.В. Солдатенко

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Цель – установить эффективность контроля коморбидной с остеоартрозом (ОА) артериальной гипертензии (АГ) c учетом типов суточных профилей диастолического артериального давления (СП ДАД) для разработки предложений по повышению качества ее диагностики и лечения.

Материал и методы. Обследовано 43 пациента (23 мужчины и 20 женщин) в возрасте (59±10) лет: 23 пациента с коморбидной с ОА АГ (АГ+ОА), 20 больных – с изолированной АГ (ИАГ). Проводили измерения офисного, домашнего и амбулаторного артериального давления (АД) тонометром Microlife BР AG1-20 и с использованием компьютерной системы CardioSensBP до, через 2 нед, 1, 3 и 6 мес и 1 год от начала терапии. Выделяли СП САД по степени его ночного снижения (СНС): 1 – over-dippers – СНС > 20 %; 2 – dippers – 10 % < СНС < 20 %; 3 – non-dippers – СНС < 10 %; 4 – night-peakers – СНС < 0 %. Пациентам давались рекомендации по модификации образа жизни и диете. Терапия включала комбинации: ингибитор АПФ (лизиноприл) + диуретик (гидрохлортиазид либо индапамид). По требованию дополнительно назначался антагонист кальция (амлодипин), и бета-адреноблокатор (бисопролол) при сопутствующей синусовой тахикардии. Изучали динамику САД и диастолического АД (ДАД) в группах АГ+ОА и ИАГ. Данные заносились в базу Microsoft Excel с расчетом среднего значения (М) и стандартного отклонения (SD). Статистические различия между группами оценивались с использованием t-критерия Стьюдента, критериев знаков (Т) и Манна–Уитни (U).

Результаты. Коморбидный с АГ ОА существенно не влияет на исходный уровень АД в СП ДАД. Контроль АД одинаково эффективен у пациентов с коморбидной с ОА и изолированной АГ. Эффективность контроля выше у пациентов с dippers, non-dippers, over-dippers и ниже – с night-peakers СП ДАД.

Выводы. Коморбидная с ОА, как и изолированная, АГ с night-peakers СП ДАД требует более интенсивной антигипертензивной терапии.

Клеточные механизмы АГ и перспективы ее фармакологической коррекции

А.И. Соловьев

ГУ «Институт фармакологии и токсикологии АМН Украины», г. Киев

Цель – формирование теоретической и экспериментальной базы для создания принципиально новых лекарственных средств и подходов к лечению артериальной гипертензии.

При проведении исследований были использованы методы изучения трансмембранных ионных токов в гладкомышечных клетках сосудов (ГМК), сократительной активности изолированных гладких мышц и концентрации ионизированного кальция в миоплазме ([Сa²⁺]i) ГМК, а также методы изучения экспрессии ионных каналов и siРНК-индуцированного сайленсинга генов, кодирующих экспрессию ионных каналов и ферментных систем в ГМК.

Са²⁺-десенситайзеры. Синтезирована и подвергнута первичному фармакологическому анализу (изучение острой токсичности и фармакодинамика) перспективная группа химических соединений, обладающих способностью расслаблять гладкие мышцы сосудов без сопутствующего снижения [Сa²⁺]i. Таким свойством обладают блокаторы Rho и C-киназ. Исследования безвредности и специфической активности были проведены как на здоровых экспериментальных животных, так и на животных с артериальной гипертензией.

Взрослые мезенхимальные стволовые клетки (ВМСК) человека. ВМСК человека были тестированы на крысах с артериальной гипертензией, индуцированной воздействием ионизирующего облучения. Однократное введение крысам ВМСК после облучения в количестве 16–20·106 клеток приводило к нормализации нарушенного эндотелийзависимого расслабления сосудов, восстановлению функции Са²⁺-зависимых калиевых каналов большой проводимости в ГМК и нормализации повышенного артериального давления.

siRNA-индуцированный сайленсинг генов. Открытие явления РНК-интерференции дало надежду на создание принципиально новых подходов к лечению артериальной гипертензии. Данная технология представляет собой один из высокоспецифичных современных методов целевой генотерапии, суть которого состоит в угнетении экспрессии определенного гена на стадии трансляции или в нарушении его транскрипции (посттранскрипционный сайленсинг). Реализация этого процесса происходит с помощью коротких (21-23 нуклеотидов) двухцепочечных интерфирирующих РНК (siРНК), которые имеют комплиментарную последовательность к молекуле-мишени мРНК и через каскад сложных механизмов при участии белковых систем клетки (Dicer, RISC) обеспечивают селективную деградацию мРНК.

В настоящее время известна структура генов и мРНК, которые ответственны за развитие той или иной патологии. Так, нами была установлена определяющая роль активации С-киназ при развитии артериальной гипертензии. Заблокировав мРНК этих известных молекул-мишеней с помощью siРНК, можно повлиять на развитие заболевания.

Нами была предпринята первая попытка снижения артериального давления у крыс с генетически детерминированной гипертензией путем блокирования генов, кодирующих экспрессию С-киназ, siРНК для специфического сайленсинга гена, кодирующего экспрессию С-киназ, а также индифферентная РНК, не влияющая на экспрессию гена (контроль), были введены в хвостовую вену крыс с генетически детерминированной гипертензией. Получены данные, свидетельствующие о снижении артериального давления и нормализации ряда электрофизиологических характеристик ГМК у экспериментальных животных, хотя окончательные выводы об эффективности метода делать еще рано. Необходимо разработать эффективные методы доставки siРНК к органу-мишени.

Раціональна статинотерапія хворих на інфаркт міокарда та АГ

Т.М. Соломенчук

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Мета – шляхом вибору оптимального статину досягти цільових рівнів основних показників ліпідного обміну у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ), які перенесли інфаркт міокарда (ІМ).

Матеріал і методи. Обстежено 64 хворих на ІМ та АГ віком від 27 до 67 років. У першу добу ІМ та через 3 міс лікування визначали показники ліпідного обміну (загальний холестерин (ЗХС), холестерин ліпопротеїдів низької щільності (ХС ЛПНЩ), холестерин ліпопротеїдів дуже низької щільності (ХС ЛПДНЩ), холестерин ліпопротеїдів високої щільності (ХС ЛПВЩ), тригліцериди (ТГ), аполіпопротеїн-А (апо-А), коефіцієнт атерогенності (КА)); системного імунного запалення (С-реактивного протеїну (СРП), фібриногену (ФГ), фактора некрозу пухлин a (ФНП-a), циркулюючих імунних комплексів (ЦІК)) та функціонального стану печінки (g-глютамілтранспептидази (g-ГТП). Хворим 1-ї групи (29 осіб) в комплекс лікування включали симвастатин в дозі 40 мг, пацієнтам 2-ї (35 осіб) – аторвастатин в дозі 20 мг. Середні рівні вищезазначених показників у двох групах достовірно не відрізнялися.

Результати. Через 3 міс статинотерапії у пацієнтів 1-ї і 2-ї груп спостерігалося зниження рівня ЗХС – відповідно на 9,8 (Р>0,05) та 21,4 % (Р<0,05); ХС ЛПНЩ – на 12,9 (Р>0,05) та 32,8 % (Р<0,05); ХС ЛПДНЩ – на 26,9 (Р<0,05) та 35,9 % (Р<0,05); ТГ – на 27,8 (Р<0,01) та 36,1 % (Р<0,01); КА – на 23,1 (Р<0,05) та 37,2 % (Р<0,05); підвищення ХС ЛПВЩ відповідно – на 4,5 та 3,4 % (Р>0,05), апо-А – на 14,1 (Р>0,05) та 23,1 % (Р<0,05). Цільові рівні показників ліпідного обміну були досягнуті у 51,7 % хворих 1-ї групи та у 82,9 % 2-ї групи. Середній рівень g-ГТП у хворих 1-ї групи недостовірно зріс на 21,4 %, а серед хворих 2-ї групи – на 6,9 %. Простежено динаміку змін показників системного запалення. У пацієнтів 1-ї та 2-ї груп спостерігали зниження рівня СРП – відповідно на 22,6 (Р>0,05) та 49,6 % (Р<0,05), ФГ – на 7,1 та 14,2 % (Р>0,05). У хворих, які приймали аторвастатин, відзначали достовірне зменшення рівня ЦІК на 19,4 % (Р<0,05), ФНП-a – на 48,1 % (Р<0,05). У хворих 1-ї групи останні показники виявилися практично незмінними.

Висновки. Порівняно з терапією симвастатином у дозі 40 мг/добу, застосування аторвастатину у дозі 20 мг у хворих на ІМ та АГ сприяло більш суттєвому зниженню основних показників ліпідного спектра крові та системного запалення при кращому збереженні функції печінки. На відміну від симвастатину, при лікуванні аторвастатином потреба у збільшенні доз антигіпертензивних ліків для підтримки цільових рівнів артеріального тиску у цих хворих не виникала впродовж всіх 3 міс спостереження.

АГ – фактор прогресування метаболічних розладів та ускладненого перебігу інфаркту міокарда в осіб віком до 50 років

Т.М. Соломенчук, В.А. Скибчик

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького

Мета – з’ясувати стан ліпідного, вуглеводного та жирового обміну у хворих на інфаркт міокарда (ІМ) віком до 50 років, залежно від наявності супутньої артеріальної гіпертензії (АГ).

Матеріал і методи. Обстежено 100 хворих віком від 20 до 50 років, госпіталізованих з приводу ІМ. З них – 54 особи мали супутню АГ, у 46 – даних про АГ не було.

В першу добу ІМ у пацієнтів зранку натще проводили забір венозної крові для визначення рівня основних показників ліпідного обміну (загального холестерину (ХС), холестерину ліпопротеїдів низької щільності (ХС ЛПНЩ), холестерину ліпопротеїдів дуже низької щільності (ХС ЛПДНЩ), холестерину ліпопротеїдів високої щільності (ХС ЛПВЩ), тригліцеридів (ТГ), хіломікронів (ХМ). З метою оцінки стану вуглеводного обміну визначали рівень глікозильованого гемоглобіну – HBA1c ( %). Дослідження проводили на біохімічному аналізаторі «ФП-901» (Фінляндія). Обчислювали індекс маси тіла (ІМТ).

Результати. У хворих з гострим ІМ за наявності супутньої АГ спостерігається значно більш виражений атерогенно змінений ліпідний обмін, ніж у хворих без АГ. Зокрема, середній рівень загального ХС у групі хворих з АГ становив (5,71±0,98) ммоль/л, рівень ХС ЛПНЩ – (3,35±0,95) ммоль/л, ХС не-ЛПВЩ – (4,59±0,92) ммоль/л, ХМ – (2,04±0,4) %, в той час, як у осіб без АГ – відповідно (4,87±0,86), (2,86±0,80), (3,65±0,83) ммоль/л (Р<0,001), (1,82±0,44) (Р<0,01). Середні рівні ХС ЛПВЩ у пацієнтів з ІМ та супутньою АГ були достовірно нижчими (1,12±0,16), ніж у групі хворих без АГ ((1,22±0,13) ммоль/л). У пацієнтів з ІМ та АГ частіше спостерігаються також і порушення вуглеводного та жирового обміну. Зокрема, середній рівень HBA1c при АГ дещо перевищував аналогічний показник в осіб без АГ ((6,33±1,74) та (5,74±1,58) %), рівень ІМТ був достовірно вищим ((28,47±2,04) та (24,97±1,84) од).

Поєднання АГ з іншими метаболічними розладами призводить до взаємопосилення цих чинників та підвищення ризику ускладненого перебігу ІМ. Найчастішими ускладненнями, характерними для хворих на ІМ із супутньою АГ, були гостра серцева недостатність (KillipІІ-ІІІ) та рання постінфарктна стенокардія, які виникали вдвічі частіше, ніж у хворих без АГ.

Висновки. У хворих з гострим ІМ за наявності супутньої АГ виявлено значно більш виражений атерогенно змінений ліпідний обмін, порушення вуглеводного та жирового обміну. У переважної більшості таких пацієнтів спостерігаються ознаки метаболічного синдрому. Поєднання АГ з метаболічними розладами сприяє не лише підвищеному ризику розвитку ІМ, а й частішому виникненню небезпечних ускладнень ІМ.

Зміни клапанного апарату серця та ендотеліальної функції у хворих на реактивні артрити

Г.О. Спаська

Головний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» Міністерства оборони України, м. Київ

У сучасній літературі нами знайдено лише поодинокі відомості про ураження клапанів серця у хворих на реактивні артрити (РеА) (А.А. Бова та співавт., 2000; S. Hamadulay 2006; Paul S. Kim, 2009) та розвиток ендотеліальної дисфункції (ЕД) у таких хворих (В.В. Шаповалова та співавт., 2006). У той же час є інформація, що за допомогою визначення ЕД можна розпізнати ранні судинні порушення до появи клінічних ознак серцевої недостатності (СН) при різній патології (К.Р. Абідова, 2000).

Мета – вивчити особливості ураження клапанного апарату серця та порушень ендотеліальної функції (ЕФ) у хворих на РеА з метою покращання ранньої діагностики СН у таких хворих.

Матеріал і методи. Обстежено 495 хворих на РеА віком 17–54 роки (в середньому (30,4±0,49) року), які перебували на стаціонарному лікуванні у відділенні кардіоревматології ГВМКЦ «ГВКГ» у 2003–2010 рр. Тривалість захворювання становила (9,3±1,46) міс. Клапанний апарат серця оцінювали за даними ультразвукового обстеження серця на апараті Logiq 500 GE (США) датчиком 3,5 МГц за загальноприйнятою методикою (Feigenbaum H., 1993). ЕФ вивчали за допомогою ультразвукового дослідження плечової артерії на тому ж апараті з використанням лінійного датчика 7,0 МГц шляхом проведення проби з реактивною гіперемією за методикою D. Celermajer та співавт. у модифікації О.В. Іванової та співавт. (1998). ЕФ вважали нормальною при розширенні цієї судини після декомпресії більше, ніж на 10 %; при меншому його показнику визначали ЕД.

Результати. Дані щодо стану клапанного апарату серця у хворих на РеА: ущільнення стулок мітрального клапана виявлено у 130 хворих (26,3 % обстежених), при цьому регургітація відзначена у 45 хворих (9,1 % обстежених): мінімальна – у 35 хворих (7,1 % обстежених), І ступеня – у 5 хворих (1,0 % обстежених), ІІ ступеня – у 3 хворих (0,6 % обстежених), ІІІ ступеня – у 2 хворих (0,4 % обстежених). Пролапс мітрального клапана знайдено у 100 хворих (20,1 % обстежених): без регургітації – у 19 хворих (3,8 % обстежених), з мінімальною регургітацією – у 63 хворих (12,7 % обстежених), з регургітацією І ступеня – у 15 хворих (3,0 % обстежених), ІІ ступеня – у 2 хворих (0,4 % обстежених), ІІІ ступеня – у 1 хворого (0,2 % обстежених). Зміни трикуспідального клапана зустрічалися рідше: ущільнення стулок відзначено у 23 хворих (4,6 % обстежених), при цьому мінімальна регургітація – у 6 хворих (1,2 % обстежених), І ступеня – у 1 хворого (0,2 % обстежених), ІІ ступеня – у 1 хворого (0,2 % обстежених). Пролапс трикуспідального клапана з мінімальною регургітацією був у 1 хворого (0,2 % обстежених). Зміни аортального та трикуспідального клапанів були ще меншими: ущільнення стулок аортального клапана виявлено у 18 хворих (3,6 % обстежених), при цьому мінімальна регургітація – у 4 хворих (0,8 % обстежених), І–ІІ ступеня – у 2 хворих (0,4 % обстежених); ущільнення стулок трикуспідального клапана відзначалося у 18 хворих (3,6 % обстежених), у 14 хворих була мінімальна регургітація (2,8 % обстежених).

ЕФ вивчена у 196 хворих на РеА. Cередній вихідний діаметр плечової артерії у обстежених хворих становив (4,14±0,46) мм, максимальний її діаметр після декомпресії – (4,58±0,059) мм, відсоток розширення – (12,26±0,85) %, тобто середній показник дилатації плечової артерії був нормальним. Інша картина була виявлена при індивідуальній оцінці ЕФ. Нормальні її показники спостерігали у 93 (47,45 %) хворих; у 103 (52,55 %) хворих відзначені порушення ЕФ, причому у переважної більшості (102 (52,04 %) хворих) відсоток розширення був меншим за 10 %, звуження ж плечової артерії зафіксовано лише у 1 (0,51 %) хворого.

Висновки. Таким чином, проведені нами дослідження показали наявність змін клапанного апарату серця та порушень ЕФ у хворих на РеА, що, ймовірно, є передумовою розвитку СН та буде корисним у розкритті механізмів її розвитку у таких хворих.

Структурно-функціональні показники ЛШ серця та рівень мікроальбумінурії у хворих на ГХ та цукровий діабет 2-го типу

Т.Г. Старченко, К.С. Першина, В.С. Конькова, В.В. Мазій

ДУ «Інститут терапії ім. Л.Т. Малої АМН України», м. Харків

Мета – вивчити структурно-функціональні показники серця у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) та цукровий діабет (ЦД) 2-го типу залежно від наявності чи відсутності мікроальбумінурії (МАУ).

Матеріал і методи. Обстежено 59 хворих на ГХ у поєднанні з ЦД 2-го типу. Вік хворих становив (60,1±1,1) року. Всім хворим проводили загальноприйняті клініко-лабораторні та інструментальні методи обстеження. Рівні МАУ вивчали імуноферментним методом. МАУ діагностували за рівнем екскреції альбуміну з сечею 30–300 мг/добу. Морфофункціональні параметри серця визначали за допомогою ехокардіографічного дослідження у В і М-режимах по стандартній методиці. Оцінку стану діастолічної функції лівого шлуночка серця визначали за допомогою вивчення трансмітрального діастоличного кровотоку в імпульсному доплерівському режимі. При цьому визначали максимальну швидкість раннього діастоличного потоку (Е), максимальну швидкість потоку передсердної систоли (А) та їх співвідношення (Е/А).

Результати. Вивчення рівнів МАУ дозволило виявити її наявність у 48,8 % обстежених. При цьому середній рівень МАУ становив (46,29±5,82) мг/доб. Аналіз маси міокарда лівого шлуночка серця (ММЛШ) встановив суттєве збільшення цього показника в разі наявності МАУ. Так, у хворих з проявами МАУ ММЛШ становила (328±10,2) г, а без МАУ – (298±9,29) г (Р<0,05). При аналізі показників діастолічної функції лівого шлуночка виявлено, що в разі поєднання ГХ з ЦД 2-го типу співвідношення Е/А становило 0,94±0,04. В групі хворих з МАУ спостерігається достовірне зменшення відношення Е/А (0,86±0,05 порівняно зі здоровими – (1,34±0,09), Р<0,001), у той час, як у пацієнтів без МАУ суттєвих змін даного показника не було виявлено. Поглиблене вивчення діастолічної функції ЛШ у хворих на ГХ з ЦД 2-го типу залежно від наявності чи відсутності МАУ показало, що в групі пацієнтів з МАУ показник відношення Е/А був меншим порівняно з групою без МАУ за рахунок більш вираженого перерозподілу кровотоку в фазу активного наповнення при МАУ – відповідно 0,86±0,05 і 0,94±0,1. Такі дані вказують на наявність підвищеної жорсткості міокарда у хворих на ГХ з порушеним вуглеводним обміном та МАУ.

Висновки. Встановлено достовірне підвищення ММЛШ на тлі МАУ у хворих на ГХ з ЦД 2-го типу. Поява МАУ сприяє порушенню діастолічної функції лівого шлуночка серця у цієї категорії хворих.

Вплив амлодипіну на регіонарну скоротливість міокарда у хворих на артеріальну гіпертензію

В.К. Тащук, П.Р. Іванчук, М.В. Шилов, С.І. Гречко

Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

З метою визначення ефективності застосування амлодипіну в лікуванні артеріальної гіпертензії, дослідження змін центральної гемодинаміки, визначення впливу препарату на кінцеводіастолічний та кінцевосистолічний об’єми (КДО та КСО) обстежено 57 хворих з гіпертонічною хворобою (ГХ) ІІ стадії, з яких 20 пацієнтам із АГ, що не отримували лікування впродовж кількох діб до обстеження, призначався амлодипін (семлопін, 5 мг/добу) в гострому тесті з аналізом стану скоротливості міокарда із визначенням подальшої динаміки загальної та регіонарної фракцій викиду (ЗФВ та РФВ) за результатами ехокардіографії (ЕхоКГ) наприкінці стаціонарного етапу лікування. Групу порівняння становили 10 пацієнтів з ГХ ІІ стадії, які отримували на стаціонарному етапі лікування ніфедипін (20 мг 2 рази на добу). Результати свідчать, що у всіх пацієнтів із ГХ на фоні лікування амлодипіном отримано достовірний суттєвий ефект, що пов’язується зі стабілізацією артеріального тиску (АТ) у середньому на 5-й день лікування. На фоні одноразового прийому амлодипіну в гострому тесті не визначено достовірних відмінностей КДО, КСО і ЗФВ. Усі хворі були розподілені на 2 групи: перша група – без істотного коливання КДО на фоні використання амлодипіну, друга – зі зростанням КДО. В даних групах не відзначалося достовірних змін загальної ФВ. Вихідні параметри регіонарної скоротливості при стаціонарному лікуванні амлодипіном характеризувалися тенденцією до зміни профілю регіонарної скоротливості при оцінці РФВ в 12 сегментах розподілу для лівого шлуночка зі зменшенням для РФВ3-5 і зростанням РФВ1-2, 6-12, зміни для РФВ1 були достовірними. Препарат призвів до зменшення систолічного АТ на 27,5 %, діастолічного АТ – на 22,8 %, зростання регіонарної ФВ на фоні амлодипіну при відсутності таких позитивних ефектів на фоні лікування ніфедипіном.

Зміни гемодинамічних показників у хворих з гіпертонічною хворобою у ранній постінфарктний період

Л.П. Терешкевич, В.О. Шумаков, І.Е. Малиновська, І.О. Готенко, Л.Ф. Кісілєвич

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Наявність гіпертонічної хвороби (ГХ) у пацієнтів сприяє ремоделюванню серця і змінам гемодинамічних показників ще до розвитку інфаркту міокарда (ІМ). Застосування інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) при ІМ сприяє зменшенню дилатації і гіпертрофії міокарда, знижує тиск наповнення і, відповідно, попереджує розвиток систолічної дисфункції лівого шлуночка. Тому цілком доцільним було дослідити показники гемодинаміки у пацієнтів після перенесеного ІМ залежно від існування ГХ.

Обстежено 99 хворих протягом 6 міс після розвитку ІМ. Спочатку хворих розділили залежно від призначеної терапії: 1-шу групу становили пацієнти, у яких до базисної терапії додавали еналаприл (10–20 мг/добу), 2-гу групу – пацієнти, які отримували периндоприл (5–10 мг/добу). В подальшому підгрупи 1А та 2А становили, відповідно, 24 та 29 пацієнтів з ГХ, підгрупи 1Б та 2Б – 20 та 26 хворих без ГХ. В 2А підгрупі відбувалося поступове зменшення показників КДІ в 3 та 6 міс на 5,6 та 8,0 % (Р<0,05). В 1А підгрупі відбувалося зниження показника КДІ на 5,5 % в 3 міс, а в 6 міс навпаки спостерігалася невелика дилатація на 0,5 % (Р>0,05). У пацієнтів 2Б групи відбувалося ще краще відновлення гемодинамічних параметрів порівняно з 2А групою, що відповідало зменшенню на 6,7 та 10,8 % в 6 міс (Р<0,05). В 1Б групі показник КДІ спочатку знижувався на 4,7 %, а потім зростав на 4,2 % (Р>0,05) в 6 міс порівняно з першим обстеженням. Динаміка показника КСІ була різноспрямованою: він знижувався в 2А групі на 10,4 % та 13,1 % відповідно в 3 та 6 міс (Р<0,05), в 2Б групі до 3 міс зниження становило 6,9 %, в 6 міс зменшення порівняно з першим обстеженням було ще більшим і становило 14,8 % (Р<0,05). В 1А групі в 3 міс відбувалося зменшення показника КСІ на 2,9 %, проте в 6 міс цей показник збільшився порівняно з першим обстеженням на 1,9 % (Р>0,05). В 1Б групі показник КСІ спочатку знижувався на 7,6 %, а потім повертався до рівня, дещо вищого за вихідний на 5,9 %. Відповідною до отриманих результатів була динаміка ФВ, яка збільшувалася на 7,0 % і 7,8 % в 2А та 3,7 % і 7,6 % в 2Б групах в 3 та 6 міс (Р<0,05), відповідно. В 1А групі навпаки відбувалося поступове зниження ФВ на 0,2 і 1,2 % в 6 міс (Р>0,05). В 1Б групі ФВ спочатку збільшувалася на 4,3 %, що було дещо краще, ніж у пацієнтів без ГХ, але в подальшому динаміки не відбувалося і показник ФВ знижувався на 1,2 % (Р>0,05). Дані отриманих гемодинамічних показників у хворих у ранній постінфарктний період залежно від наявності у них ГХ наведені в таблиці.

Примітка.* – Р<0,05 при порівнянні підгруп 1А та 2А; 1Б та 2Б; ° – Р<0,05 при порівнянні між 1 та 6 міс.

Покращання гемодинамічних показників (зокрема зменшення дилатації ЛШ) у пацієнтів у ранній постінфактний період залежить від існування ГХ до розвитку ІМ. У пацієнтів, у яких ІМ передувала ГХ, спостерігали повільніше відновлення показників гемодинаміки, ніж у пацієнтів без ГХ з більш істотною ефективністю периндоприлу.

Вариабельность ритма сердца у пациентов с коморбидной с язвенной болезнью АГ на этапах терапии

Е.Е. Томина

Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина

Цель – выявление особенностей вариабельности ритма сердца (ВРС) у пациентов с коморбидной с язвенной болезнью (ЯБ) артериальной гипертензией (АГ) на этапах терапии.

Материал и методы. В амбулаторных условиях обследован 141 пациент, пациенты с коморбидной с ЯБ АГ (n=41) составили основную группу, с изолированной АГ (n=58) – группу сравнения 1 и с изолированной ЯБ (n=42) – группу сравнения 2. Оценивали ВРС по данным интервалокардиометрии на электрокардиографе Cardiolab 2000 на 5-минутных интервалах ЭКГ, которую регистрировали в клиностазе, ортостазе и тесте с метрономизированным дыханием. Изучали спектральные показатели ВРС: общую мощность спектра (TP, мс2) и соотношение низко- и высокочастотных доменов (LF/HF) на этапах терапии. Результаты обрабатывали методами вариационной статистики (таблица).

Таблица. ВРС при коморбидных и изолированных АГ и ЯБ (M±m)

Выводы. Коморбидная с ЯБ АГ характеризовалась утрачиванием правильных механизмов регуляции, что может свидетельствовать о взаимном усугублении течения заболеваний. На этапах терапии реакция LF/HF на тест с метрономизированным дыханием стала правильной, и реакция ТР ВРС не изменилась, что важно учитывать в ведении таких пациентов.

Гипертоническая болезнь у женщин в климактерический период: особенности течения и медикаментозная коррекция

И.М. Фуштей, А.Я. Малиновская, Е.Н. Байдужая

Запорожская медицинская академия последипломного образования

После наступления менопаузы в течение первых пяти лет даже при мягких формах артериальной гипертензии (АГ) у половины женщин отмечаются изменения гемодинамики: повышение трансмитрального градиента в фазу предсердия, увеличение времени изгнания крови из левого желудочка, тенденция к повышению конечного диастолического и систолического артериального давления (АД). Проведенное многоцентровое исследование МАДАМ (Moexipril as Antihypertensive Drug after Menopause) подтвердило эффективность лечения гипотензивным препаратом моэксиприлом у 82,2 % женщин с ГБ в климактерическом периоде.

Цель – изучение внутрисердечной и системной гемодинамики с учетом влияния симпатоадреналовой и ренин-альдостероновой систем у женщин с гипертонической болезнью в постменопаузальный период при лечении моэксиприлом.

Материал и методы. Проведено обследование и динамическое наблюдение за 75 женщинами, страдающими ГБ в постменопаузальный период, средний возраст обследуемых (50,9±3,2) года. Основную группу составили женщины с патологическим климаксом, контрольную – 27 женщин с физиологическим течением климакса. Лечение моэксиприлом проводили на протяжении 22 нед. Начальная доза препарата составляла 7,5 мг. В случае неудовлетворительного эффекта в течение первых 2 нед, дозу увеличивали в два раза (до 15 мг). Внутрисердечную и системную гемодинамику изучали с помощью эхокардиографии (ЭхоКГ) на аппарате SIM 5000 Plus; суточную экскрецию катехоламинов – спектрофлюориметрическим методом, а уровень ренина и альдостерона в сыворотке крови – радиоиммунологическими методами.

Результаты. Установлено, что у женщин с ГБ и патологическим течением климакса преобладали нейровегетативные и психоэмоциональные нарушения: головная боль, головокружение, кардиалгии, расстройство сна, чувство «приливов», повышенная утомляемость, раздражительность, потливость, нарушение концентрации внимания, ухудшение памяти, непереносимость громких звуков, прибавка в весе. У 85,5 % женщин течение ГБ отягощалось гипертензивными кризами симпатоадреналовой направленности.

По данным ЭхоКГ преобладала диастолическая дисфункция по рестриктивному или псевдонормальному типу. У 11 (24 %) больных определялась систолическая дисфункция. Преобладал эукинетический тип системной гемодинамики с высоким периферическим сопротивлением сосудов.

Проведенная терапия моэксиприлом в индивидуально подобранной дозе приводила к достоверному снижению АД, а у 33 больных (69 %) – до целевого уровня. У 19 пациенток (39,4 %) имел место регресс гипертрофии левого желудочка. На фоне достоверного снижения уровней адреналина, норадреналина, ренина и альдостерона снижалась «жесткость» миокарда и повышалась сократительная его способность. Улучшалось общее самочувствие и психический статус больных, нивелировались кризы.

Влияние карведилола на суточный профиль артериального давления и функцию эндотелия у больных с АГ и СД 2-го типа

И.М. Фуштей, С.Л. Подсевахина, О.В. Ткаченко, А.И. Паламарчук

Запорожская медицинская академия последипломного образования

Цель – оценить антигипертензивную эффективность и влияние на функцию эндотелия карведилола у больных с артериальной гипертензией (АГ) в сочетании с сахарным диабетом (СД) 2-го типа.

Материал и методы. Обследовано 32 пациента (18 мужчин и 14 женщин), средний возраст составил (56,7±2,4) года, с диагнозом АГ ІІ–ІІІ степени и сопутствующим СД 2-го типа. Диагнозы АГ и СД установлены на основании стандартных методов диагностики и принятых рекомендаций. Длительность АГ составила (9,7±1,8) года, СД – (7,5±1,4) года. Уровень систолического артериального давления (САД) – (165,7±8,3) мм рт. ст., диастолического АД (ДАД) – (109,7±5,7) мм рт. ст., частота сокращений сердца (ЧСС) – (95,6±3,7) в 1 мин. Всем больным на фоне базисной терапии назначался карведилол (кориол, KRKA) в дозе 25 мг/сут, при недостаточном гипотензивном эффекте через 1 нед под контролем ЧСС дозу препарата увеличивали. Средняя терапевтическая доза составила (65,25±25,25) мг/сут. Всем пациентам по стандартным методикам измеряли офисное АД, проводили суточное мониторирование АД (СМАД), эхокардиографическое исследование с допплерографией плечевой артерии и пробу с реактивной гиперемией для оценки эндотелийзависимой вазодилатации (ЭЗВД), на аппарате Ultima PRO-30 (Украина). Период наблюдения составил 4 нед.

Результаты. По данным офисных измерений через 2 нед САД снизилось на 11,2 %, ДАД – на 10,8 % и достигло целевых уровней у 68,7 % пациентов. После титрации дозы через 4 нед целевой уровень АД достигнут у 86,4 % больных. По данным СМАД через 4 нед лечения препаратом отмечено статистически значимое снижение значений дневных и ночных САД (на 35,7 % и 11,2 %, Р<0,05 соответственно) и ДАД (на 14,2 % и 15,8 %, Р<0,05 соответственно). В начале исследования 29,6 % больных относились к категории dipper, через 4 нед эта группа возросла до 48,6 %. Дисфункция эндотелия сосудов в начале наблюдения отмечена у 86,7 % пациентов. Через 4 нед терапии с использованием карведилола регистрировалось снижение частоты выявления дисфункции эндотелия (68,9 % пациентов), при этом отмечено улучшение ЭЗВД на 23,7 % от исходной (Р<0,05). При применении препарата не отмечено побочных явлений и влияния на углеводный обмен.

Таким образом, карведилол в суточной дозе (65,25±25,5) мг проявляет высокую антигипертензивную активность, обеспечивает улучшение ЭЗВД и имеет метаболическую нейтральность у больных с АГ ІІ–ІІІ степени в сочетании с СД 2-го типа.

Коррекция нарушений углеводного обмена у больных с артериальной гипертензией и ожирением

И.М. Фуштей, О.В. Ткаченко, С.Л. Подсевахина, А.И. Паламарчук

Запорожская медицинская академия последипломного образования

Цель – оценить роль ранней диагностики и терапии нарушений углеводного обмена (НУО) у лиц с артериальной гипертензией (АГ) и ожирением.

Материал и методы. Обследовано 120 больных АГ І–ІІІ степени с абдоминальным ожирением (средний возраст (54,21±2,7) года). Проводили антропометрию, суточное мониторирование артериального давления (СМАД), эхокардиографию, исследование липидного и углеводного обменов. Больные разделены на 3 группы: 39 пациентов с нарушением глюкозы натощак (НГН), 47 пациентов с нарушением толерантности к глюкозе (НТГ), 34 пациента с сахарным диабетом (СД) 2-го типа. Терапию, включающую коррекцию питания, двигательной активности, назначение метформина 1500 мг в сутки, проводили в течение 6 мес. В качестве антигипертензивной терапии назначали периндоприл в дозе 2,5–10 мг/сут, при недостаточном эффекте добавляли индапамид в дозе 0,625–2,5 мг/сут. Группы сравнения составили лица без НУО: 1-я – с нормальным уровнем АД и индексом массы тела (n=20), 2-я – с АГ и избыточным весом (n=21).

Результаты. Атерогенные изменения липидного профиля у лиц с НУО соответствовали умеренному риску сердечно-сосудистых заболеваний. По результатам СМАД отмечалось увеличение степени НУО с увеличением тяжести АГ. Во 2-й группе по сравнению с контрольными частота концентрического типа геометрии левого желудочка (ЛЖ) была достоверно выше (Р<0,001). Гипертрофия ЛЖ и диастолическая дисфункция выявлены у лиц с НУО, начиная со стадии НТГ. Выявлена достоверная обратная корреляционная связь между базальной гликемией и диастолической функцией и прямая между постпрандиальной гликемией и индексом массы миокарда ЛЖ. В результате проведенного лечения толерантность к глюкозе нормализовалась у 73,7 % лиц 1-й группы и 24,2 % лиц 2-й. В 38,3 % случаев отмечался регресс НТГ в НГН. У больных 3-й группы регресс до НТГ отмечался в 33,5 % случаев. Полученные результаты были связаны и с достоверным уменьшением массы тела. У 68,9 % больных достигнута удовлетворительная компенсация гликемии. У пациентов 1-й и 2-й групп отмечено улучшение показателей липидограммы (Р<0,05), в 3-й показатели достоверно не изменились. Кроме достоверного снижения АД, во всех группах отмечено уменьшение толщины задней стенки ЛЖ и индекса массы миокарда, улучшение диастолической функции ЛЖ (Р<0,05).

Таким образом, у пациентов с доманифестными НУО, АГ и избыточным весом, терапия метформином и периндоприлом предупреждает манифестацию СД, улучшает показатели липидного профиля, снижает массу тела и оказывает положительное влияние на ремоделирование ЛЖ и его диастолическую функцию.

Особливості змін спектральних показників ВРС в учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи з нормальним АТ і ГХ

І.М. Хомазюк, Г.В. Сидоренко

ДУ «Науковий центр радіаційної медицини» АМН України», м. Київ

Мета – визначити особливості змін спектральних показників варіабельності ритму серця (ВРС) та їх клінічне значення в учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (УЛНК) з нормальним артеріальним тиском (АТ) і гіпертонічною хворобою (ГХ).

Матеріал і методи. Обстежено 214 УЛНК 1986–1987 рр. Групу спостереження становили 190 чоловіків, з них 50 хворих з ГХ І стадії, 140 – ІІ стадії, 24 особи з нормальним АТ. У групу порівняння увійшли 96 чоловіків загальної популяції (ЗП), які не мали контактів з іонізуючим випромінюванням. З них у 30 була ГХ І стадії, у 30 – ГХ ІІ стадії, у 36 – нормальний АТ. За допомогою системи DiaCard-II («Сольвейг», Україна) досліджували спектральні показники ВРС: загальну потужність спектра (ТР, мс2); потужність у діапазоні дуже низьких (VLF, мс2); низьких (LF, мс2) і високих (HF, мс2) частот, відношення LF/HF, індекс напруги (ІН) регуляторних систем.

Результати. В УЛНК з нормальним АТ встановлено зменшення ТР на 14,9 %, VLFp – 12,2 %, LFp – 16,7 % і HFp – 22,3 %. Співвідношення LF/HF в УЛНК перевищувало на 0,6 ум. од. (P<0,05) такі у ЗП з нормальним АТ. Зміни спектральних показників ВРС в УЛНК з ГХ характеризувалися зменшенням TP, VLF, LF, HF, збільшенням LF/HF відносно відповідного контролю. При ГХ І стадії – ТР зменшувалася на 34,8 %, VLF – 33,5 %, LFр – 34,8 %, HFр – 40,1 %, що майже вдвічі переважало зміни в УЛНК з нормальним АТ. Відношення LF/HF становило (4,1±0,2), підвищення становило 2,0 (48,8 %). В УЛНК з ГХ ІІ стадії – ТР зменшилася майже удвічі відносно ЗП з нормальним АТ, різниця між даними при ГХ І і ІІ стадії становила 20,9 % (Р<0,05). Зберігалося відношення VLF>LFР>HFр. У 25 % УЛНК з ГХ ІІ стадії реєстрували зменшення ТР < 2000 мс2, що на 11,0 % переважало дані УЛНК і 18,3 % ЗП з ГХ І стадії. При ГХ ІІ стадії зміни між УЛНК і хворими ЗП становили 5,6 %. Внесок VLF у ТР в УЛНК з ГХ ІІ стадії зріс до 61,4 % проти 56,6 % у ЗП з нормальним АТ. Внесок LFр становив 26,8 %, HFр – 11,7 % в УЛНК з ГХ ІІ стадії проти – 29,5 і 13,8 % у ЗП з нормальним АТ. Вже при ГХ І стадії в УЛНК зниження HFp реєстрували у третини хворих, що на 18,3 % переважало дані у ЗП. При ГХ ІІ стадії відсоток УЛНК, у яких внесок HFp у ТР був <10,0 %, збільшився і на 8,5 % переважав дані у хворих ЗП. Про зниження парасимпатичної і зростання симпатичної активності свідчило підвищення LF/HF > 2,0. В УЛНК з нормальним АТ в 83,3 % встановлено перевагу симпатичної активності більш ніж у двічі, що на 22,2 % перевищувало дані у ЗП з нормальним АТ. За наявності ГХ І стадії лише в 6,0 % УЛНК – LF/HF був < 2,0, але вище 1,5. В окремих випадках УЛНК з ГХ ІІ стадії встановлено LF/HF < 0,95. Частота підвищення ІН > 150 ум. од. зростала зі збільшенням стадії ГХ. Серед УЛНК з ГХ І стадії такі хворі становили третину, ГХ ІІ стадії – майже половину. Відсоток УЛНК з підвищенням ІН при ГХ І стадії на 5,3 % переважав дані у неопромінених хворих, при ГХ ІІ стадії – 6,7 %.

Таким чином, в УЛНК вже на рівні нормального АТ відбуваються зміни спектральних показників ВРС. При розвитку ГХ зменшення ТР відбувається за рахунок усіх її складових, але більшою мірою за рахунок HFp, що обумовлює відносну перевагу симпатичної активності. При тривалій ГХ встановлено більшу, ніж у контролі, частоту випадків TP < 2000 мс2, що заслуговує на особливу увагу з огляду на прогноз.

Диференційовані програми терапії хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні з ХОЗЛ

М.І. Швед, М.В. Гребеник, Р.Р. Коморовський, О.П. Мазур, С.М. Маслій, Л.М. Михайлів

Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського

Мета – розробити диференційовані методи лікування артеріальної гіпертензії (АГ) у хворих на хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ) на підставі вивчення імунного статусу, обґрунтувати можливість корекції виявлених порушень включенням у комплексну терапію імунотропного препарату імунофану.

Матеріал і методи. Методики включали загальні клінічні обстеження, вивчення імунної реактивності: вміст CD₃₊-лімфоцитів та їх субпопуляцій – CD₄₊-хелперів, CD₈₊-супресорів, а також CD₇₂₊ i CD₁₆₊-лімфоцитів, імуноглобулінів A, G, M, ЦІК та активності комплементу. Стан системного запального процесу оцінювали за параметрами ФНП-a, ІЛ-1b та ІЛ-10. Ефективність лікування визначали також за динамікою показників добового моніторування артеріального тиску (АТ), ехокардіоскопії, моніторування бронхіальної прохідності.

У дослідження послідовно включено 133 хворих (75 чоловіків та 58 жінок), середній вік (53,4±2,6) року, які були розділені на 3 групи (1-ша (n=42) – хворі на АГ, 2-га (n=42) і 3-тя (n=44) – хворі на АГ+ХОЗЛ), які формувалися методом послідовної випадкової вибірки. Усі хворі отримували однотипну базову терапію (гідрохлоротіазид, сартан, аспірин, статин), пацієнти 3-ї групи – додатково імунофан. 81 хворий із супутнім ХОЗЛ отримували інгаляційно сальметерол, флутиказон, при інфекційному загостренні – муколітики і антибіотики. Статистичний аналіз результатів проводили за допомогою програми SPSS v.13.0.

Результати. Вихідний стан показників у хворих на АГ з ХОЗЛ характеризувався вторинним імунодефіцитом та ознаками оксидативного стресу, що є суттєвим фактором прогресування мікст-патології. Через 1 міс після терапії з включенням імунофану відзначено зростання рівнів CD₃₊-лімфоцитів за рахунок CD₄₊-хелперів та зменшення CD₈₊-супресорів з покращенням співвідношення CD₄₊/CD₈₊, достовірне зниження CD₂₂₊ на фоні підвищення кількості CD₁₆₊ та нормалізацію вмісту імуноглобулінів. Динаміка імунограми супроводжувалася ремісією ХОЗЛ у 72,6 % хворих, тривалість якої перевищувала контроль на (2,3±0,3) міс, характеризувалася достовірним зниженням АТ і стабільним перебігом АГ. Через 6 міс параметри імунограми були достовірно кращими порівняно з контролем. Імунокоригуюча дія імунофану виявилася ефективнішою у період загострення ХОЗЛ, супроводжувалася покращанням клінічного перебігу поєднаної патології, зменшенням частоти рецидивів.

За результатами дослідження, підтверджено суттєву імунокоригуючу дію комплексного лікування з включенням імунофану при мікст-патології, що забезпечувало клінічну ремісію ХОЗЛ та достатній рівень контролю АГ упродовж 6 міс.

Віддалені результати застосування корвітину з антиоксидантною та протизапальною метою у хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні із ХОЗЛ

М.І. Швед, О.П. Мазур, Н.М. Вівчар

Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського

Мета – вивчити віддалені результати застосування корвітину із антиоксидантною та протизапальною метою у хворих на артеріальну гіпертензію (АГ) у поєднанні із хронічним обструктивним захворюванням легень (ХОЗЛ).

Матеріал і методи. Обстежено 44 хворих на АГ у поєднанні із ХОЗЛ, 28 – на ХОЗЛ ІІ стадії (15 чоловіків і 13 жінок) та 16 – на ХОЗЛ ІІІ стадії (11 чоловіків і 5 жінок). Обстежені хворі отримували комплексну терапію, яка включала антагоніст рецепторів до ангіотензину ІІ кандесартан у дозі (12,3±4,2) мг/д та водорозчинну форму кверцетину – корвітин по 0,5 г препарату 1 раз на добу внутрішньовенно. Курс лікування корвітином становив 5 ін’єкцій. В подальшому підтримуючу терапію проводили кверцетином по 1 г 2 рази на добу протягом 4 тиж. Курси лікування повторювали не рідше 2 разів на рік. Контрольну групу становили 20 практично здорових осіб. Обстеження проводилося до, через 1 та 6 міс після лікування. Стан перекисного окиснення ліпідів (ПОЛ) оцінювали за рівнем малонового альдегіду (МА) за методом Placer (1985). Антиоксидантну систему захисту (АОСЗ) характеризували за параметрами глутатіону відновленого (ГВ) – реакція з n-меркурбензоатнатрієм, супероксиддисмутази (СОД) за методом Чеварі (1985), каталази – за методом Королюка (1988). Стан системного запального процесу оцінювали за параметрами ФНП-a, ІЛ-1b та ІЛ-10. Концентрацію цитокінів вивчали з допомогою реагентів виробництва ТОВ «Укрмедсервіс», Україна (твердофазовим імуноферментним методом).

Результати. У вихідному стані в усіх хворих виявлено порушення ПОЛ та активацію системного запального процесу. У хворих на АГ у поєднанні із ХОЗЛ ІІ стадії діагностовано зниження рівнів ГВ до (56,75±2,36) мкмоль/л, СОД – до (120,9±5,8) ум. од./л та каталази – (12,85±0,75) ммоль/л, що зумовлювало зростання активності ПОЛ – концентрація МА при цьому становила (4,01±0,19) мкмоль/л. Активація системного запального процесу виявлялася зростанням вмісту в сироватці крові ФНП-a до (45,2±3,1) нг/л та ІЛ-1b (108,3±7,2) нг/л при зниженні рівнів протизапального ІЛ-10 (4,1±0,2) нг/л. У хворих із ХОЗЛ ІІІ стадії виявлено пригнічення АОСЗ зі зниженням вмісту ГВ до (46,70±2,15) мкмоль/л, СОД – до (113,8±6,6) ум.од./л та катлази – до  (1,71±0,60) ммоль/л з відповідним зростанням концентрації МА, яка становила (5,66±0,24) мкмоль/л. Рівні ФНП-a, ІЛ-1b та ІЛ-10 відповідно становили (56,4±3,7), (136,2±9,1) і (4,8±0,2) нг/л. У хворих на АГ із ХОЗЛ ІІ стадії через 1 міс лікування виявлено виражений антиоксидантний ефект, який проявлявся зростанням рівнів ГВ до (69,04±3,26)  мкмоль/л, СОД – (151,6±7,0) ум.од./л та каталази – (14,03±0,93) ммоль/л, що приводило до зниження концентрації МА до (2,37±0,10) мкмоль/л. Протизапальна активність також була достатньо вираженою, вміст ФНП-a знижувався до (28,3±1,8) нг/л, ІЛ-1b – до (36,5±2,1) нг/л при зростанні ІЛ-10 до (6,5±0,4) нг/л. У хворих із ХОЗЛ ІІІ стадії антиоксидантна та протизапальна активність препарату була менш значною, проте після місячного курсу лікування рівень ГВ становив (58,74±2,43) мкмоль/л, СОД – (137,5±8,4) ум.од./л, каталази – (13,62±0,61) ммоль/л, МА – (3,54±0,15) мкмоль/л, ФНП-a – (34,2±2,1) нг/л, ІЛ-1b – (68,3±4,1) нг/л та ІЛ-10 – (6,2±0,3) нг/л. При аналізі вказаних параметрів через 6 міс виявлено їх повторне погіршення, проте вміст не досягав вихідних концентрацій.

Висновок. Застосування корвітину дозволяє досягти значної антиоксидантної та протизапальної дії у хворих на артеріальну гіпертензію у поєднанні із хронічним обструктивним захворюванням легень ІІ стадії, тоді як у пацієнтів із ІІІ стадією захворювання відзначалася помірна позитивна динаміка показників.

Характер метаболічних порушень у хворих з інфарктом міокарда та супутньою АГ

В.О. Шумаков, І.Е. Малиновська, Т.В. Талаєва, В.В. Братусь, Л.П. Терешкевич, І.О. Готенко

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Нормалізація артеріального тиску є однією з обов’язкових умов тактики ведення хворих з ІХС, особливо в гострий період інфаркту міокарда (ІМ) та у постінфарктний період. Останніми роками доведено, що в основі розвитку та прогресування атеросклерозу та гіпертонічної хвороби є багато спільних факторів. Адекватна терапія хворих, які перенесли ІМ, включає препарати, що належать до першої лінії у лікуванні гіпертонічної хвороби. Останніми роками більш поширеним стало застосування статинів у хворих з підвищеним артеріальним тиском, а порушення функції ендотелію, які становлять одну з передумов розвитку і прогресування атеросклерозу, спостерігаються у більшості пацієнтів з гіпертонічною хворобою. Схожість патогенетичних ланок різних нозологічних форм та ефективність однакового лікування свідчать про їх єдність при підвищеному артеріальному тиску та в процесі атерогенезу. Підґрунтя їх розвитку можуть становити системні метаболічні порушення, в тому числі проатерогенного характеру.

Мета – визначення ступеня активності системного запального процесу з інтенсифікацією оксидантного стресу та розвитком проатерогенних змін ліпідів і порушень вуглеводного обміну з виникненням інсулінорезистентності у хворих на ІМ при супутній артеріальній гіпертензії (АГ).

Матеріал і методи. Обстежено 100 пацієнтів з гострим ІМ, які залежно від наявності АГ були розділені на дві групи: 1-шу групу становили 44 хворих без АГ, 2-гу групу – 56 хворих із супутньою АГ. Всім хворим було проведено клініко-функціональне та біохімічне обстеження. Для з’ясування активності запального процесу визначали рівень СРП, вміст холестерину в моноцитах; інтенсивність оксидантного стресу оцінювали за вмістом МДА плазми та активністю каталази; поряд із загальноприйнятими показниками обміну ліпідів та ліпопротеїнів визначали проатерогенний потенціал плазми за вмістом холестерину та тригліцеридів у мишачих макрофагах; про характер обміну вуглеводів судили за рівнем глікозильованого гемоглобіну та результатами підшкірного інсулінового тесту (за допомогою якого також визначали наявність інсулінорезистентності). За даними проведеного дослідження серед пацієнтів обох груп не встановлено суттєвих розбіжностей більшості загальноприйнятих показників обміну ліпідів та ліпопротеїнів крові. Водночас, рівень тригліцеридів у 1-й групі був (1,81±0,08) ммоль/л тоді як у 2-й групі ((2,05±0,07) ммоль/л, Р<0,05). Відповідно до цих результатів вміст ліпопротеїнів дуже низької щільності становив відповідно (0,83±0,04) та (0,96±0,04) ммоль/л. При оцінці ступеня запалення рівень СРП в 1-й групі дорівнював (11,7±1,2), в 2-й групі – (15,1±1,3) мг/л (Р<0,05). Підвищення активності системного запального процесу супроводжувалося розвитком оксидантного стресу, який проявлявся зростанням вмісту МДА в плазмі, відповідно до (4,26±0,12) та (4,64±0,11) ммоль/л (Р<0,05), при зниженні активності каталази до (5,48±0,08) та (5,30±0,08) мккат/л. Вищезазначені системні порушення з активацією запального процесу і зростання інтенсивності оксидантного стресу сприяли проатерогенній модифікації ліпопротеїнів низької та дуже низької щільності, про що судили за вмістом холестерину та тригліцеридів у мишачих макрофагах, які в більшій мірі були підвищені у хворих з ІМ і супутньою АГ. Так, рівень холестерину в мишачих макрофагах в 1-й групі становив (307,0±6,7), в 2-й групі – (335,1±11,1) г/г білка (Р<0,05); схожу спрямованість спостерігали стосовно вмісту тригліцеридів у мишачих макрофагах, який дорівнював відповідно (393,1±7,2) та (417,61±8,7) г/г білка (Р<0,05). Зниження чутливості до інсуліну, як системної так і гепатоцитів, з розвитком інсулінорезистентності зареєстровано у пацієнтів обох груп і було однакового рівня інтенсивності. Таким чином, у гострий період інфаркту міокарда встановлені системні порушення метаболічних процесів, вираженість яких збільшується при супутній АГ.

Характеристики комплексу інтима–медіа та функції ендотелію у хворих на ішемічну хворобу серця з метаболічним синдромом

К.О. Яновська, О.І. Мітченко, В.Ю. Романов

Національний науковий центр «Інститут кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска» АМН України, м. Київ

Мета – вивчити характеристики комплексу інтима-медіа та ендотеліальної функції у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС) з метаболічним синдромом (МС) порівняно з наявністю у хворих цукрового діабету 2-го типу (ЦД).

Матеріал і методи. Досліджено 80 хворих з ІХС, МС, яких розподілено на дві клінічні групи: 1-ша група (n=37) – пацієнти з ІХС, МС та ЦД 2-го типу (середній вік (58,3±2,6) року); 2-га група (n=43) – з ІХС, МС без ЦД 2-го типу (середній вік (55,9±3,1) року). Усім хворим проводилося визначення антропометричних даних (зріст, вага, індекс маси тіла, окружність талії та стегон та їх співвідношення), рівнів глюкози та інсуліну з розрахунком індексу НОМА, глікозильованого гемоглобіну, глікемічного профілю, ліпідного профілю плазми крові, проводилися ЕхоКГ, вимірювання товщини комплексу інтима–медіа (КІМ) загальної сонної артерії, ендотеліальної функції плечової артерії та коронаровентрикулографія з метою верифікації ІХС. МС визначався за критеріями АТР-ІІІ (2001).

Результати. За результатами дослідження комплексу інтима-медіа загальної сонної артерії та ендотеліальної функції плечової артерії виявлено, що у хворих на ІХС, МС та ЦД характеристики товщини комплексу інтима–медіа були значно збільшені порівняно з когортою хворих на ІХС, МС без ЦД. Найбільш сильний позитивний кореляційний зв’язок у хворих 1-ї групи був виявлений між товщиною комплексу інтима–медіа та рівнями загального холестерину (r=0,72, Р<0,001), ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ) (r=0,68, Р<0,001) та коефіцієнтом атерогенності (КА) (r=0,64, Р<0,05), також у цій групі спостерігався негативний кореляційний зв`язок між показниками ліпідного профілю та функцією ендотелію плечової артерії (загальний холестерин r=-0,63, Р<0,001, ЛПНЩ r=-0,59, Р<0,001 та КА r=-0,61, Р<0,05). На противагу цьому у хворих з ІХС, МС без ЦД спостерігається дещо інша тенденція: слабкий прямий кореляційний зв`язок між рівнями загального холестерину (r=-0,21, Р<0,001), ЛПНЩ (r=0,16, Р<0,001), коефіцієнтом атерогенності (r=0,30, Р<0,05) та показниками товщини комплексу інтима–медіа та сильний негативний зв`язок між ендотеліальною функцією плечової артерії (ендотелійзалежна вазодилатація (ЕЗВД)) та рівнями загального холестерину (r=-0,79, Р<0,001), ЛПНЩ (r=-0,74, Р<0,001) та КА (r=-0,88, Р<0,001).

Висновки. За отриманими даними наявність ЦД у хворих з ІХС і МС асоціюється з вираженими структурно-функціональними змінами артеріального русла, а саме збільшенням товщини комплексу інтима–медіа, показники якої мають тісний позитивний зв’язок з рівнем ХС та ЛПНЩ. У хворих з ІХС і МС без порушення вуглеводного обміну переважають функціональні зміни ендотелію судин, показники яких мають негативний кореляційний зв’язок із зазначеними вище показниками ліпідного профілю.